НА ТЕ БУЛА ПРИЧИНА

Край неба пробудилась Ведмедиця
Оглянути степи земні з небес.
Серпнева ніч. У ніч таку не спиться —
Набридло місто, вимучив прогрес.

Тому лежу я у дзвінкім колоссі.
(Хай крутиться небесна карусель).
Мені байдуже, що там у Давосі,
І що про нас там думає Брюссель?

Свою плекаю невситиму думу,
Нехай в літах — та вічно молоду.
Землі своєї я, рожденний гумус,
Із неї вийшов — в неї перейду.

Та біострум мій хай відчують внуки,
Землі, і нив, й небес густих блакить.
Ніякі філософії й науки
Любити край не зможуть свій навчить.

Хай на землі я не залишу й сліду
(Аби крутились роду вертлюги).
Щоб бачили, як я, як в ніч боліди
Нещадно рвуть неволі ланцюги.

Горить яса — південний неба овид,
Ще нижче нахилившись до води.
Бог Ведмедицю за небесний повід
Повів край шляху у свої сади.

Змайнула ніч за карими очима.
Останню гасить в небі день зорю.
Щоб вийти в степ — на те була причина
Про це я з Богом мовчки говорю.

КАНОНІЗУЮ

«Сідай, Кукубенко, одесную мене! — скаже йому Христос, — ти не
зрадив товариства, безчесного діла не зробив, не кинув у біді людину,
охороняв і оберігав мою церкву»

Гоголь. «Тарас Бульба»

Неправда— ніби в тім’я вбитий цвях,
Московська церква — це і є Росія.
За що ми тяжко бились у віках,
Хто в душі знов і знов неправду сіє?

Брати єдинокровні во Христі
Нас на хрестах, як Бога, розпинали.
Хоч все іде, не все мине в житті,
Прости, Господь, їм те, чого не знали.

Щоб ми до волі не знайшли тропи,
Не будували з Правди бастіонів,
Героям нашим руськия попи
Анафеми ревли з усіх амвонів.

Могил героїв наших не знайти,
Заховані, зарівняні могили.
І то в серцях горить не порох мсти —
Державністю набухли наші жили.

В них стогне кров, і ненімий язик
«Держава!», «Воля!» — вимовля затято.
Всі наші муки — то свободи крик,
То з тьми віків — потужний детонатор.

Героїв всіх, хто за Вітчизну впав,
В соборі серця я канонізую,
Бо смертею своєю смерть здолав
Вони сидять край Бога одесную!

ГАРМОНІЯ
Замучила щоденна суєта,
Дощі, нестатки і гризоти ревні.
Лише любов блакитно-золота,
Мов суперсторож, палахтить недремно.

То ніби у космічних висях ПРО* —
І на житгя святе благословення.
Клітина-нерв, мов атомне ядро,
Розщеплюється світлом для натхнення.

Мій дух борні — найвищі небеса,
Блакить-огром, нема там ні хмаринки,
Він навіть в грізну хвищу не згаса —
Крізь синь небесну тягнеться навшпиньки.

Попіл віків — не відгорілі дні,
То кров жива, хай не радіє ворог,
Що згине все в сльотавій метушні, —
Я з попелу творю для битви порох.

Отак живу: хай плоттю у сльоті —
Натхненням в сонці, у ясній блакиті,
Двокрило поєднавши у житті
Суть кольорів, як суть борні велику.
* Протиракетна оборона.