Нижче наводимо фрагмент розмови з Архиєпископом Даміаном Зімонем на сторінках "Загального тижневика" №23 від 5.06.1994 р в статті під назвою "Бути душпастирем".Редакція "Загального тижневика": Чому надзвичайними подавачами є тільки чоловіки?
Архиєпископ Зімонь: "Це є тільки перехідний етап, щоб не було шоку. В деяких, зокрема сільських регіонах ми не можемо собі дозволити навіть того, щоб Св.Причастя подавав мужчина. Люди занадто протестують. В Польщі, в основному завдяки кард. Вишинському, ми не мали радикальних Літургійних змін. І немає у нас Лефебрів. Цю ласку ми маємо внаслідок соціалістичних часів. Церква-твердиня теж була потрібна, ми мусіли захищатися. Тепер прийшов час для церкви більш відкритої".
Також легкопередбачувані загрози внаслідок пропонованих змін непокоїли великого Примаса кардинала Вишинського, якого Св.Отець Іван Павло II назвав великим сином народу. Але правда є така, що Св.Церква повинна бути неприступною твердинею і завжди дедалі більше відкритою, але не в світському чи протестантському дусі, але в дусі правдивої Апостольської Традиції, яка веде через молитву і покуту до переміни серця. А модерністичні "новинки" і "винаходи", які потакають людським слабостям і уявленням, базуються завжди на почуттях і емоціях, нищать і відвертають увагу від того, що є святе і надприродне, дедалі більше затираючи і затемнюючи жертовний і відкупницький характер Служби Божої. Це невидимо і неухильно призводить до культу людини, дедалі більше надаючи Службі Божій вигляду "бенкету", так званої "братерської" зустрічі, так як це має місце в різних сектах. Це добре розуміють вороги Св.Церкви, які прагнуть її знищення. Тим більше шокуючим є те, що цих елементарних правд не можу.ь зрозуміти деякі єпископи! Єпископи не звертають уваги на безумовний факт, що Св.Церква (тобто та традиційна, без радикальних Літургійних змін, з прикляканням, з великим почуттям святості, без світських "подавачів", без міністранток та інших "винаходів") за часів кард. Вишинського пережила не тільки часи комуністичного терору, але й часи територіального розподілу Польщі. А Церква більш відкрита, новітня, яка йде з духом часу (приймання Св.Причастя в стоячій постава і на руку, світські "подавачі", міністрантки, без приклякання і т.п., не кажучи вже про інші перекручування Служби Божої, які завжди виступають після того, коли вже приживуться згадані зловживання), яка не зазнала комуністичного терору на Заході, вже через 20 років від часу впровадження запропонованих архиєпископом новинок перестала практично існувати, а також довела майже цілу Західну Європу і Америку до неопоганства. Так що вже нормальним є говорити сьогодні,  що держави знаходяться в постхристиянському періоді. Чи єпископи не розуміли або не хотіли розуміти цих незаперечних і вражаючих фактів та наслідків душпастирської діяльності своїх співбратів в єпископстві на заході Європи, щоб зробити відповідні висновки? Тільки на протязі 7 років після впровадження нової спрощеної Служби Божої, з тими чи іншими новинками, які так пропагують. В 1969-1976 рр кількість священиків в світі зменшилася з 413438 до 243307 - майже наполовину (статистика Апостольської Столиці), біля 100000 священиків вступило в шлюбні звязки.В цих державах зареєстровано, що навернення на католицизм і священичі покликання знизилося на. 90%, не кажучи вже про те, що десятки мільйонів вірних залишили цю Церкву, здесакралізовану і спрофановану власними єпископами і священиками. Перед Собором була протилежна ситуація. Звідки це прокляття замість благословенства?! Чи Христос не сказав, що "пізнайте їх по плодах". Місійна сила, в світлі незмінної доктрини Св.Церкви не має нічого спільного з самовільним впровадженням "новинок", яких немає ні в Апостольській Традиції, ні в Св.Письмі, ні в актуальному повчанні Івана Павла II. Ці модерністські "винаходи", які завжди спрямовують удар на священиків та суть Жертви Служби Божої і знищують дух покути, а тим самим роблять неможливим правдиве, пройняте Божою любов'ю, споглядання на світ, Папи багато разів засуджували. Так, наприклад, в Енцикліці "Pascendi Dominici Gregis" від 8.09.1907р. Папа св.