Незрячий прикарпатський священик щороку пішки долає сотні кілометрів, аби поклонитися святим місцям.

Чи так на роду було написано, чи, може, Ігор Іванів за збігом обставин потрапив у шалений вихор випадковостей, та прожиті ним два останні десятиліття неможливо виміряти аршином усталеної житейської логіки. З молодих літ доля поставилася до нього вельми прихильно: здобув дві вищі технічні освіти, впевнено піднімався щаблями кар’єри на потужному підприємстві в Пермі та в геофізичному управлінні, мав чарівну дружину Лесю і двох милих доньок. І раптом як грім серед ясного неба — рішення стати священиком. Він нічого не робив абияк, тому й на духовній стезі невдовзі набув авторитету доброзичливого й мудрого душпастиря. Перебуваючи «у штаті» Всевишнього цілителем людських душ, він через кілька років сам несподівано зазнав жорстокого удару. П’яний водій на величезній швидкості протаранив його «Жигулі». Від отриманих тоді травм священик почав катастрофічно втрачати зір. Згодом світ в його очах набув лише химерних тіней. «На все Божа воля, — смиренно підсумовує 66–річний отець Ігор наслідки тієї ДТП. — Мабуть, Господь вирішив, що я маю бути саме таким. Взамін він дав мені духовні очі, тому зі щирою молитвою несу свій хрест».

　 Феноменальні можливості пам’яті

Я знав, що отець Ігор мешкає у своєму рідному селі Микитинці, розташованому в передмісті Івано–Франківська, і не має власної парафії. Тож неабияк здивувався, коли він обрав місцем нашої зустрічі церкву Різдва Христового, що в протилежному кінці обласного центру. «Приходьте, — каже, — я там правитиму службу Божу. Починається вона о 7.30». Зважаючи на ранній час і будній день, у храмі зібралося з півсотні іванофранківців. Майже половина з них — молоді люди, котрі, як з’ясувалося згодом, прийшли сюди для сповіді і причастя. Серед чотирьох священиків, які проводили Богослужіння, біля престолу я відразу впізнав отця Ігоря, бо євангельські тексти він виголошував, не зазираючи у Святе Письмо. З–поміж парафіян, мабуть, навряд чи хтось помітив, що він — незрячий. Феноменальні можливості пам’яті проявилися після аварії, аби хоч якось компенсувати втрачені можливості зору. Донька Оксана прочитала частини Євангелія на магнітофон, отець Ігор прослухав записи разів десять і запам’ятав усе до єдиного слова. З того часу він «від а до я» виконує весь складний ритуал Богослужіння — навіть літургії. Такі нагоди трапляються, коли настоятелі храмів із різних парафій Прикарпаття просять тимчасово виконати їхні обов’язки. Він самостійно провів службу Божу в московській каплиці УГКЦ біля римо–католицького собору Непорочного Зачаття, куди з’їжджаються українці–заробітчани греко–католицького обряду з усієї Білокам’яної поспілкуватися рідною мовою і попросити Господньої підтримки.

Молитва від печалі

Його перехід від успішної світської кар’єри до духовного служіння відбувався без поспішностей. На початку дев’яностих років минулого століття УГКЦ вийшла з підпілля, сподіваючись на поповнення добрими священиками нового «призову». Отець Степан, при якому Ігор Іванів був дяком на громадських засадах, наполегливо радив йому вступити до духовного навчального закладу. Вибір на користь церкви для начальника геофізичного загону із солідною зарплатою, звісно, був не простим. «Я ще за радянських часів, — пригадує, — любив ходити до церкви, але остерігався насмішок, хоч і не був членом партії. Хтось–таки мене запримітив у храмі, бо парторг згодом іронізував: «То ти, Ігоре, в церкві свічки гасиш?» Мої сумніви щодо подальшої діяльності остаточно розвіялися, коли побачив, хто приміряє священицькі ризи — переважно трактористи, електрики, завгоспи. Наша ж церква, безумовно, потребувала інтелектуалів».

