Частина 1
Канон 1
Беручись що-небудь промовляти чи щось робити, найліпше починати це від Бога та з Богом закінчувати, як сказав Богослов. Тим-то й тепер, коли й благочестя ми вже ясно проповідуємо, і Церква, де Христос становить її підвалину, безнастанно зростає й здобуває успіхи і понад Ливанські кедри височіє, кладучи початок священим словам, Божою благодаттю ухвалюємо: зберігати недоторканою від запровадження новин і змін віру, передану нам від самовидців і служителів Слова, Богом обраних Апостолів. До того ж і триста вісімнадцять святих і блаженних Отців, що за імператора Константина нашого зібрались були в Нікеї на нечестивого Арія та вигаданого ним поганського бога, або справедливіше кажучи, - багато богів, своєю однодумністю в вірі відкрили й з'ясували нам єдину суть у трьох іпостасях первісної Божої істоти та не допустили, щоб це таїлося лесь під спудом незнання, а ясно навчили вірних поклонятись, єдиним поклонінням, Отцеві і Синові та Святому Духові, заперечили, відхилили та зруйнували облудну науку про нерівні ступені Божества, а також дитячі побудови, що їх єретики склали з піску супроти правдивої віри, спустошили та звалили. Також і за великого Теодосія, нашого імператора, сто п'ятдесят святих Отців, що в цьому царственному місті зібрались, проголосили визнання віри, і ми його дотримуємось та богословські вислови про Святого Духа приймаємо, а нечестивого Македонія, разом із колишніми ворогами істини, відкидаємо, як бунтівника, що наважився вважати Владику за раба, і який ганебно хотів розсікти нерозсічну одиницю, щоб не було довершене таїнство нашого уповання. Одночасно з ним, ганебним, і проти істини шаленілим, засуджуємо Аполінарія, потайного водія злоби, який нечестиво вивергнув, наче б то Господь прийняв тіло без душі й розуму, таким чином також запроваджуючи думку, наче б то спасіння, зроблене нам, недосконале. Також і за Теодосія, Аркадієвого сина, імператора нашого, двісті Богоносних отців, що зібрались були вперше у місті Ефесі, виклали вчення, як незрушну благочестя державу, і ми його згідно зберігаємо, проповідуючи єдиного Христа, Сина Божого, що воплотився, і непорочну Вседіву визнаємо властивою і правдивою Богородицею, що безсіменно породила Христа, а нерозумний Несторіїв поділ, засуджений Божою волею, відкидаємо, бо Несторій учить, що єдиний Христос є окремо людина та окремо Бог, і тим відновляє юдейське печестя. Згідно з правдивою вірою стверджуємо також віровизнання, що його написали шістсот тридцять Богом вибраних Отців за нашого імператора Маркіяна в обласному місті Халкідоні, і яке на всі кінці землі на повний голос сповістили про єдиного Христа, Сина Божого, що складається з двох природ, і який саме в цих двох природах прославляється, а марнодумного Євтихія, який казав, що велике таїнство спасенного домобудівництва перетворилося на примару, як щось потворне, і як заразу, із священної огорожі Церкви вигнали, а разом з ним також і Несторія та Діоскура, з яких перший був оборонцем і заступником поділу, а другий - змішування, і які з протилежних галузок нечестя звалились в одну безодню згуби й безвірництва. Іще так само і ста шістдесятьох п'ятьох Богоносних Отців, що зібралися були в цьому царственному місті за Юстиніяна, блаженної пам'яти імператора нашого, благочестиві слова, вимовлені від Духа Святого, знаємо та цього нащадків наших навчаємо. Вони соборно прокляли і відкинули Теодора Мопсуестського, Несторієвого вчителя, і Орігена, і Діодима, - і Євагрія, що відновили еллінські містичні байки, і про переселення та перетворення деяких тіл і душ іще раз нам подали на ганьбу в сонних маревах блудного розуму, і супроти воскресіння мертвих нечестиво й нерозумно повстали, а також те, що написав Теодорит супроти правдивої віри та супроти дванадцятьох Кирилових пунктів, і так званий лист Іви. І віровизнання шостого собору, що зібрався недавно, за імпераора нашого, блаженної пам'яті Костянтина, у цьому царственному місті, яке набуло більшої сили, коли благочестивий імператор ухвали цього собору своєю печаткою, для вірогідности, затвердив на всі віки, знову зобов'язуємось зберігати