Пій X, засуджуючи всі самовільні прояви модернізму, стверджував: "Всяке новаторство спирається на зухвалість і пихатість, а новітність є синтезом всяких єресей". Кард. Ратзінгер в таких словах застерігав духовенство перед фальшивою відновою і реформою: "Ми завжди повинні зважати на те, що Церква належить не нам, а Господеві. Тому "реформи" і "віднова" не полягають в тому, щоб вибудовувати нові надто розумні структури. Цим способом ми досягли б найбільше того, що збудували б "нашу" Церкву, Церкву тільки на міру нашого розуму, але неправдиву, не таку, яка підтримує у вірі і дає життя в Найсвятішій Тайні Євхаристії. Тому справжня реформа полягала б на вчиненні того, що приведе до зникнення з Церкви того, що наше, щоб більш видимим стало те, що є Його, Ісуса Христа. Цю правду добре знають святі - вони насправді і до глибини реформували Церкву, не будуючи нові структури, але відновлюючи самих себе. Я вже говорив, але ніколи не завадить повторити: святості, а не нових впроваджень потрібно Церкві, щоб відповісти на потреби людини". Відкритість і правдива віднова Церкви  спирається виключно на молитву і покуту, тобто переміну внутрішню, на вдосконалення в любові до Бога, Матері Божої і ближнього, на пониження перед Богом і людьми, на якнайчастішу сповідь, на добропорядність, на безперервне винагородження Бога за особисті гріхи і гріхи ближніх, на гідне прийняття Євхаристійного Христа і на якнайчастішу адорацію Найсвятішої Тайни Євхаристії, також вночі. Так вчить нас Традиція Церкви, всі святі і теперішній Папа. Так поступаючи, ми будемо більш відкритими для людей і зрозуміємо, в чому полягає справжня віднова і екуменізм. Господь Ісус Христос був в досконалий спосіб відкритий для світу. Він спілкувався з митниками, грішниками, жінками легкої поведінки. Не втікав, але йшов до людей бідних матеріально і духовно з тою метою, щоб бідні душі вирвати з неволі диявола. Це і є євангелічне відкриття на світ.

Диявол обіцяв, що віддасть Ісусові цілий світ тільки за те, що Він віддасть йому поклін. Скільки людей сьогодні віддає поклін дияволові не за цілий світ, а за будь-що. З другого боку, Господь Ісус ані на йоту не змінив Своєї науки, щоб отримати більшу кількість слухачів. Він не говорив того, що подобалося б людям, але вимагає, щоб вони без жодних поступок пристосувалися до Його науки. Він терпів від народження аж до смерті, навіть під час перебування в Назареті. Жив скромно, убого, бідно. Коли ж навчав, то не мав де голову прихилити і навіть ночі проводив на молитві. В своїй останній енцикліці "Ut unum sint” (Щоб всі були одне) Папа Іван Павло II дає однозначну відповідь тим "реформаторам", які під виглядом фальшивого екуменізму і відкритості для інших релігій демонтують власну Св.Церкву, ідучи на незліченні компроміси з Правдою, зокрема через впровадження вищезгаданих "новинок", які не тільки в найменшій мірі не допомагають і не призводять до внутрішньої переміни, тобто правдивої відкритості і віднови, але навіть відводять від цього. В 1-ій частині енцикліки сказано, що коли Св.Церква буде займатися екуменічними питаннями, то вона "змушена спиратися на навернення сердець і на молитву, що веде до очищення історичної пам'яті. Компроміс в справах віри - це виступ супроти Бога, який є Правдою". Як бачимо, Св. Отець Іван Павло II, як і його попередники, нагадує, що екуменізм не має нічого спільного з пристосуванням правди до вимог чи уподобань епохи або з відкиненням деяких догматів. Він грунтується на вірності цілій Об'явленій Правді. "Ісус Христос Той Самий вчора, сьогодні і на віки Той же" (Євр. 13:8). В "Конституції про Святу Літургію" (22, п.З) читаємо: "Тому нікому іншому, навіть священикові, не можна в Літургії самовільно нічого впроваджувати, усувати або змінювати". Тільки Папа як найвище джерело Літургійних постанов має право визнавати і встановлювати форми культу Божого, впроваджувати і затверджувати нові обряди, або змінювати ті, які буде вважати за потрібне замінити.

Жоден Папа ніколи не видав від свого імені документу, який рекомендував би або наказував подавання Св.Причастя світськими "подавачами" та приймання Його на руку стоячи або впровадження жінок до служби Вівтаря. Як тоді можна мати будь-які сумніви, що це діється всупереч волі Божій. Це беззаперечно підтверджує канон 2 Кодексу Канонічного Права, оголошеного 23.01.1983 р, який стверджує, що: "Літургічні приписи, які зобов'язували до цього часу, дійсні і надалі, хіба що якийсь з них протирічить канонам кодексу".