У 1993–му він вступив до духовного інституту, аби здобути третю вищу освіту. Через п’ять років новоявленого душпастиря висвятили на Ясній Горі, в стінах знаменитого Гошівського монастиря. А потім стався ще один крутий поворот — на його дорозі стрівся розгнузданий водій «без гальм».

— Ви, бачу, справжній оптиміст, — підбадьорюю незрячого співрозмовника, вражений теплом його голосу та приязною усмішкою, що майже не сходила з лиця.

— То правда, Іванку, — підтверджує. — Та якщо чесно, то інколи непомітно підкрадається печаль: могло ж усе бути по–іншому. Я багато молюся і в цьо­му передусім знаходжу душевну рівновагу, а фізичну — у спортивних силових вправах. Щоразу встаю о четвертій ранку і беруся за гантелі. Піднімаю їх щонайменше тисячу разів, потім обливаюся холодною водою. Далі — годинна молитва. Так починаю кожний день.

Він осліп настільки, що за сонячної погоди бачив лише тьмяні контури моєї фігури. Фахівці однієї з провідних московських клінік дали надію на відновлення зору до чотирьох відсотків, проте ця спроба коштує великих грошей. На підтвердження отець дістав із глибин своєї барсетки видану російськими ескулапами «калькуляцію» — 79 500 рублів лише за проведення операції. Якщо сюди додати оплату двох тижнів перебування в клініці та вартість ліків, то без 20 тисяч американських доларів і починати нічого. «Такі кошти мені й не снилися», — журиться о. Ігор. Та за якусь мить його обличчя світлішає: «Знаєте, до французького Лурда та Єрусалима я також вирушав майже з порожніми кишенями. І з Божою поміччю успішно завершив обидві непрості мандрівки, хоча й із такими пригодами, що інколи аж дух захоплювало».

Довга дорога до Лурду

Життя в постійній темряві для енергійної людини, якою, поза сумнівом, був і залишається незрячий микитинецький священик, бажало чогось яскравого. Кілька років тому отець задумав здійснити першу прощу в Зарваницю, що на Тернопіллі. Сотня кілометрів — не близький світ і для зрячого. Заворушився сумнів: а чи зможе туди дійти? Після невтомної молитви до Святої Діви ніби почув її відповідь: «Іди й нічого не бійся». У дорозі було важко, але він здолав її в товаристві провідника. Нагородою стала вдячна молитва до чудодійного образу Зарваницької Богоматері.

Згодом о. Ігор відвідав майже всі відомі святі місця на Прикарпатті, зокрема Гошів і Погоню. Його так захопила паломницька стихія, що наприкінці літа 2008 року він повідомив про готовність вирушити в далеку пішу подорож до розташованого в передгір’ї Піренеїв французького Лурда — одного з найпопулярніших у католицькому світі центрів поклоніння Діві Марії. Він каже, що кожна проща — не просто мандрівка, яка допомагає відчути особливу атмосферу святих місць. Передусім — це можливість зосередитися на молитві, і чим важча дорога, тим вагоміше кожне слово, звернуте до небес.

— Ми з паламарем Степаном Парахоняком вийшли з Івано–Франківська вранці 22 вересня, — поринає у спогади о. Ігор. — Степан котив велосипед, на якому був прив’язаний наш скромний скарб — одяг, взуття та трохи харчів, а я йшов позаду, тримаючись за багажник. За перший день подолали 33 кілометри. На ночівлю, як правило, зупинялися в помешканнях священиків. В Україні із цим узагалі було дуже просто. У Польщі та ФРН також орієнтувалися на костели і так вирішували «житлову» проблему. Дійшли до Дрездена, а звідти поїхали автостопом, бо йти по автобанах там не дозволено. Спробували було скористатися другорядними дорогами — заблукали й повернулися назад у Дрезден. Нам порадили підходити до заправок і питати, хто їде в напрямку Франції. Так дісталися аж до Лурду.

