Розмова з архиєпископом Бруно Форте.
Про те, що таке віра та про значення хреста з арх. Бруно Форте розмовляє о. Томаш Яклєвіч. (Інтерв’ю проведено під час реколекцій, які арх. Форте виголосив для священників у Центрі Духовної Формації в Кракові. Віра – це боротьба з Богом, в якій дозволяю Йому перемогти.)
Архиєпископ Бруно Форте (народ. 1949) має 37 років священства, вже шість років єпископ Чієті-Васто. Найвідоміший сучасний теолог в Італії.
О. Томаш Яклєвіч: Владико, ви виголосили останні великопісні реколекції Йоану Павлу ІІ у 2004 році. Як воно, виголошувати реколекції святому?
Арх. Бруно Форте: - Це була чиста благодать. На щось таке можна погодитися, лише коли безумовно довіряєш Богу. Я пережив тиждень у присутності людини, в якій жив Бог. Йоан Павло ІІ, попри слабке здоров’я, був присутній на усіх конференціях. Я бачив, як він з чистого серця сміявся, коли я говорив щось кумедне. Я також бачив, як він кивав головою на знак згоди, коли я говорив щось глибоке. Наприклад, коли я сказав, що віруючий – це тільки бідолашний атеїст, який щодня робить зусилля, аби почати вірити.
Віруючий – це атеїст, який пробує увірувати. Досить шокуюче визначення.
- Це визначення звертає увагу на те, що віра - це не щось, здобуте раз і назавжди. Віра – це боротьба з Богом, в якій я дозволяю Йому перемогти. Слово «agape» означає в Новому Завіті тотальну любов. Його можна поєднати зі словом «agonia», тобто боротьба. Любов – це боротьба, пристрасть, агонія. Любити Бога - не означає жити спокійно, віруючи, що Він є, це означає слідувати за Ним щодня. Йти туди, куди хоче Він, а не обов’язково туди, куди б хотілося нам. Цілковито довіряючи Йому також тоді, коли Він зберігає мовчання. Тому віруючий повинен щодня народжуватися в Бозі і для Бога. Це може бути плодом молитви. Віра без молитви рано чи пізно згасне.
Чи таке визначення віри має якийсь зв’язок із тим, що європейська культура стала культурою без Бога або навіть проти Бога?
- Це визначення стосується віруючих усіх часів. Від Авраама, через Якова, який боровся з Богом, аж до Ісуса на Оливній Горі, котрий просить Отця, щоб віддалив від Нього ту чашу, а однак додає: «Не моя, але Твоя воля нехай станеться». Пам’ятаймо, що Ісус - це не тільки предмет нашої віри, Він також свідок віри, перший, хто бореться за віру, як говорить Лист до Євреїв (12,2). Ці приклади вказують, наскільки важливо не плутати віру зі звичкою або заспокійливою ідеологією. Віру треба переживати як вогонь. Він горітиме, якщо перебуваєш у єдності з Богом, якщо живеш в Бозі, якщо міцно тримаєшся Його слова, аби витримати Його мовчання, якщо сягаєш по Таїнства, щоб подолати власну слабкість. Віра – це та покірна любов, що цілковито покладається на Бога, коли дозволяєш, щоб Бог ніс тебе туди, куди Він хоче, навіть тоді, коли ти того не розумієш або не хочеш.
Зазвичай говоримо про віру в Ісуса, рідко про віру Ісуса.
- Тема віри Ісуса була відкрита протягом останніх десятиліть, наприклад Гансом Урсом фон Балтазаром. Це дуже важливий аспект правди про те, що Ісус був також людиною. Якби Він не вірив як людина, то не був би насправді людиною. Те, що Він бачить себе Сином Божим, не стає на перешкоді Його кенозі, тобто входженню в людську кондицію. В цьому значенні у своїй людській свідомості Ісус довіряв Богу. Попри темряву довіряв себе Отцеві.
Віра – це горизонт сенсу життя і смерті, якого так прагнуть люди епохи постмодернізму, що живуть в самотньому натовпі
Я б хотів повернутися до запитання про вплив сучасної культури на віру.
- Найголовніша перешкода завжди та сама. В кожну епоху була спокуса вчинити з Бога знаряддя влади або потіхи серця, замість того, щоб сприймати Його як Того, хто є всеохоплюючим вогнем. Я не дуже вірю тим, хто плаче за минулим. Пригода віри – це завжди боротьба, яка пов’язана з ризиком. Звісно ж, сьогодні важче зустріти свідків, бо консумпціонізм і гедонізм доводять багатьох до відмови від духовної боротьби. Донедавна вірі загрожував ідеологічний атеїзм, котрий був досить вбогий інтелектуально. Сьогодні більшу небезпеку становить практичний атеїзм, котрий виражається в способі життя так, наче Бога не існує і в черпанні максимум приємностей з життя. Сьогодні більше, ніж коли-небудь віра видається суперечливою. А Господь запитує нас, чи хочемо в Нього вірити і бути знаком спротиву, так як був Він сам. Але може власне це стає причиною того, що пригода віри стає ще прекраснішою. Хто довіряє Богові Ісуса Христа, зазнає радості ризику, любові з новою безкорисливістю, свідчення з новою свободою, ніколи проти когось, але з любов’ю до всіх. Віра – це горизонт сенсу життя і смерті, якого так прагнуть люди епохи постмодернізму, що живуть в самотньому натовпі.