/Кодекс Канонічного Права, який є обов'язковим на сьогоднішній день, не подає вказівок, як потрібно приймати Св.Причастя, чим автоматично підтверджує дію Інструкції від 3.04.1980 р/

Як бачимо, Кодекс Канонічного Права однозначно підтверджує, що надалі діє "Інструкція з питань деяких норм Євхаристичного Культу", опрацьована за наказом Папи Івана Павла II і оголошена 3.04.1980 р Конгрегацією з питань Св.Причастя і Культу Божого, яка є правовою підставою для 177 Пленарної Конференції Єпископату Польщі, яка прийняла відповідно до її змісту згадані вище рішення. Св.Отець Іван Павло II. будучи цілком вірним освяченій сотнями років незмінній і безпомилковій Апостольській Традиції, ніколи вищезгаданої Інструкції не відкликав і тому жоден єпископ, а тим більше священик, не має права при подаванні Св.Причастя в сидячому чи стоячому положенні на руку світськими "подавачами" (це відноситься також до впровадження жінок до служби Вівтаря) покликатися на Папу, бо це було б свідомим чи несвідомим обдурюванням вірних.

Христос не визнавав ніяких компромісів! Прикладом є Його відома Євхаристична промова в Капернаумі, після якої "багато Його учнів залишили Його і вже більше з ним не ходили", як читаємо в Євангелії від св.Івана. Ісусова вимога віри поставлена тут ясно і категорично, бо як сказали євреї "...важка є ця мова..." Та їх реакція не схиляє Господа Ісуса навіть до найменших поступок. Тут є неможливим вилучення чогось і зменшення вимог. Твердість вимог тут тільки зовні згладжена запитанням, спрямованим до апостолів: "Чи і ви хочете відійти?". Воно тільки підкреслює, яка їх чекає велика праця і посвята. Як відомо, світських "подавачів" Св.Причастя впроваджено вже в кількох дієцезіях Польщі (Гданськ, Катовіце, Люблін, Тарнув). В інших дієцезіях ще тривають "перехідні етапи", безумовно, дуже обережно, щоб не було шоку! На 177 Конференції Єпископату була однозначно прийнята постанова, що Св.Причастя приймається (як і відбувалося з волі Божої всі попередні роки) з рук священика, який відправляє Службу Божу, до уст в поставі на колінах. Але ж Службу Божу не може відправляти світська людина! Вже Загальний Тридентський Собор, який відбувся в 1551р., опираючись тодішнім "освіченим" реформаторам і єретикам, категорично заявив: "В сакраментальному споживанні завжди був такий звичай в Божій Церкві, що світські отримували Св.Причастя від священиків, а священики, відправляючи Службу Божу, самі собі його уділяли; цей звичай, який походить з Апостольської Традиції, повинен бути збережений". Вже саме цього твердження вистачає, щоб знищити аргументи, які доводять правильність самовільного впровадження світських "подавачів", бо хто противиться Апостольській Традиції, той є єритиком! Навіть сьогодні Святійший Отець Іван Павло II, кажучи про величезне значення Тридентського Собору (1545-1563) для релігійної і духовної віднови Церкви та світу, про доброчинні плоди, які він приносить і сьогодні, підкреслює відвагу, з якою там боронили Апостольську Традицію, фальсифіковану та відкинену тоді так само, як і сьогодні всередині і назовні Церкви. ("L'Osservatore Romano" 7/95). Він чинить так, бо вже св. Павло застерігав духовенство і вірних перед фальсифікацією Апостольської Традиції, кажучи, що "прокляті ті, що проголошували б інше Євангеліє ніж те, котре вам проголошуємо від початку" (Гал. 1:6-9)

З цього випливає, що Ісус Христос, а після Нього апостоли повністю виключали подавання Святого Причастя світськими "подавачами" і що це ніколи не було офіційно визнане Святою Церквою. Тому подавачами Святого Причастя завжди були і є з волі Божої виключно священики (а також диякони, які очікують висвячення на священика), що підтверджує Святе Письмо словами святого апостола Павла: "Нехай про нас кожна людина думає як про слуг Христових і якдоморядників таємниць Божих" (І Кор: 4,1) Це підкреслив Тридентський Собор (XXI Сесія, розд.ІІ Влада Церкви над уділенням Найсвятішої Тайни Євхаристії"). Також II Ватиканський Собор жодним чином цього не змінював. Це впроваджено пізніше методом вже здійсненого факту всупереч Соборові, останнім папам і Традиції Церкви, про що неустанно нагадує Святійший отець Іван Павло II. Не можна при цьому забувати, що апостольська Традиція, як і Святе Письмо, належить до Правди, об'явленої самим Господом і є непомильна і вічна. Папа не має права змінювати її навіть в найменшій мірі, так як і не має права змінювати Святе Письмо. І Ватиканський Собор нагадав цю фундаментальну правду словами: "Дух Святий не для того був обіцяний наступникам св. Петра, щоб через Його об'явлення вони могли творити нову доктрину, а для того, щоб при Його допомозі вони могли безпомилково визнавати Об'явлення та з вірою його поширювати як переказаний апостолами депозит віри" (ДС 3070).
