Історичний розвиток слов’янських народів з найдавніших часів
проходив у тісних контактах, взаємозв’язках та взаємовпливах із своїм
євроазіатським оточенням. Навіть виділення праслов’ян з
індоєвропейського світу в ІІІ тис. до н.е. відбулось у поєднанні із
старогерманцями та балтами, що разом становили близьку за культурою та
мовою германо-балто-слов’янську племінну спільність.
Розмежувавшись
у добу бронзи (ІІ тис. до н.е.) на окремі самодостатні групи
прагерманців, прибалтів та праслов’ян, останні, в силу свого
географічного положення, на пограниччі із степом опинились у сфері
впливів кочових азіатських народів, що хвилями накочувались на
причорноморсько-придніпровські степи. Починаючи з І тис. до н.е.,
завдяки грецьким авторам, зокрема Геродоту, який у V ст. до н.е.
відвідав грецькі міста-колонії Північного Причорномор’я, ми отримали
назви деяких іраномовних племен (кіммерійців, скіфів та сарматів), які
послідовно змінювали тут одні одних.
За даними археології та
лінгвістики, придніпровські праслов’яни в І тис. до н.е. входили до
територіальних об’єднань Скіфії та Сарматії, а привіслянські племена
праслов’ян – в племінні об’єднання східних германців, кельтів та
західних балтів.
На рубежі ер етнокультурна ситуація майже не
змінюється. В межиріччі Одеру і Вісли основну частину населення і
надалі складають германські племена, рештки кельтів і слов’ян. Між
Віслою і Дніпром, на межі лісу і лісостепу, переважна кількість
населення представлена слов’янами, названими римськими авторами І–ІІ
ст. н.е. венедами; у степовій частині кочують пізні скіфи і сармати;
Прикарпаття зайняте фракійцями; Полісся – балтськими племенами, на які
поступово насуваються венеди, представлені зарубинецькою культурою. Їх
взаємозв’язки засвідчені лінгвістичними та археологічними матеріалами.
Наявність на поселеннях зарубинецької культури античних амфор та інших
давніх імпортів вказує на зв’язки венедів з античними містами-державами
Північного Причорномор’я.
У 2-й чверті І тис. н.е. етнокультурний
простір між Верхньою Віслою і Сіверським Дінцем, Прип’яттю, Чорним
морем і Дунаєм, що був фактично римською периферією, поповнюється
новими культурними елементами, привнесеними північногерманськими
племенами готів, значна частина яких переселяється з Нижнього
Повіслення в Північне Причорномор’я і Приазов’я. Вони приносять на
територію сучасної України свої типи жител та інші елементи
матеріальної культури, невідомі тут до їх появи. Інтегруючись у місцеве
середовище, готи стають ще одним його компонентом. Настає період
розпаду старих і виникнення нових племінних союзів, які в період
грабіжницьких війн з Римською імперією очолюють готські вожді.
Утворюється нова багатоетнічна Черняхівська культура. У 2-й половині ІV
ст., за даними готського історика Йордана, виникає напівдержава,
очолена готським «королем» Германаріхом.
У 375 р. готи, а разом з
ними й усі інші етнічні групи, в тому числі й слов’яни, були розбиті й
підкорені тюркськими племенами гунів. Готи в більшості відходять у
Подунав’я і далі, на захід, сягаючи Італії та Іспанії.
Верхню
частину Лівобережного Подніпров’я у 2-й чверті І тис. займала Київська
культура, що виникла на основі пізньозарубинецьких старожитностей,
носіями яких були венеди та балти. Починаючи з цього часу, слов’янські
племена Верхнього Подніпров’я поступово оволодівають балтськими
регіонами Подвиння і проникають у Верхнє Поволжя, на землі угро-фінів.
На
півдні, починаючи з V ст. н.е., степові простори Північного
Причорномор’я та Приазов’я від Дону до Дунаю покривають кочів’я
багатьох різних тюркських народів. Вони заміняють тут попередні
іраномовні племена, витискаючи або асимілюючи їх. Першими тюрками у
Приазовсько-Причорноморських степах були гуни. Розбивши аланів та готів
і змітаючи все живе, вони доходять до Дунаю і рушають далі, на захід,
поки їх не зупинять у 451 р. римляни та їх союзники на Каталунських
полях у Галії.