Як проголошувати Христа сьогодні?
- Перша форма проголошення Ісуса – це глибока віра в Нього. Тоді життя віруючого говоритиме більше, ніж слова. Щодо Матері Терези народжувалося запитання, яке звучало: Хто наказав їй таке робити? Життя, яке по-людськи неможливо пояснити, яке живе цілковито Богом і цілковито для інших. Величний приклад нам дав Йоан Павло ІІ. На початку, коли його ще мало знали, його слова мали першість, але не було багато тих, хто його слухав. Багато хто боровся проти нього. Але остаточно слово поступилося вимові його «розіпнутого тіла» і голосу, який вже не міг промовляти, аж по останнє мовчання, коли його відкриті вуста не змогли промовити жодного слова. Це «красномовство» промовило до світу з кафедри святості.
Але слово також потрібне. Італійські єпископи минулого року написали листа до людей, які шукають Бога.
- В Італії ми маємо безліч різноманітних катехізмів, але мені здається, що бракує знарядь для першого проповідування. Чесно визнаю, що документи єпископату написані таким діалектом, якого люди не розуміють. Однак нам вдалося створити текст доступною мовою, близький до людських запитань. Звісно ж «книжка завжди потребує батька», тобто того, хто оживить слова. «Лист до шукаючих Бога» задуманий як знаряддя в руках того, хто вже вірить і любить Ісуса. Він може пожертвувати цей лист тому, хто не вірує або шукає. Це має бути покірна допомога приятеля, щоб допомогти йому віднайти те, чого шукає.
Як Ви дивитеся на справу рішення Трибуналу Справедливості у Страсбургу в справі хреста в італійській школі?
- Хрест – це знак найбільшої любові, пробачення ворогам і гідності кожної людської істоти, також і тієї відкинутої, бідної, неважливої. Знаємо, що ідея особи і її неповторної гідності дозрівала в історії під час роздумів над розіп’ятим Христом в христологічних дискусіях перших віків. Ідея особи, яка становить фундамент людських прав і свободи, мирного співіснування, глибоко пов’язана з Розіп’ятим. Тому багато мислячих та освічених невіруючих критично відреагувало на рішення у Страсбургу. Вони побачили в ньому тип поверхового мислення, яке хоче заперечити наше коріння, нашу культуру, тотожність та гідність людини. Хрест – це символ цього всього. Боротьба із релігійними символами може звести нас на дуже небезпечний шлях. Не забуваймо, що церкви, які стоять у публічних місцях, це також релігійні символи. Чи ми повинні від цього всього відмовитися? Чи ми повинні відмовитися від історії італійського чи європейського мистецтва, яке в понад 80 відсотках складається з сакрального мистецтва? Згідно страсбурзької логіки, можна відкинути також будь-який інший релігійний символ: зірку Давида чи символи ісламу. Тому слід чітко сказати, що справжня світськість не заперечує публічної ролі релігії. Світськість повинна шанувати публічний вимір релігії. Цей вимір релігії відкритий на пошану кожної релігійної тотожності, не виключаючи нікого, проголошує діалог і мирне співіснування.
Віруючі повинні боронити хрест в публічних місцях?
- Звісно, хрест у минулому використовувався як знаряддя образи. Але Йоан Павло ІІ у 2000 році показав, що Церква готова просити прощення за кожне невідповідне використання хреста. Я був головою комісії, яка опрацювала документ «Пам’ять і поєднання», який супроводив папську покутну літургію. Пам’ятаю зустріч з Йоаном Павлом ІІ, коли він повторював нам: «Відваги, будьте відважною комісією! Правда нас визволить». Хто не боїться правди, не боїться також хреста. Послання хреста, очищене від усіх помилок, які робили християни, це важливе послання до всіх. Великі засновники об’єднаної Європи: де Гаспері, Аденауер, Шуман – були віруючими, які знаходили у хресті натхнення для своєї діяльності на користь миру та справедливості. Донька де Гаспері розповіла мені про останні години життя свого батька. Ця велика людина, отець повоєнної відбудови нашої держави і об’єднаної Європи, на ложі смерті не відривав погляду від хреста і повторював єдине слово: «Ісус». Його донька говорила мені, що він повторював це так інтенсивно і з такою любов’ю, що його близькі зрозуміли, що з хреста черпав все те, чим намагався жити і давати іншим у своєму житті. А сьогодні європейський Трибунал так поверхово висловлюється про хрест, який надихав творців об’єднаної Європи. Це може бути тільки плодом незнання або сучасних упереджень.