Той, хто хотів би свідомо змінювати Традицію або Святе Письмо, має тяжкий смертельний гріх і є єритиком! Тому величезне збентеження викликають дії деяких єпископів, теологів і священиків, які фальсифікують правдиву Апостольську Традицію при поясненні впроваджених "новинок". В "Недільному Гості" №23 від 4 червня 1995р. в статті під назвою "Світські подавачі Святого Причастя" (автор анонімний) читаємо: "Потрібно нагадати, що подавання Святого Причастя світськими вірними не є новиинкою, видуманою в останніх роках. В перші століття християнства якраз світські вірні розносили Святе Причастя хворим або ув'язненим" (ніяких додаткових доказів не подано). Цей анонімний автор, стверджуючи, що це не є "новинкою, видуманою в останніх роках", напевно правий, бо ці "новинки" видумано ще тоді, коли Церкву потрясали різні помилки, зловживання і єресь. Не маючи змоги вказати або опертися на жодний офіційний папський документ, цей "анонімний" автор, вживаючи вираз "в перших століттях християнства", робить спробу викликати в підсвідомості читачів сильне переконання, що світські "подавачі" Святого Причастя мали офіційну підтримку навіть за часів перших апостолів! Тут виникає питання: навіщо обдурюють вірних, якщо ця форма ніколи не була практикована ні св. Петром, ні його наступниками, про що так докладно нагадав Тридентський Собор. Були різні зловживання і помилки в первинній Церкві, але це не означає, щоб про них говорити так, якби вони мали офіційне підтвердження і на них можна посилатися. Це є руйнівні дії, які повністю суперечать Апостольській Традиції і Святому Письму (що ми ще додатково доведемо).

Як ми раніше цитували, Тридентський Собор заявив, що завжди панував звичай приймати Святе Причастя тільки від священиків і що цей звичай походив від Апостольської Традиції, тобто був переказаний самим Ісусом Христом. Тому не можна інтерпретувати Святе Письмо, відриваючи його від Апостольської Традиції, бо якраз звідси беруть початок всі помилки і єресь. Помимо цих аргументів, які не підлягають жодній дискусії, найчастіше з метою пояснення впровадження чи "повернення" світських "подавачів" вперто (ніби розраховуючи, що брехня, яка постійно повторюється, стане правдою!) вживають аргумент - повернення до практики з часів перших століть християнства. Як ми вже довели, ця практика повністю суперечить тому, що наказав чинити Апостолам і Святій Церкві сам Ісус Христос. В зв'язку з цим дальша полеміка могла б вважатися непотрібною. Але правда вимагає, щоб наведені "аргументи" про впровадження цих "новинок" показати в світлі правдивої Традиції Церкви і Святого Письма. Нижче подаємо класичний приклад використання Святого Письма відірвано від Апостольської Традиції і наукою Св. Церкви, так як це чинять протестанти, свідки Єгови та багато інших сект. В статті священика Е. Скальського, голови Літургійної Комісії Гданської Архидієцезії, під назвою "Повернення прислуговування надзвичайного подавача Святого Причастя" ("Зоря Моря", №22,7 від 14.11.1993р.) читаємо: "В часи стародавнього християнства вірні, які брали участь в Літургії Служби Божої, забирали Євхаристію додому, щоб подати її хворим та відсутнім на Службі Божій." Це твердження змінює суть старохристиянської еулогії. Еулогія
- це жертовний хліб, який складався на вівтар. Частину цих хлібів посвячували і подавали як Євхаристію, а решту посвячували після Служби Божої і роздавали тим, які не прийняли Святе Причастя. їх посилали також в доми вірних, які були відсутні під час Служби Божої. Ці риси перебрала на себе вігілійна проскурка. Так що це не була Найсвятіша Тайна Євхаристії, а тільки символ "любові і єдності", до якого тепер хочуть зредукувати Євхаристію. В даному випадку це призводить до зведення суті Євхаристії до символу і суспільного виміру даної спільноти чи групи. Це є змішуванням безумовної присутності Ісуса Христа в Євхаристії з Його містичною присутністю посеред нас. Це є також стеранням суттєвої різниці між ієрархічним духовенством і повсюдним духовенством людей, так як це є в протестантизмі. На думку священика Е. Скальського, Святе Причастя подає людська спільнота і "світські "подавачі" Святого Причастя виступають як "представники" місцевої спільноти та виконують свою місію за згодою настоятеля". Як відомо, священик, на противагу до світського "подавача" Святого Причастя, не підлягає жодному вибору, його вибирає сам Ісус Христос як Свого наступника, тому тільки священик може від імені вірних приносити Жертву. Божественної Літургії, щоб могла продовжуватися справа відкуплення та визволення світу. Світські люди, які не мають права подавати Св. Причастя (це дозволено тільки священикам), в жодній мірі не заступають Ісуса Христа. Тому твердження, що світські "подавачі" виступають від імені спільноти як її "представники", суперечить Об'явленню Божому! Використання помилкової аргументації, характерної для протестантів, яка не має нічого спільного з Божим Об'явленням, призводить до перенесення священичих функцій на світських людей і до фальсифікації суті священичого покликання.
