Ігор Плавський
Люблю самотні прогулянки на приро­ді. Коли сам, хоч насправді це не так, я зосереджуюся. Підводжу свої очі до неба, і вступаю в діалог з Богом. Я розмовляю з Господом… Хвилююча мить. В цьому мені допомагає природа. Серце сповнене миром і спокоєм. Дивлюся на багате творіння Всевишнього. Я вчуся. Намагаюся йти слідом за небом, вітром, сонцем, щоб доторкнутися до величі Батька.

Природа навчає постійності. Вона не турбується про краси­віший одяг, вдовольняється тим, що має, і добре знає, що кращого, ніж дає Бог, нема. Є моменти, коли ніби розчиняюся в природі, Бог бере мене за руку й веде назустріч сонцю, коли промені малюють різнобарвні шляхи по землі, коли на пелюстках польових квітів виблискують краплини роси, ніби хтось поклав туди маленькі діаманти. Бачу, як вітер колише листя на деревах, а здається, що вони, мов долонями, махають мені, вітають, щось шепочуть… Я відповідаю щасливим мовчанням і молитвою… Найперше дякую за цю мить, за те, що зі мною відбувається. Роздумую над дарами, які дав Господь, розумію, що більше, ніж Він мені дав, просити не треба. Ловлю себе на думці, що, можливо, я не заслуговую цього всього. Жалію, що зробив менше добра друзям, ніж міг би, хоч і не лінувався, але, певно, соромився. Так, я соромився, й це була, можливо, підступна гордість. Та її поз­бувся. Тепер я із Спасителем. Немає перешкоди, щоби визнати це. Природа не горда, вона не чваниться, не надимається, з нею просто й легко, не потрібно одягати маску, можна побути собою, хоч з нею, хоч недовго, але з великою користю…

http://gospodija.osbm.in.ua/