Осінь. Мокра бруківка. По­хнюплені перехожі. Засилля транспорту на вузеньких вуличках. Депресія. Застуда. Цілковита байдужість до оточення, до світу навколо. До болю звичайні дні, які завжди випадають в осад пам’яті, не залишаючи після себе нічого, крім почуття безнадії, сірості і однома­нітності.
В один із таких листопадово-безра­дісних днів енного року нашої ери сталося велике диво.
Чудо, яке, незважаючи на свою унікальність і неповторність, повторюється щодня у різних куточках планети, – з’явилося ще одне людське життя. Народилася ти – маленька і безпомічна. Ти чекала, що світ зрадіє твоїй появі: сонце заграє своїми променями, прощебечуть ніжну мелодію птахи, над твоєю колискою схиляться усміхнені й щасливі обличчя. Проте нічого такого не сталося. Безмежний світ за вікном палати знову й знову плакав дощем, сумував. На тебе дивилися тьмяні очі похмурої, озлобленої медсестри. Схилилося лише її обличчя. Твої довгоочікувані сподівання не виправдалися, виявилися марними. Образилася і заплакала.

У ту мить ти не знала, що плакати доведеться ще багато-багато разів, бо світ до нестями жорстокий та егоїстичний. Він топче під ноги твою індивідуальність, притуплює відчуття, не дає дихати на повні груди. Ти або з ним, або проти нього. Якщо ти не така, як усі, ти приречена. На нерозуміння з боку суспільства з його примітивними законами, суть яких полягає у беззаконні. Народившись, прирекла себе на одвічний вибір, безсонні ночі у пошуках щастя…
Добре, що не усвідомлювала цього тоді, а тому була щасливою по-своєму, по-немовлячому.
Просто плакала. Раптом побачила над собою освітлене невимовною любов'ю обличчя. Ласкаві слова промовили її вуста, ти відразу заспокоїлася і невідоме видалося не таким похмурим.
Спливали дні, місяці, роки… Ти сміялася, коли було весело, плакала, коли розбивала до крові маленькі колінця. Але завжди поруч була найрідніша людина. Без неї, напевно, не змогла б прожити жодної секунди. Безмежно вірила їй, кожному слову, а вона безмежно любила тебе. Ти була щаслива.
Час – швидкоплинний. Одного вересневого дня ти, маленька і беззахисна перед світом, з величезним портфелем за плечима і ще більшим страхом у душі переступила поріг школи. Шкільні роки… Вони вперше розлучили тебе з найдо­рожчою наставницею. З'явилися друзі – одноклас­ники й перші, а тому такі важливі проблеми: трійка прирівнювалася до катастрофи глобальних масштабів, а однокласник, який смикав за волосся, видавався страшним монстром. Круговерть життя захопила, понесла за собою рікою часу. Намагаючись обігнати його течію, стати дорослою, не зауважила, як смуток оселився у серці твоєї найкращої подруги і розрадниці. Ти вже майже не потребувала її опіки, а її турботливі, віддані очі і щире бажання допомогти інколи навіть дратували. «Я вже доросла, свої проблеми можу вирішити сама» – думала ти. Прірва довіри і взаємопо­розуміння між вами ширшала. Хоч ти безмежно любила цю людину, але чомусь перестала її розуміти.
А далі було перше кохання, перша зрада, безсонні ночі. Мама з сумом дивилася на твоє помарніле личко, все розуміла, але мовчки чекала… Ждала, коли розкажеш про своє горе, порадишся. Ти не зробила цього через гордість, псевдосамостійність і … через страх, що найрідніша тобі людина не зрозуміє, осудить...
Раптом її не стало. Спочатку ти не усвідомила, що відбулося. Цілі дні, тижні від жаху стерлися з памяті. Уривками згадувала чорну труну, зимовий, проте дощовий день, заплакані обличчя родичів і друзів. Спогади були настільки болючими, що ховала їх у найглибші закутки свідомості, і, як зомбі, чорними днями і такими ж чорними і безсонними ночами ходила пустою квартирою, чекала повернення найріднішої мами в світі. Її чомусь не було, і ти плакала, корчилася від болю, від безсилля. В опухлій від думок голові у слова складалося одне-єдине питання: ЧОМУ? ЧОМУ? ЧОМУ? Чому світ такий жорстокий? Чому Бог забрав саме її? Чому я така самотня і нещасна? Від безсилля тебе охоплювала шалена злість і ти з ненавистю кричала, що Бога немає, а якщо є – то Він не Бог, а диявол. Що для тебе він помер назавджи, як твоя матуся, ніколи не пробачиш цієї жорстокості.
…Спливав час, за вікном змінювалися пори року. Ти переконалася, що прислів’я: «Час – найкращий лікар» – брехня, бо час не виліковує, а тільки притуплює біль, заганяє у підсвідомість.
Навкруги життя, і поступово, проти твої волі, воно затягувало тебе у свій вир. Закінчення школи, вступні іспити, університет, нове місто, нове життя.
А ночами – страшні спогади, сльози і біль, що краяв на шматки стомлене серце. Осінь, зима, весна, літо, знову осінь…
Несподівано у твоє життя увійшла ще одна людина, котра намагалася зрозуміти тебе, незважаючи на глухий мур недовіри, збудований для оборони від усіх жорстоким світом. Ти любила. Кохання зцілило, зробило майже щасливою. Лише іноді болючі спогади знову вривалися в душу. Але ти вже була іншою – дорослою людиною, у якої з’явилася мета і, найголовніше, – кохання. «Це, певно, щастя», – думала, наївна і така юна.
Проте сувора реальність не могла так просто дозволити тобі бути щасливою. Ти все частіше задумувалася: «Що таке щастя?». Не знаходила відповіді на це запитання. Поступово почала розчаровуватися у своїй мрії, яка видалася пустою і дріб'язковою, а люди – підступними і жорстокими егоїстами. Бажання вічно кохати і бути коханою, розчавлене побутом, затоплене нерозумінням. Знову втратила жаданий спокій, сенс існування. «Для чого жити, для кого?» – думала ти. «Немає в світі щастя, немає радості, немає людини, якій я подарувала б усю любов, що переповнює серце»… Думала, не знала пояснення, знову думала, і щиро бажала померти.
Одного дня ласкаве сонячне проміння розбудило тебе вранці знесилену, змучену, а поряд, на вузькому лікарняному ліжку, лежало диво з блакитними оченятами. Нарешті ти все зрозуміла…
Усвідомила, що є заради кого жити, що для цієї малесенької людини, станеш найріднішою, і вона ніколи не зрадить, не розлюбить тебе. І відчула, що таке ЩАСТЯ, звичайне людське ЩАСТЯ, переконалася, що воно таки існує.
Світ видавався не таким підлим і заплутаним, на радощах ти готова була обійняти його за цей прекрасний подарунок, за несподіване щастя. Життя було прекрасним, а майбутнє – безхмарним…
А з вікна вже не тобі, а ВАМ усміхалася весна, у якої було обличчя твоєї мами…
http://gospodija.osbm.in.ua/