Зміни, що відбуваються в Святій Церкві, підтримуються також деякими антикатолицькими виданнями, такими як, наприклад, "Загальний тижневик" або "Виборча газета". Статті, вміщені в них, в багатьох випадках збігаються з масонськими ідеями, а також ідеями, які пропагують різні секти. В листі секти "Знаки часу" з Гданська, яка підтримує ці зміни, читаємо: "протестанцизм є поворотом до коренів". Невипадково "повернення" цієї практики вимагають також ті, хто відкрито підтримує ліквідацію безженства священиків, не розуміючи, що це цілковито суперечить двадцятистолітньому історичному досвіду в сенсі зростання воюючої Церкви напротязі століть.
Тридентськйй Собор (XXIII сесія) в декреті, що стосується встановлення священства Нового Завіту, з усією силою стверджує: "Святе Письмо показує (Лк. 22,19) і Традиція Церкви завжди повчала (кан.1), що він (священичий стан) є встановлений самим Господом Спасителем нашим (кан.З) та що Апостоли і їх наступники в священичому стані отримали владу приносити Жертву і подавати Тіло і Кров Його, як і відпускати гріхи".
Папа Пій XII в Енцикліці "Mediator Dei et hominum" навчає, що "головним обрядом Служби Божої як Жертви, є переміна цілої суті хліба і вина (Переєстествлення). А Святе Причастя є інтегральною частиною Жертви і тому священик мусить її прийняти, а вірним потрібно тільки гаряче її рекомендувати." В іншому місці цієї енцикліки читаємо: "Священик тому діє від імені вірних, що заступає особу Ісуса Христа, Господа нашого, Який є главою всіх членів Церкви і за них всіх себе жертвує. А народ, який в жодній мірі не підміняє особи Божого Спасителя, ані теж не є посередником між собою самим і Богом, в жодній мірі не може бути наділений священичою владою. Все це є Правдою Віри." Цю незмінну Правду Віри нагадав на генеральній аудієнції 17 липня 1994 року Іван Павло II. Ось його слова: "Тільки дванадцятьом довірив і дав владу приносити Євхаристійну Жертву від Його Імені." (Лк.22,19).
Вищенаведені твердження, які походять з Традиції Церкви і Святого Письма та від самих пап, тобто є вільні від будь-яких помилок, доводять однозначно і відкрито, що подавання Святого Причастя належить виключно до обов'язків священика, а світська особа в жодній мірі не може бути наділена священичою владою.
Святе Причастя, як сказав Пій XII є "інтегральною частиною Жертви Божественної Літургії". Це означає, що її не можна відділити від ієрархічного священства. З наведених слів папи однозначно випливає, що роздавання Св. Причастя належить виключно до обов'язків священиків і що це є Правда Віри, яка, як ми знаємо з науки Церкви, ніколи не може змінитися, бо походить від Об'явлення Божого! Більш переконливих і твердих слів сказати вже не можна! Цю фундаментальну і непохитну правду підтверджує також Папа Пій XI в своїй енцикліці "Ad catholici sacerdotii bastigium", пишучи так про наслідки висвячення священика: "...священик отримав не тільки владу над справжнім Тілом Ісуса Христа, але отримав також можливість мати вплив на Його Містичне Тіло, тобто на Святу Церкву." Далі папа додає: "Священик -це звичайний подавач майже всіх Святих Тайн ... є "доморядником таємниць Божих" (1Кор.4,1), щоб їх уділяти окремим членам Містичного Тіла Ісуса Христа". З цього твердження випливає, що одним з наслідків Тайни Свянщенства є отримання влади уділення Св. Причастя, тобто крім священика ніхто не має права цього робити!
Тут слід підкреслити, що вищенаведені повчання і папські твердження позначені харизмою безпомилковості і, згідно з висновком І Ватиканського Собору, "є беззастережними". Цей же Собор, формулюючи догму про безпомилковість Папи, одночасно додає: "(канон) А якщо хтось, що, не дай Боже, відважиться противитися нашому рішенню, нехай буде вилучений зі спільноти вірних." Іншими словами, ті, що сьогодні впроваджують світських "подавачів" Св. Причастя, не тільки перекручують священичі покликання, але й ставлять себе поза церковною спільнотою.

