Одним із таких недавніх для нас прикладів є розповідь про російського солдата Євгенія Родіонова, який у 1996 р. загинув у Чечні. Ця смерть сталась „лише” за те, що солдат відмовився зняти нагрудний хрестик. Можливо, хтось скаже, що ця розповідь більше стосується байдужости державної влади та невідповідального ставлення «великих командирів у погонах» до своїх підлеглих – молодих та зелених вояків. Хтось инший – що це несправедлива війна чужого для нас народу. Однак для нас, християн, факт мученицької смерти молодих хлопців, які твердо та до кінця вірили, що віддають життя за щось велике, є свідоцтвом Божої волі, яка веде людей до святости. Отож, його історія…

           В ніч із 13 на 14 лютого 1996 р., тоді ще 18-літній рядовий Євгеній Родіонов разом із трьома своїми побратимами, такими ж молодими і необстріляними, як він, виконував патрульну службу на незахищеному і відкритому пості (хоч це місце дуже важко назвати постом) на чечено-інгуському кордоні. Раптом до них під’їхала звичайна, на перший погляд, машина швидкої допомоги, у якій виявилось у декілька разів більше озброєних і досвідчених бойовиків. Бій навіть не відбувся – хлопців захопили у полон. Лише тоді, коли машина із полоненими проїхала без перешкод ще три пости, хлопці остаточно усвідомили, що це справді полон. Він тривав три місяці, протягом яких вони терпіли страшні знущання і приниження. Їм наказували зректись християнської віри, прийняти іслам, «стати братами» і воювати проти своїх. Саме Євгеній був єдиним, хто мав на собі хрестик, з яким він ніколи не розлучався. Це викликало особливу жорстокість з боку ісламських солдатів, від нього вимагали зняти його і відректись Христа. Євгеній цього не зробив, бо вибрав свій хрест, який ніс мужньо до кінця. 23 травня 1996 р., в день народження Євгенія (!), за остаточну відмову зняти хрестик йому відрубали голову. Трьох його співбратів чекала подібна доля. Згодом, 20 листопада 1996 р., тіло Євгенія було перевезене матір’ю до Росії і належно поховане. Серед закатованих та безголових тіл мати впізнала тіло власного сина завдяки тому ж таки хрестику…

           Якими б високими не були державні кордони, вони не в силі стримати материнської любови… Якими б не були стосунки між державами, перед смертю всі рівні… Скільки б не було найрізноманітніших і найбезглуздіших різниць між людьми, святість завжди і всюди буде святістю… І приклади невідомих воїнів, які тримали в своїх руках хрестик аж до смерти, є виявом цієї святости та живої віри Церкви, яка є даром для застанови для кожного з нас.

Ростислав ВИСОЧАН