непорушно. Це віровизнання боголюбно з'ясувало, як ми повинні визнавати два натуральні хотіння, або дві волі і дві натуральні дії єдиного Господа нашого Ісуса Христа, що воплотився задля нашого спасіння, а тих, що правдивий догмат істини викривили та проповідували людям одну волю й одну дію в єдиному Господі Богові нашому Ісусі Христі, воно обвинуватило судом благочестя, як Теодора (єпископа) Фаранського, Кира Олександрійського, Гонорія Римського, Сергія, Пира, Павла, колишніх у цьому Богоспасенному місті предстоятелів, Макарія Антіохійського єпископа, учня його Степана та позбавленого розуму Поліхронія, зберігши таким чином недоторканість загального тіла Христа Бога нашого. Коротко кажучи, ухвалюємо, хай віра всіх людей, що прославились у Божій Церкві та які були світилами в світі, дотримуючи слова життя, зберігається твердою, і хай буде вона до кінця світу непохитною разом із Богові відданими їхніми, писаннями та догматами. Відкидаємо та проклинаємо всіх, що їх вони відкидали й проклинали, як ворогів істини, що марно скреготали на Бога та силкувались неправду підняти на височінь. Якщо ж хтось з усіх не приймає й не дотримується поданих тут вище догматів благочестя, та не так думає й проповідує, а намагається йти супроти них, тому, за ухвалою згаданих святих і блаженних отців, хай буде анатема, і хай він буде виключений із християнського стану. Ми бо, відповідно до того, що ухвалено раніш, твердо вирішили ні додавати щось, ні зменшувати чогось, і не могли аж ніяк.
Канон 2
За прекрасне і найбільш похвали достойне визнав цей Святий Собор і те, щоб відтепер для зцілення душ і вилікування пристрастей були тверді і незрушні вісімдесят п'ять канонів, що їх прийняли й затвердили святі й блаженні Отці, які були передніше від нас, а також і нам передали їх іменем святих і славних Апостолів. А що в тих канонах наказано нам прийняти ці ухвали святих Апостолів через Климента передані, до яких колись ті, що інакше думають, додали дещо підроблене й чуже благочестю, що затьмарило нам благоліпну красу Божественної науки, то ми задля повчання та захисту християнніших церковних громад, ті Климентові ухвали добророзсудливо відклали, аж ніяк не допускаючи витворів єретичного блудословія та не вміщуючи їх у чисте й досконале Апостольське вчення. Згодою нашою схвалюємо і всі інші священні канони, що їх дали святі й блаженні Отці наші, тобто триста вісімнадцять Богоносних Отців, що зібрались були в Нікеї; також Отці, що зібрались в Анкирі, і в Неокесарії, як і в Ганґрі; крім того, в Антіохії Сирійській, і в Лаодикії Фрігійській; а ще сто п'ятдесят Отців зібрались у цьому Богомбереженому й царственному місті; і двісті Отців, що зібрались уперше в обласному місті Ефесі; і шістсот тридцять святих і блаженних Отців, що зібрались у Халкидоні, і ті, що збирались у Сардиці та Картагені; і ще, що збирались знову в цьому Богоспасенному й царственному місті за Нектарія, предстоятеля цього царственного міста, і за Теофіла, Олександрійського архиєпископа; також канони Діонісія, архиєпископа й мученика Григорія - єпископа Неокесарійського, чудотворця; Анастасія, архиєпископа Олександрійського; Василія, єпископа Кесарії Кападокійської; Григорія, єпископа Нісського; Григорія Богослова; Амфілохія Іконійського; Тимофія першого архиєпископа Олександрійського; Теофіла - того самого великого міста Олександрії; Кирила, архиєпископа Олександрійського, і Геннадія, патріярха цього Богомбереженого царственного міста; а ще й Кипріян, архиєпископ Африканської країни та мученик, і собор, що відбувся за його часів, і склав канон, якого зберігали в місцях загадних предстоятелів, і тільки в них, за переданим їм звичаєм. Нікому хай не вільно буде вищезгадані канони змінювати, чи касувати, чи крім запропонованих, приймати інші з підробленими підписами, що їх склали б якісь люди, що наважаться торгувати істиною. Якщо ж когось буде викрито, що наважився якийсь із вищезгаданих канонів змінити чи припинити, то такого вважати за винного супроти того канону, і він повинен відбути епітимію, яку той канон визнає, і тим має бути
їй від того, на чому спіткнувся.