В Святому Письмі читаємо, що під час останньої Вечері Господь Ісус Христос "засів до столу з дванадцятьма учнями своїми" (Мт.26,20). Після встановлення Євхаристії Він тільки їм самим уділив перше Святе Причастя і промовив такі слова: "Це чиніть на Мій спомин" (Лк.22,19). Ці слова, які відносяться до установлення Жертви Божественної Літургії, Він промовив виключно до апостолів, Своїх заступників, тобто священиків Нового Заповіту. Коли Він промовив слова : "Це чиніть на Мій спомин", то не сказав, що владу уділення Святого Причастя Він надає додатково світським особам. Тай Сам також особисто роздавав Своє Найсвятіше Тіло і Кров апостолам. Не послужився при цьому жодною світською особою, ані навіть Своєю Матір'ю, яка була набагато більше достойна цього. Тому, будь-які винятки тут повністю виключаються. Церква не має тут жодної влади, так як не має жодної влади будь-що додати чи відняти зі слів освячення хліба і вина. Не можна також не звернути уваги на те, що під час встановлення Євхаристії, як каже Святе Письмо (Мт.26,20, Лк.22,14) були присутні тільки апостоли, тобто священики Нового Заповіту. Господь Ісус Христос виключив тут повністю світських осіб, в тому числі саму Матір Божу, щоб ніхто і ніколи аж до кінця світу не мав сумніву, що подавачами Св. Причастя можуть бути тільки священики. І так це завжди розуміла і навчала Св. Церква від самого початку заснування. Це належить до Правди Віри, як нагадував Святійший отець Пій XII, тому жодний наступний папа не має влади цього змінити. Це неодноразово підтверджував Іван Павло II, зокрема в своїй промові на загальній аудієнції від 27.07.1995р. ("Неділя", 32/95).

Тепер світські "подавачі" Св. Причастя мають у своїх посвідченнях виписані зі Св. Письма слова: "Нехай про нас кожен так думає як про служителів Христових і доморядників таємниць Божих" (І Кор.4,1). Це є не тільки прилюдна фальсифікація Св. Письма і наслідування Традицій Св. Церкви, але також відкрита атака на священичий стан і Святу Церкву. Церковна масонерія вважає, що найкращим шляхом, який веде до приниження Жертви Божественної Літургії, є знищення справжнього священичого стану. Тут варто ще усвідомити собі, що якби не було Тайни Священства, то не можна було б приносити Євхаристійну Жертву Божественної Літургії і уділити Св. Причастя. Тому ніхто поза священиком, ані від його імені чи за його дозволом, як помилково пропонує і доводить священик Е.Скальський, не може роздавати Св. Причастя. Свята Тайна Священства, як це окреслив Флорентійський Собор. Священик є спеціально висвячений, перебуває в стані освячуючої ласки, здібний і підготовлений як ніхто інший, щоб гідно обходитися з Пресвятою Євхаристією і оберігати її від профанації. Тільки в особі священика, в певній мірі після Ісуса Христа, ясніє велич, гідність, маєстат і святість Пресвятої Євхаристії, що сприяє пробудженню у вірних належної їй любові і шани. А світські "подавачі" не мають священичих свячень і зменшують або повністю нівечать велич і святість Євхаристії в очах вірних! Це є одна з причин того, що падає Євхаристійна побожність, яка є головною умовою справжньої релігійної віднови! Світські "подавачі", не маючи священичих свячень, освячених рук, а беручись за найважливіше - за Пресвяту Євхаристію, найважливішу з Святих Тайн, принижують в цей спосіб Маєстат Божий. Світський "подавач" - це не слуга Божий, бо його вибрав не Бог, а люди. Це є людина, яка, можливо, має добрі наміри, але, напевно, не знає, що робить, так як і ті, що його призначають і обирають. Ісус Христос не має нічого спільного з таким покликанням!
Кожний священик має посвячені чисті руки. Багато років навчання, праці і спеціальних свячень витиснули незатертий знак на його душі на цілу вічність. За це він отримав велику Божу ласку принесення Євхаристійної Жертви Божественної Літургії та дотикання і тримання в своїх руках Найсвятішого Тіла Ісуса Христа і подавання Його до уст вірних. В "Наслідуванні Христа" (Частина IV, розд.ХІ) Томи Кемпійського, в цій справжній перлині релігійної літератури, яку так рекомендують читати всі папи, яка стала духовною поживою незліченої кількості святих, читаємо: "О, який величний і почесний є сан священиків, яким надана сила спровадження Господа на вівтар словами консекрації(?), благословення устами, голублення Його на руках, приймання власними устами і подавання іншим. Священики отримали те, чого не дано ангелам! О, як чисті повинні бути руки священика, як чисті його уста, святе тіло, чисте серце, до якого так часто приходить Податель чистоти."
А ось слова святої сестри Фаустини Ковальської: "О, велика гідність священика, але й велика відповідальність священика. Багато тобі дано, о священику, але й багато від тебе вимагати будуть..." (Щоденник 11-941).