Велемовним історичним епізодом, описаним готським
істориком Йорданом, була війна антського князя Божа з готським «рексом»
Вінітарієм у кінці ІV ст., коли готи були вже підкорені гунами.
Спочатку анти відбилися від готів, але в наступних битвах були
переможені. Вінітарій наказав розіп’яти на хрестах князя Божа із синами
та сімдесятьма старійшинами. Гунський цар Баламбер заступився за антів,
з якими, очевидно, налагодив конструктивні зв’язки, розгромив військо
Вінітарія і вбив його, остаточно закріпивши підкорення остготів.
Після
гунів у 2-й половині V–VІ ст. на границі з антами, в придніпровських та
придунайських степах, кочують племена протоболгарів. Разом із
слов’янами-антами, які поселилися в Нижньому Подунав’ї в VІ-VІІ ст.,
протоболгари, витиснуті хозарами з приазовсько-причорноморських степів,
у 2-й половині VІІ ст. утворили на чолі з ханом Аспарухом перше
Болгарське царство (у 681 р.). Зберігши свою племінну назву, болгари
поступово були асимільовані слов’янами. Інша частина болгар, після
поразки у війнах з хозарами, відійшла у верхів’я Волги, де виникла
Камська Болгарія.
Складними, переважно воєнними, подіями позначені
відносини слов’ян-антів та склавинів з аварами, які в середині VІ ст.
поруч з болгарами появляються в причорноморсько-придніпровських степах.
У кінці VІ ст. вони розбили антів, у кінці VІІ ст. (дулібський союз
племен) – наклали на них данину. У літописі розповідається про тяжке
аварське іго над дулібами. Слов’янські воєнні загони як союзники, часто
примусові, брали участь у численних аварських війнах, які, зайнявши
Паннонію, проводили авари з Візантією та сусідніми племенами. Аварський
каганат розпався після розгрому його у 791 р. військами Карла Великого.
Важливе
місце в історії відносин придніпровських слов’янських племен із
степовими народами займають хозари. Розбивши болгар і підкоривши значну
частину інших тюркських та аланських племен, хозари в середині VІІ ст.
утворюють могутній Хозарський каганат, який проіснував до кінця Х ст.
Крім прикаспійських, приазовських та східної частини причорноморських
степів частини Криму, у складі Хозарії знаходились степові й підгірські
землі сучасного Прикубання і Дагестану. Хозарські кагани наклали данину
на ряд сусідніх слов’янських племен (сіверян, радимичів, в’ятичів і
полян), на північнокавказькі племена та інші. Столицею Хозарії було м.
Ітиль, що знаходилось у гирлі Волги. Крупним ремісничим і торговим
центром був Саркел у нижній течії Дону. На межі степу і лісостепу,
тобто в пограниччі слов’ян, болгар і хозар, у VІІ– VІІІ ст. існувало
городище, розташоване біля сучасного села Пастирського. Воно було
крупним ремісничим центром, у якому, за характером археологічних
матеріалів, уживались і плідно працювали тогочасні слов’янські і
хозарсько-болгарські ремісники, висококваліфіковані майстри своєї
справи. Це городище – свідоцтво конструктивних відносин слов’ян і
народів степу, що часто змінювались воєнними грабунками з боку
кочівників.
Хозари залишили археологам порівняно високу
Салтово-Маяцьку археологічну культуру. Її локальні варіанти засвідчують
наявність у складі каганату багатьох різноетнічних племінних груп. Три
найбільші об’єднання поруч з хозарами та аланами утворили болгари. Не
менш строкатим було населення каганату і за віруваннями, хоча в
багатьох містах язичники уживалися з мусульманами, християнами та
юдеями. Відносини між ними стали псуватися і приводити до усобиць, коли
на початку ІХ ст. хозарські кагани оголосили державною релігією юдаїзм.
Це привело Хозарську державу до занепаду, хоч останніх ударів завдали
Хозарському каганату київські князі в Х ст. Походи Олега та Ігоря на
Каспій розхитали хозарську могутність, а князь Святослав, зруйнувавши
столицю Ітиль, поставив вирішальну крапку в її існуванні. Так, разом з
Хозарським каганатом київські князі знищили і той заслін, який охороняв
землі Київської Русі від грабіжницьких номадів-кочовиків степу, зокрема
печенігів і половців.
Перша літописна згадка про печенігів датується
915 р. «Уперше прийшли печеніги на Руську землю і, вчинивши мир з
Ігорем, пішли до Дунаю». Протягом 120 років, починаючи від першої
згадки про них, руські дружини 16 разів воювали з печенігами. Тричі
вони підступали під Київ. У 972 р. печеніги біля дніпровських порогів
напали на дружину князя Святослава Ігоревича, що повертався з Болгарії,
і вбили його.
Князь Володимир Святославович для захисту від
кінноти печенігів на пограниччі зі степом і навколо Києва збудував
кріпосні й земляні укріплення, так звані «Змійові вали», в основі яких
були закладені дерев’яні кліті. Вали були посилені ровами із
зовнішнього і внутрішнього боків. У 1036 р. війська печенігів, що
підійшли під стіни Києва, розбив князь Ярослав Мудрий. Під тиском
половців, які насувалися з Приаралля і Русі, переважна частина
печенігів відкочувала на південний захід, у Нижнє Подунав’я і на
Балкани, інші підкорилися руським князям або половцям.
На кордонах
Київської Русі половці з’явились у 1055 р.(давньоруська назва
«половців» означає світло-жовті). Вже 1060 р. вони спробували
пограбувати південноруські землі. За підрахунками істориків, половці,
які розтягнулися від Волги до Дунаю, здійснили 46 значних набігів на
руські князівства. Неодноразово запрошені давньоруськими князями,
половецькі загони брали участь у міжусобних князівських братовбивчих
війнах за вотчини, владу над Києвом чи іншими адміністративними
центрами, грабуючи мирне населення як союзників, так і їх противників.
Боротьба руських дружин з половцями знайшла свій широкий відгук у
давньоруській літературі, яка закликала князів до об’єднання у боротьбі
проти «поганих». Невідомий талановитий автор «Слова о полку Ігоревім» з
болем і пристрасним патріотизмом описує нещасливий похід
новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців. І
літописці, і автори «красного» письменства, описуючи тяжке лихо, якого
зазнавало землеробське населення Київської Русі від номадів степу,
закликали князів до єдності і спільних походів у «половецьке поле».
Разом
з тим, багатовікове сусідство слов’ян із степовими народами не слід
зводити лише до конфронтації. Територіальна близькість, осідання
кочівників на землю і їх заняття землеробством, торгівля, а також
перехресні шлюби, зокрема шлюбні зв’язки князів з ханськими дочками,
закріплювали їх мирні угоди і знижували гостроту протистояння.
Найяскравішим прикладом повного збігу політичних і навіть життєвих
інтересів може служити болгарсько-слов’янський симбіоз, який почався у
Наддніпров’ї, а завершився утворенням дунайської слов’яно-болгарської
держави – Болгарії. Очолена на початку свого утворення болгарськими
вождями, вона стала однією з перших слов’янських держав на території
римського лімесу. Болгарське кочове населення поступово було
асимільоване слов’янськими землеробами, і від тюрків залишилась одна
тільки назва.
Підводячи підсумки, можна сказати, що відносини
слов’янського населення з кочовим степом у домонгольський період, не
дивлячись на жорстке протистояння, періодами замінялися на партнерство.
Література
1.Літопис Руський (За Іпатським списком, в перекладі Л.Є. Махновця). – К., 1989.
2. Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период (під ред. В. Д. Барана). – К., 1990.
3.Грушевський М. Історія України-Руси.–Львів, 1904р.– Т. 1.
4.Артамонов М. И. История Хозар. – Л., 1962.
5.Давня історія України. – К., 2000. –Т. 2-3.
6.Яковенко Н. Нариси історії України. – К., 2005.
http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=301