Канон З
Благочестивий і христолюбивий наш імператор запропонував цьому Святому і Вселенському Соборові, щоб члени клиру, що й інших Божественного навчають, були чисті й бездоганні служителі та достойні уявної жертви великого Бога, що сам Він є жертва та Архиєрей, і очистити їх від паскудства, що припливло до них від незаконних шлюбів, а що це саме стосується святішої Римської Церкви, пропонували пильно дотримуватись канону, а підпорядковані престолові цього Богомбереженого й царственного міста -правила людинолюбства й милости. Тим-то ми, по-батьківському й те, що Богові бажано, сполучивши те й друге в одно, не відходячи від лагідности, ні від суворости жорстокої, особливо за таких обставин, коли гріхопадіння з незнання поширюється на чимале число людей, згідно ухвалюємо, щоб ті, що взяли другий шлюб, - навіть до п'ятнадцятого дня минулого місяця січня минулого четвертого індикту, шість тисяч сто дев'яносто дев'ятого року, -залишились у рабстві гріха й не захотіли відтверезитися від нього, підлягли канонічному позбавленню свого сану. Що ж до тих, що впали в такий гріх другим шлюбом, але перед нашою цією ухвалою опам'ятались і скинули з себе це зло й відмовились від ненависного й незаконного шлюбу, або в яких дружини другого шлюбу вже повмирали, і які до того ж схаменулись і знов зробились цнотливі, і від колишніх своїх беззаконств скоро відійшли, чи то пресвітера, чи диякона, то про таких ухвалено, щоб вони утримались від будь-якого священного служіння чи дій і перебули деякий певний час під епітимією, а задовольнялись честю сидіння й стояння з плачем перед Господом, щоб Він простив їм гріхи незнання. Бо ж незгідно було б благословити іншого тому, хто сам повинен лікувати свої рани. А тих, що взяли шлюб з однією жінкою, але якщо вона була вдова, так само, як тих, що після висвяти мали один шлюб, тобто пресвітерів, дияконів і піддияконів, усунувши їх на деякий час від священнослужіння та по епітимії, знову поновляти їх у властивий їм сан, заборонивши підвищувати їх у сані, розуміється, після розірвання неправильного співжиття. Але це ухвалили ми для тих, що їх, як сказано, викрито у раніш означених провинах до п'ятнадцятого дня місяця січня четвертого індикту, і тільки для духовних осіб. А відтепер ухвалюємо й відновлюємо канон, який каже: хто після хрещення двома шлюбами був пов'язаний, або наложницю мав, той не може бути єпископом, ані пресвітером, ані дияконом, і взагалі в списку духовного сану. Також і той, хто оженився із вдовою, або розлученою жінкою, чи блудницею, чи повією, не може бути єпископом, ані пресвітером, ані дияконом, і взагалі в списку духовного сану.
Канон 4
Якщо єпископ, чи пресвітер, чи диякон, чи піддиякон, чи читець, чи співець, чи придворник візьме собі за дружину жінку, посвячену Богові, хай буде позбавлений свого сану, як такий, що знеславив Христову наречену. Якщо ж це мирянин, хай буде відлучений від церковного єднання.
Канон 5
Ніхто з духовного сану, що не має при собі у співжитті безпідозрілих осіб, зазначених у каноні, хай не бере до себе жінки, чи рабині, охороняючи себе тим віл докорів. Якщо ж хтось зрушить нашу ухвалу, - хай буде відлучений. Цього самого хай дотримуються і скопці, забезпечуючи себе від осуду. А тих, що зрушують це, якщо вони клирики, вилучати, а якщо миряни - відлучати.
Канон 6
В Апостольських правилах сказано, що із висвячених у клир нежонатих тільки читці та співці можуть женитись, тим то й ми, дотримуючись цього, ухвалюємо: відтепер ні піддиякон, ні диякон не має дозволу, після прийняття висвяти, женитись; якщо ж наважиться зробити це, хай буде позбавлений сану. Але той, що, вступаючи в клир, захоче оженитись і взяти законний шлюб, хай зробить це перед висвятою на піддиякона, чи на пресвітера.
Канон 7
Ми побачили, що в деяких церквах диякони мають церковні посади й через те деякі з них, допустившись зухвальства й сваволі, ставлять себе вище від пресвітерів, тим то ухвалюємо: дияконові, якщо б він і мав титул, тобто якусь церковну посаду, не займати вищого місця від пресвітера, хіба що він представляв би особу свого патріярха чи митрополита, з'явившись в іншому місті в якійсь справі, бо тоді, зайнявши його місце, має пошану. Якщо ж якийсь силоміць і зухвало наважиться це робити, то такого треба понизити в його чині і він буде останній з усіх у тому сані, в якому він перебуває в своїй церкві. Бо ж Господь наш не любить, коли хтось задається, і переконує в науці, що її виклав святий євангелист Лука. Господь до званих промовляв був таку притчу: якщо хтось запросить тебе на весілля, не сідай на чільному місці, коли хтось поважніший від тебе буде серед запрошених; і щоб той, хто запросив тебе та його, не прийшов і не сказав тобі відступити йому місце, і тоді із соромом сядеш на останнє місце, і той, хто запросив тебе та його, не прийшов і не сказав тобі відступити йому місце, і тоді із соромом сядеш на останнє місце, і той, хто запросив тебе, підійшовши, скаже тобі: друже, сідай вище, тоді тобі буде честь серед тих, що з ними ти сидітимеш. Бо ж кожний, хто заноситься, але упокориться, тоді, упокорившись, піднесеться. Цього самого треба дотримуватись і в інших ступенях духовного сану, бо ми знаємо, що переваги чи посади духовні перевищують посади громадські.
Канон 8
Те, що запровадили наші святі Отці, і ми, бажаючи зберегти його цілком, поновлюємо канон 2 , який наказує, щоб відбувались собори єпископів кожної области щороку і там, де єпископ митрополії вважатиме за ліпше. А коли з причин навали варварів, чи з інших якихось випадкових перешкод, представники Церков не мають змоги зібратись на собор двічі на рік, то передбачено: для церковних справ, що можуть, ймовірно, виникати, у кожній області неодмінно має бути собор вищезгаданих єпископів один раз на рік, між Великоднем і кінцем місяця жовтня кожного року, там, як сказано вище, де призначить єпископ митрополії. А єпископам, що не приїдуть на собор, хоч вони на той час були б у своїх містах, і до того ж здорові та вільні від будь-якої потрібної і негайної роботи, братолюбно виявити догану.
Канон 9
Жодному клирикові не дозволяється утримувати корчму, бо ж йому не вільно заходити до корчми, то тим більше не можна прислуговувати в ній іншим і робити те, що йому не личить. Якщо ж хтось таке зробить і не покине робити це, хай буде відлучений.
Канон 10
Єпископ, чи пресвітер, чи диякон, що бере великий відсоток з позичених грошей, чи так звані соті, або хай перестане це робити, або хай буде позбавлений сану.
Канон 11
Ніхто з приналежних до духовного сану, або з мирян аж ніяк не повинен їсти опрісноків, що їх дають юдеї, не входити в дружбу з ними, ні під час хвороби не закликати їх, і лікування від них не приймати, і в лазнях разом із ними не митись. Якщо хто наважиться це робити, то духовну особу позбавляти сану, а мирянина відлучати.
Канон 12
Дійшло до нашого відома й те, що в Африці й Лівії та в інших місцевостях деякі з наявних там Богомуласкавлених предстоятелів, прийнявши висвяту, не перестають жити вкупі із своїми дружинами, подаючи тим приклад і спокусу іншим. Маючи велике бажання, щоб усе робити на користь дорученим вірним, ми визнали за добре, щоб відтепер нічого не було. І ми говоримо не для зміни чи перекручення Апостольського законоположення, а дбаючи про спасіння та осягнення людьми ліпшого, і про те, щоб не допустити будь-яких нарікань на духовний сан. Говорить бо Божественний Апостол: все на Божу славу робіть; не робіть спокуси юдеям, та еллінам, та церкві Божій. Як я догоджаю всім у всьому, не дбаючи про якусь користь собі, а багатьом, щоб вони спаслись. Наслідуйте мене, як я наслідую Христа. Якщо ж когось буде викрито, що він це робить, позбавити його сану.
Канон 13
Ми дізнались, що в Римській Церкві запроваджено правило, щоб ті, які мають висвятитись на диякона, чи пресвітера, зобов'язувались не єднатись більше із своїми дружинами, то ми, наслідуємо стародавнє правило Апостольської упорядкованости та порядку, бажаємо, щоб співжиття священнослужителів за законом і надалі було незрушне, у кожному разі не розриваючи їхнього шлюбу з дружинами, і не позбавляючи їх обопільного в пристойний час з'єднання. Отже, якщо хтось буде достойний висвятити на піддиякона, диякона чи пресвітера, то йому в жодному разі не може правити за перешкоду до набуття такого сану співжиття з законною дружиною, і від нього під час висвяти не треба вимагати зобов'язання утримуватись від законного з'єднування із своєю дружиною; щоб ми не були примушені таким чином зневажити шлюб, що його Сам Бог установив і, коли приходив до нас, благословив. Бо ж Євангелія каже: що Бог спарував, - людина хай не розлучає. І Апостол учить: чесний шлюб, і ложе невинне. Також: зв'язався з дружиною, не шукай розв'язання. Адже знаємо, що й ті, що в Картагені збирались, дбаючи про чистоту життя священнослужителів, визнали, щоб піддиякони, що доторкаються до Святих таїнств, і диякони та пресвітери в свої визначені часи утримувались від своїх співжительок. Отже, і від Апостолів передане та з давніх давен дотримуване і ми зберігаємо, знаючи час кожній речі, а найбільше посту і молитви. Стоячи бо перед вівтарем, тоді, як підходять до святині, Годиться бути стриманим у всьому, щоб могти дістати від Бога в простоті те, чого просять. Якщо ж хтось, роблячи всупереч Апостольським правилам, наважиться когось із священних, тобто пресвітерів, дияконів, чи іподияконів, позбавляти єднання із законною дружиною, того треба позбавляти сану. Так само, якщо пресвітер чи диякон, під виглядом побожности, вижене свою дружину, то йому треба заборонити священнослужіння, а буде непохитний - позбавляти сану.
Канон 14
Канону святих і Богоносних Отців наших треба дотримуватись і в тому, щоб на пресвітера раніш, як у тридцять років, не висвячувати, навіть коли б та людина й дуже достойна була, а перенести на зазначені роки, бо Господь Ісус Христос на тридцятому році хрестився та почав учити. Так само й диякона раніш, як у двадцять п'ять років, і дияконісу раніш, як у сорок років не висвячувати.
Канон 15
На іподиякона можна висвячувати не раніше, у двадцять років віку. Якщо ж хтось, на який би то не було духовний сан, висвятить раніше від означених років, - хай буде позбавлений сану.
Канон 16
У книзі Дій Апостольських сказано, що Апостоли висвятили сім дияконів. А Отці Неокесарійського Собору в своїх канонах ясно міркували, що сім дияконів має бути за каноном, хоч би то було й у дуже великому місті, стверджуючи це книгою Дій. Для того ми, порівнявши думку Отців з висловом Апостолів, дійшли до висновку, що в них говорилось не про дияконів, які б мали відправляти таїнства, прислужувати під час трапез, бо в книзі Дій написано так: «У ті ж дні, як учнів намножилось, почали огречені нарікати на юдеїв, що у щоденному служінні їхні вдовиці занедбані. Тоді ті дванадцять покликали багатьох учнів та й сказали: „Нам не личить покинути Боже слово й служити при столах. Отож, браття, пригляньте між собою сімох мужів доброї слави, повних духа Святого та мудрости, - їх поставимо на цю службу. А ми перебуватимемо завжди в молитві та в служінні слову". І всім людям сподобалось це слово, і обрали Степана, мужа повного віри та Духа Святого і Пилипа, і Прохора та Ніканора, і Тімона та Пармена, і нововірця Миколу з Антіохії, - їх поставили перед Апостолами». Пояснюючи це, учитель Церкви Іоан Золотоустий каже так: гідне подиву, що вибираючи мужів, народ не поділився, і не відкинув Апостолів, але треба знати, яку гідність мали ці мужі, і яку прийняли висвяту в сан дияконів, яких іще не було в церквах, чи в сан пресвітерів, але ще не було ніякого єпископа, але були самі Апостоли, тим-то, гадаю, що ні ім'я дияконів, ні пресвітерів не було відоме і уживане. На підставі цього й ми проповідуємо, що вищезгаданих сімох дияконів не треба вважати за служителів таїнств, за поданим ученням, а тільки таких, що їм доручено було господарство для спільної потреби тих, що тоді зібрались, і вони були нам у цьому разі за зразок людинолюбства й піклування тими, що цього потребували.
Канон 17
Клирики різних церков, залишивши свої церкви, до яких їх призначено, перейшли до інших єпископів; і без волі свого єпископа дістали призначення в чужі церкви, виявили свою непокірність, тим-то ухвалюємо, щоб від місяця січня минулого четвертого індикту ніхто з клириків, в якому б сані хто з них не був, не має права без відпускної грамоти свого єпископа переходити до іншої церкви. Відтепер хто не дотримується цього й соромить собою того, хто його висвятив, має бути позбавлений сану сам і той, хто його прийняв.
Канон 18
Клирикам, що з причини навали варварів чи з інших якихось обставин покинули свої місця, наказуємо, щоб, коли зникнуть обставини чи припиняться навали варварів, які спричинилися до того, вони знов повернулись до своїх церков і не покидали їх надовго без причини. Якщо ж хтось буде відсутній незгідно з цим каноном, той має бути відлучений, аж доки не повернеться до своєї церкви. Тому самому підлягає і єпископ, що його затримує.
Канон 19
Предстоятелі Церков повинні завжди, а тим більше в неділі, повчати клир і народ писань благочестя, вибираючи із Святого Письма розуміння та міркування про Істину, не переступаючи визначених уже меж і передань Богоносних Отців; і якщо розбирати Святе Письмо, то роз'яснювати його тільки так, як виклали його світила й Учителі Церкви в своїх писаннях, і ними більше задовольнятись, аніж складати власні міркування, щоб, за браком уміння й знання, не відхилятись від належного. Через науку бо названих Отців люди, пізнаючи добре, і те, від чого треба відвертатись, виправляють своє життя на ліпше, і не терплять від недуги незнання, а, прислухаючись до навчання, спонукають себе відходити від зла, і страхом перед загрозливими карами готують собі спасінння.
Канон 20
Не дозволяється єпископові в іншому місті, що йому не належить, привселюдно вчити. Якщо ж викриється, що хтось робить це, то такий позбавляється єпископства й виконує обов'язки пресвітера. '
Канон 21
Винні в злочинах супроти канонів і за це цілком і назавжди позбавлені сану та вилучені в сан мирян, якщо добровільно покаються й відкинуть гріх, за який позбулись благодаті, і зовсім зрікаються його, хай стрижуться на зразок клиру. Якщо ж самовільно не захочуть того, то хай вирощують волосся, як миряни, коли вони дали перевагу земним потребам перед життям небесним.
Канон 22
Висвячуваних на єпископів, чи на який би то не було сан, за гроші, а не за випробуванням і іспитом та обранням за доброчинний спосіб життя, наказуємо позбавляти сану, а також і тих, що їх висвячували.
Канон 23
Ніхто з єпископів, чи пресвітерів, чи дияконів, даючи Пречисте Причастя, хай не вимагає від причасника за таке причастя грошей чи чогось іншого, бо благодать не продавана, і ми не за гроші передаємо освячення Духа, а від чистого серця повинні передавати його достойним цього дару. Якщо ж викриється, що хтось із клиру вимагатиме якоїсь відплати від того, кому він дає Пречисте Причастя, то має бути позбавлений сану, як прихильник Симонового хибного погляду та лукавства.
Канон 24
Нікому з духовних осіб, чи ченцям, не дозволяється ходити на кінські перегони, чи бути на ганебних видовищах. Якщо когось із клиру покличуть на весілля, і коли б там почалась якась гра, що сприяє спокусі, то він повинен встати й зразу ж вийти, бо так наказує нам вчення Отців наших. Якщо ж хтось буде викритий в цьому, то або припинить це робити, або буде позбавлений сану.
Канон 25
Разом з усіма іншими поновлюємо й той канон, який заповідає, щоб у кожній єпархії, у селах чи передмістях конче повинні бути підпорядковані місцевому єпископові, а тим більше, якщо впродовж тридцяти років буде якась суперечка за ті парафії, то дозволяється ображеним розпочати справу перед обласним собором.
Канон 26
Пресвітер, що з незнання зобов'язався неправильним шлюбом, хай користає з пресвітерського місця, згідно з тим, як законоположено нам у священному каноні, але від інших пресвітерських дій утримується, бо такому досить простити через те, що не знав. А благословляти іншого, коли треба лікувати власні рани, не личить. Благословляти бо - це значить передавати духовну благодать освячення, а хто сам того не має, з причини гріха незнання, то як може передавати іншому. Тим то він не може благословляти ні привселюдно, ні наодинці, а Тіла Господнього не може роздавати, тобто не може відправляти Служби Божої, а повинен задовольнитись священичим місцем і слізно просити
Господа, щоб простив йому його гріх незнання. Само собою розуміється, що таке може бути тільки тоді, коли неправильний шлюб буде розірваний, і та духовна особа в жодному разі не буде мати співжиття з тою, що через неї позбувся священнодійства.
Канон 27
Ніхто з духовних осіб не повинен одягатись у непристойну одежу, ні бувши в місті, ні пребуваючи десь у дорозі, а кожний повинен носити одежу, визначену для духовних осіб. Якщо ж хто зробить це, на один тиждень відлучити такого від священнослужіння.
Канон 28
Ми дізнались, що в різних церквах, за здавна запровадженим звичаєм, приносять до вівтаря виноград, і священнослужителі сполучають його з безкровною жертвою приношення, і так обопільно розділяють народові; тим-то ми вважали за потрібне визнати, щоб ніхто з священнослужителів надалі того не робив, а давали народові одне приношення (Причастя) на оживотворення й відпущення гріхів, а виноград, що приносять, священики хай приймають як початки і, благословивши, роздають його окремо тим, що просять, щоб дякувати Творцеві за плоди, якими, за Божим визначенням, тіла наші харчуються й зростають. Якщо хтось із священиків зробить усупереч цьому, того позбавляти сану.
Канон 29
Канон Отців Картагенського Собору наказує, щоб священнодійство вівтаря відправляли люди, не ївши перед тим нічого, крім єдиного в році дня, коли Господня вечеря відбувається. Ті Святі Отці, можливо з деяких місцевих причин, корисних для церкви, зробили таке розпорядження. Тим часом нас ніщо не примушує обходити благоговійну суворість, то, ідучи за апостольським переданням і переданням Отців9 , ухвалюємо, що не годиться в чотиридесятницю, у четвер останнього тижня, дозволяти зрушувати піст і тим її безчестити.
Канон 30
Бажаючи все робити, щоб розбудувати Церкву, ми вирішили упорядкувати священиків і в іноплеменних церквах. Для того, тому, що вони ставлять собі в обов'язок і далі йти від апостольського канону11 , що забороняє розлучатись
із своєю дружиною під виглядом благоговіння, зрікаються єднатися одне з одним, ухвалюємо, щоб вони в жодному разі не жили з ними вкупі, що тим самим незаперечно довели нам свою обіцянку. І це ми дозволили їм ні для чого іншого, а тільки зважаючи на їхні легкодухі помисли через незвичайні та невпорядковані звичаї.
Канон 31
Ухвалюємо, щоб священики, які правлять Службу Божу чи хрестять у церквах, улаштованих у хатах, робили це не інакше, як з дозволу свого єпископа. Тим-то, якщо якийсь священик не буде дотримуватись цього, то має бути позбавлений сану.
Канон 32
Дійшло до нашого відома, що у Вірменській країні, справляючи Безкровну Жертву, вживають у Святій Євхаристії чисте вино, не розчиняючи його водою, а на своє виправдання посилаються на учителя Іоана Золотоустого, який у тлумаченні Євангелії від Матея каже: чому не воду пив Господь, що воскрес, а вино? Тому, щоб із корінням відкинути іншу нечестиву єресь. А що дехто в таїнстві вживає воду, то вказує, як вино вжив і тоді, коли справляв таїнство, і воскресши, коли справляв звичайну трапезу, без таїнства, і вказуючи на це казав: від плоду виноградного, а лоза виноградна вино, а не воду дає. Із цього роблять висновок, ніби цей учитель відкидає додавання води у Святій Євхаристії. Тим-то, щоб такі відтепер не були заполонені незнанням, ми відкриваємо правдиве розуміння того Отця. Була стародавня лиха єресь гідропарастатів, що в своїй євхаристії замість вина вживали тільки одну воду; тим-то той Богоносний муж, заперечуючи беззаконне вчення такої єресі і показуючи, що вони виразно йдуть проти апостольського передання, через те так і висловився, як подано вище. Бо ж він і дорученій йому для пастирського керування Церкві заповів додавати до вина воду, коли належало справляти безкровну Жертву, вказуючи на сполучення крови й води, що витекла з пречистого ребра Визволителя нашого й Спасителя Христа Бога на оживотворення всього світу й спокутування гріхів. І в усіх церквах, де сяють духовні світила, цей Богомпереданий звичай зберігається. Також і Яків, із плоті брат Христа Бога нашого, якому першому був доручений престол Єрусалимської церкви, і Василь, архиєпископ Кесарійської Церкви, слава про якого поширилась по цілому світі, на письмі заповіли нам при відправі Євхаристії на Божественній Літургії з води й вина готувати Святу Чашу. І преподобні Отці, що збирались у Картагені, дослівно висловились так: хай не дають у святому таїнстві нічого іншого, як тільки Тіло й Кров Господню, бо й Сам Господь давав хліб і розчинене водою вино. Якщо ж єпископ чи пресвітер не робить за апостольським звичаєм і, приносячи Пречисту Жертву, не сполучає води з вином, то його належить позбавити сану, бо він неналежно провіщає таїнство й зрушує новиною передання.
Канон ЗЗ
Ми довідались, що у Вірменській країні, наслідуючи юдейські звичаї, приймають до клиру людей тільки духовного походження, а деяки із них без церковнослужительського постриження призначають на священноспівців і читців; тим-то ухвалюємо, що відтепер не дозволяється зважати на походження людей яких визначено до висвяти в клир, а тільки випробувати за вказівками священних канонів, і висвячувати їх на служіння церкві, не зважаючи, чи вони духовного походження, чи ні. Також нікому не дозволяється проповідувати народові з амвону, як це належиться духовним особам, хіба що буде удостоєний посвятою з постриженням і дістане благословення від свого пастиря за канонами. Якщо хтось робитиме всупереч цій ухвалі, той має бути відлучений.
Канон 34
Священний канон ясно вказує й на те, що співучасть у змові чи скликанні юрби народу і громадськими законами цілком забороняється, то тим більше треба це заборонити в Божій Церкві, щоб того не було. І ми повинні того дотримуватись; тим-то, якщо,хтось із клиру або ченці братимуть участь у змові, чи збиратимуть юрби народу, чи робитимуть прикрості проти єпископів чи співклириків, то таких зовсім позбавляти сану.
Канон 35
Нікому з митрополитів не дозволяється після смерти підвладного його престолові єпископа відбирати чи привласнювати його майно чи майно його церкви; це майно має зберігати духівництво тієї церкви, де померлий був за єпископа, аж до призначення іншого єпископа; хіба що не залишилось би зовсім клириків у тій церкві, - тоді хай митрополит дбає про цілість його і передасть усе новому єпископові, призначеному до тієї церкви.
Канон 36
Поновляючи ухвалу ста п'ятдесятьох святих Отців, що зібрались були в цьому Богомбереженому й царственному місті, і шістьсот тридцятьох, що збирались у Халкидоні, і ми ухвалюємо, що Константинопільський престол має рівні переваги з престолом Старого Риму, і як той, хай звеличається в церковних діях, бувши другим після нього, а потім престол великого міста Олександрії, потім Антіохійський престол, а за ним престол міста Єрусалиму.
Канон 37
За різних часів були варварські навали, і від того багато міст були незаконно поневолені, а через те єпископові такоґо міста годі було після висвяти посісти свій престол і затвердитись на становищі духовного зверхника та за переданими звичаями провадити висвяти й робити те, що належиться єпископові. Тим-то ми, зберігаючи честь і пошану духівництва та бажаючи, щоб поневолення від поган аж ніяк не вплинуло на шкоду церковних прав, ухвалили: висвячені єпископи, коли з означеної причини вони не вступили на свій престол, не підлягають осудові, тим-то й висвяти в різні сани духівництва, за канонами, хай провадять, і привілеї відповідно до свого сану мають, і всі інші керівні розпорядження треба визнавати за тверді й законні, бо подіями часу й перешкодами в дотриманні точности не треба обмежувати території управління.
Канон 38
І ми зберігаємо канон Отців наших, який каже так: якщо імператорською владою збудоване нове місто чи надалі має бути збудоване, то відповідно до громадського й земського розподілу має бути і розподіл церковних справ.
Канон 39
Наш брат і співслужитедь єпископ острова Кіпру Іоан, разом із своїм народом, з причини варварських навал і щоб звільнитись від поганського рабства та вірно підкоряючись скіпетрові християнської держави, із згаданого острова, з допомогою людинолюбного Бога, а також дбайливістю Христолюбивого й побожного імператора нашого, перебрався в Гелеспонтську область; тим-то ми ухвалюємо, що всі привілеї, надані престолові вищеназваного єпископа, незмінно зберігаються від Богоносних Отців, що, колись зібрались в Ефесі, а новий Юстиніянополь хай має права Константинополя, і цей Богомлюблений єпископ хай керує всіма єпископами гелеспонтської области і надалі буде призначуваний від своїх єпископств за стародавнім звичаєм. Бо ж Богоносні Отці наші ухвалили, що треба зберігати звичаї кожної церкви; тим-то і єпископ міста Кизики має підлягати єпископові названому Юстиніянополя, за прикладом усіх інших єпископів, підлеглих раніше згаданому Богомлюбленому єпископові Іоанові, який, коли треба буде, і для самого міста Кизики висвячуватиме єпископа.