Всі світські "подавачі" Св. Причастя, якщо не хочуть наразитися на гнів Всемогутнього Бога, повинні в ім'я послуху Божому Об'явленню і папі Івану Павлу II, категорично і відразу відмовитися від виконання цієї функції! А вірні, які не хочуть спричинитися до профанації Найсвятішої Євхаристії, в ім'я послуху самому Богові, повинні відмовитися від приймання Святого Причастя від світських "подавачів"!
Безпідставними є погляди душпастирів на впровадження "надзвичайних подавачів", бо неправдою є те, що це принесе духовну користь хворим і людям похилого віку. Як може принести благословення те, що є зловживанням і суперечить Апостольській Традиції, тобто правді, об'явленій самим Богом.
Іншим "аргументом", що пояснює стосовність чи необхідність впровадження світських "подавачів" Св. Причастя, є недостача священиків. В чому полягає неправдивість цієї аргументації? Святий Дух, який безпомилково діє в Церкві вже давно знайшов вихід з ситуації, коли бракує священиків, а вірні, зокрема хворі, в'язні, люди похилого віку, а також і здорові, прагнуть прийняти Св. Причастя: це відбувається через духовне Святе Причастя, яке має таку ж саму вартість, але за умови, що хтось Його дуже прагне, а з незалежних від себе причин не має можливості Його прийняти. В принципі кожний вірний, коли існує істотна перешкода, яка унеможливлює сакраментальне (дійсне) прийняття Св. Причастя, може це вчинити в духовний спосіб, збуджуючи в собі спочатку акт жалю за гріхи, а потім прагнення прийняти Господа Ісуса під виглядом хліба. В такий спосіб і при виконанні вищевказаних умов духовне святе Причастя має таку саму вартість, як і святе Причастя сакраментальне. Хворий чи в'язень нічого в цьому випадку не втрачає. Церква напротязі століть рекомендувала цю практику, охороняючи цим способом Найсвятішу Євхаристію перед профанацією неосвяченими пальцями, тобто світськими "подавачами", бо це не приносить жодного благословенства. Зокрема, стосовно хворих: не по-людськи є змушувати їх приймати світських "подавачів". Вираз «змушувати» має тут підставу, бо говорити, що світські подавачі підуть тільки туди, де люди будуть про це просити (свящ.Скальський, радіо Плюс, 24.Х. 1993р.) є звичайною брехнею в ситуації, коли за їх впровадженням стоїть авторитет єпископа та пропоганда, що це є "добродійство". Є дуже підло і цинічно твердити, що в зв'язку з браком священиків, світські "подавачі" є великим "добродійством" і покликатися при цьому на "ощасливлених" людей. Таким чином не теологічні аргументи, Святе Письмо, Традиція і папи мають остаточне слово, а "ощасливленні" люди, яких ще й обдурюють! Ще трохи і вірні будуть демократично голосувати, якими догматами вони "ощасливлені", а якими ні. До хворих чи в'язнів набагато краще, враховуючи нестачу священиків, вислати якусь досить релігійну людину, яка навчить, що можна з такою самою духовною користю прийняти Господа Ісуса Христа в духовному Причасті. Можна також заохочувати інших до молитви і покути за них і їх самих до цього заохочувати, тоді ми зробимо для них справжнє добро. Тут потрібно також підкреслити, що можливість прийняття духовного Св. Причастя в найменшій мірі не звільняє священика від обов'язку приходити з Євхаристією туди, де існує така потреба. А причиною того, що багато хворих і в'язнів не завжди так часто, як прагнуть, можуть прийняти Святе Причастя, є дуже глибока криза віри серед переважної частини духовенства, про що говорить не тільки Іван Павло II в своїх енцикліках, але також і Найсвятіша Мати в Своїх числених об'явленнях. Є багато доказів того, що священики занедбують свої обов'язки. Багато з них майже зовсім не розуміє величі і відповідальності свого покликання, ведуть світський спосіб життя, часто бездумно і некритично піддаються різним модним та помилковим теологічним тенденціям із Заходу, які руйнують віру. В цей спосіб дедалі більше перекручують Святе Євангеліє, або й зовсім його фальсифікують, йдучи на різні компроміси з духом цього світу.
Священики (безумовно не всі) часто живуть своїми справами, знайомими і уподобаннями, так ніби хотіли за будь-яку ціну "після роботи" бути такими ж людьми як інші. Вони дедалі більше стилем свого життя уподібнюються до світських людей, соромляться ходити в суттані, що додатково доводить, що вони не розуміють величі свого священичого покликання. Ісус Христос не соромився, коли Його впізнавали на вулиці і казав: "... хто Мене визнає перед людьми, того і Я визнаю перед Отцем."