Упродовж майже трьох місяців перехожі і проїжджі не переставали захоплюватися дивними мандрівникам з України, а довідавшись про мету їхньої подорожі, просили в Лурді помолитися за них Діві Марії. Цілий зошит побажань дотепер зберігається в домашньому архіві священика.

Без шекеля в кишені

Ще з більшими пригодами добирався о. Ігор із молодим провідником Андрієм Калюжним до Святої Землі. Цього разу мандрівники не покладалися лише на свої ноги, бо дістатися Ізраїлю суходолом за короткий час (планували зустріти Різдво Христове на історичній батьківщині Сина Божого) було нереально й небезпечно, зважаючи на безперервні близько­східні конфлікти. Вийшли з обласного центру Прикарпаття 6 грудня минулого року в напрямку Одеси. Рухалися переважно попутним транспортом. У Південній Пальмірі мали намір, аби було дешевше, сісти на корабель, який курсує до Хайфи. Та спізнилися на останній рейс перед закриттям навігації. З великими потугами, позичивши грошей в одеського духовенства, вмовили місцеве представництво «Аеросвіту» продати їм пільгові авіаквитки до Тель–Авіва.

— «Боїнг » приземлився в аеропорту Бен–Гуріон опівночі, — розповідає мій співрозмовник. — Нас ніхто, звісно, не зустрічав, а самі не знали ні куди йти, ні куди їхати. З’їли залишки бутербродів, привезених з України, й задумалися, що робити далі. Мій провідник розгублено мовив: «Отче, може, вернемося додому?» А як вернемося, коли маємо квитки на зворотний рейс через 13 днів? «Молися, Андрію, — кажу хлопцю, — воно якось вирішиться». І рішення, на диво, знайшлося швидко. Я пригадав, що коли йшов пішки в Зарваницю, то ночував у Бучачі в монастирі отців Василіян. Одна жінка, яка викладала там англійську мову для дітей, тоді сказала, що в грудні їхатиме з групою земляків на Святу Землю. У моєму записнику був номер її мобільного телефону. Андрій знайшов його і зателефонував. Виникло побоювання, що в Ізраїлі зв’язку не буде. Та, Боже милий, я почув Оксанин голос. Це був порятунок.

Знайома вчителька запропонувала взяти таксі та їхати до них у курортне місто Нетанія, за 90 кілометрів від аеропорту. Мовляв, ми заплатимо таксистові. Так, не маючи в кишені жодного шекеля, долара чи євро, прикарпатські прочани знайшли прихисток на Землі обітованій — шість днів спали в готелі й харчувалися разом із тернополянами. Після їхнього від’їзду мешкали в обителі християнської місії. Та найголовніше, що отець Ігор взяв участь у співслужінні в храмі Гробу Господнього, у храмі Преображення Господнього на горі Тавор та у храмі Різдва Христового у Вифлеємі. Просив у Всевишнього благодаті для України і всіх добрих людей, котрі зустрічалися на його шляху.

Враження

Андрій Калюжний, провідник о. Ігоря:

— Так мало статися, що під час святкування 100–річчя Степана Бандери у Старому Угринові я зустрів першого провідника о. Ігоря — паламаря Степана Парахоняка, який розповів про прочанські дороги до Лурда. Було й інше диво: десь за півтори години в Ізраїльському посольстві без жодних проблем нам із отцем відкрили візи на 45 днів, ще й щиро побажали добрих відвідин святих місць.

Така далека проща для мене була вперше. Мені важко все усвідомити, бо подумки я ще на Святій Землі. Єрусалим для мене — тільки початок, своєрідне народження, а радше — спонука, за прикладом отця Ігоря, до праці в ім’я Господнє.

КРЕДО