За цим всім криється небезпека духовного упадку, а в кінцевому результаті призведе до охолодження. Інші створюють в парафії ізольований світ, приймаючи участь тільки в неокатихитичних об'єднаннях чи групах, які носять "харизматичний" характер, що часто підтримується єпископами. Це також пропагується в семінаріях разом з іншими елементами єресі. Величезна частина духовенства втратила дух убожества, жертви і посвячення, що призводить до відкритого сприймання інших релігій і світу.
Протилежним прикладом може служити священик з Арс, який міг напротязі 17 год. сидіти в сповідальниці, вів надзвичайно аскетичний спосіб життя, інколи через кілька днів пригадував собі, що нічого не їв, так у ньому горіла любов до Бога і ближніх. Він ніколи не знімав сутани, цілими годинами стоячи на колінах або лежачи хрестом на землі адорував Найсвятішу Євхаристію, часто і вночі. Він просив Бога для себе різних терпінь, щоб вирвати від диявола душі, йому довірені. Дуже часто проводив екзорцизми, звільнюючи душі від злого духа, який їх опанував. В нього не було труднощів в обслуговуванні хворих і людей похилого віку; вдень і вночі він був у їх розпорядженні. Спав 2-3 год на добу, а траплялося, що не спав зовсім. Неустанна молитва, аскетичний спосіб життя, любов до хреста, надзвичайно побожне ставлення до Матері Божої і Найсвятішої Євхаристії призвели до того, що на його парафію і всю Церкву спливало нескінчене Боже благословенство. Він добре розумів, що таке екуменізм і відкритість до світу, а зокрема до інших релігій, тому з його допомогою навернулося на істину віру дуже багато іновірців. Ісус Христос благословляв його у всьому, бо він глибоко розумів і любив своє священиче покликання. Коли він обіймав парафію після свого попередника, то застав її в руїні, майже ніхто не ходив до церкви, а коли помирав, то все місто та мільйони людей з цілого світу завдяки його побожності, жертовності і справжній відкритості навернулося на істину віру.

Деякі єпископи і священики, намагаючись переконати вірних, яким великим "добродійством" є світські "подавані" Святого Причастя, опираються також і на приклади принесення Святого Причастя до в'язниць та концтаборів в часи переслідування християнства від перших століть до наших днів. Звичайно, можна дивуватися відвазі тих людей і їх добрим намірам, але ці приклади не є джерелом Правди, об'явленої Богом, і не можуть навіть в найменшій мірі служити підставою для створення доктрини Святої Церкви. Це є використання аргументів, які грунтуються на фальшивих підставах. Коли б папи будували доктрину Церкви на тому, що хтось колись чи тепер зробив або сказав в Церкві, хоч би й був святим, то стали б тільки єретиками. Тільки Традиція Церкви і Святе Письмо є підставою і єдиним джерелом Об'явлення Божого, а вони цілковито виключають таку можливість.
На початку, щоб заспокоїти вірних щодо фактичних намірів та кінцевих результатів цих "діянь", кажуть, що це тільки у виняткових випадках світські "подавачі" будуть подавати Св. Причастя. А насправді йде мова про широке поширення цієї практики. Таку саму практику застосовували і на Заході. Тепер вже мова йде про залучення жінок до послуги надзвичайного "подавача" Св. Причастя. Це випливає з тези, що коли ще більше дозріємо..., то, можливо, колись будемо готувати до цих послуг жінок (свящ. Е. Скальський). Починаючи з 1973 р. у всіх локальних церквах на Заході впроваджено послугу надзвичайних "подавачів" Св. Причастя. До неї допускають не тільки мужчин, а й жінок (свящ. Е.Скальський). Це співпадає з твердженням архиепископа Т. Гоцловського, що в багатьох державах ця практика вже впроваджена і приносить "благословенні" плоди.("Слово Гданського Митрополита", Гданськ, 12.08.1993р.). Зараз у Західній Європі, де впроваджено світських "подавачів", священик під час Служби Божої найчастіше не роздає Св. Причастя, це роблять світські люди - чоловіки та жінки. Але ж тільки священик отримав від Бога право роздавати Святе Причастя! До Св. Причастя приступають майже всі присутні на Службі Божій, немає індивідуальної сповіді, без якої приймання Св. Причастя є святокрадством - одним з найтяжчих гріхів. Відбувається спад покликань до священичого стану і масовий відхід від Церкви. Стан Церкви на Заході викликає згіршення теологічною і душпастирською зіпсованістю, а це означає, що наведений вислів про "благословенні" плоди є неправдивим твердженням, яке зменшує авторитет єпископа.

Боніфацій Гюнтер (Чину Кармелітів Босих) "Тільки сатана не хоче вклякати перед Богом і Божою Матір´ю. - Вроцлав-Івано-Франківс

Схожі матеріали: