Святі мученики Мануїл, Савелій та Ізмаїл були рідними братами. Батьківщина їхня — Персія, батьки знатні, але не одновірці. Батько їхній дотримувався перського нечестя, мати ж була християнського благовір'я. Вона, виховуючи своїх дітей, напувала їх з дитинства як материнським молоком, так і благовір'ям своїм християнським і в страху Божому виростила. Блаженний же Євноїкій-пресвітер купіллю хрещення святого народив і божественних книг навчив їх. Коли ж дійшли брати віку мужів, були зараховані до воїнського чину і служили тілом цареві перському Аламундару, духом же служили Цареві Небесному — Господу нашому Ісусові Христові, дотримуючись святих Його заповідей і всілякими добрими ділами Йому догоджаючи.

Послали ж їх від царя свого до греко-римського царя Юліяна Відступника задля зміцнення миру. Юліян спершу прийняв їх із шаною і велику свою милість їм виявляв, другом люб'язним перед ними себе показуючи. Тоді, довідавшись, що вони християни, сповнився гніву і, всупереч спільному для всіх народів звичаю і закону, мучивши, стратив тих посланців перських за віру в Христа. Були ж муки їхні такі. Захотів беззаконний цар іти у Витинію, в місце, що звалося Оргія Тригон, — відбувався там всескверний бісівський празник. Приплив кораблем із Царгорода до Халкедону, досягнув названого міста й почав з усім еллінським людом, що там зібрався, здійснювати нечисте святкування — ідолам кланятися й незліченним бісам приносити жертви. І були бенкети великі з ликами і тимпанами і з усілякими видами музичного мистецтва. І багато мерзенних беззаконних діл здійснювалося на честь згубних богів своїх. Раби ж Христові Мануїл, Савелій та Ізмаїл, що там з царем були, на богомерзенне те святкування ані поглянути не хотіли, відійшли окремо і стояли здалеку. Плакали і ридали над звабленням і блудом стількох людей і молилися до Христа Бога за себе, щоб вберегтися від приєднання до нечистот ідолопоклонницьких, також і за заблуканих, аби привів їх Бог до пізнання істини. "Не покидай, — казали, — Господи, людей цих у такій глибині зла і не дай пропасти розумному творінню своєму, не допусти, щоб у такому безумстві загинуло, бо виглядають більш нерозумними, ніж камені та дерева, яких шанують. Ті бездушні й безчуттєві творіння нічого не знають, що чинять їм, — ті, що душею розумною від Тебе вшановані, образ Твій і подоба, не відають ані не розуміють, що роблять, кого богоподібно вшановують. У пітьмі ходять, блукають і йдуть до вічної погибелі". Так святі на осібному місці стояли і плакали, а цар, дивлячись на тих, що жертви приносили й бенкетували з ним, і посланців перських при собі не бачачи, звелів шукати їх і привести до себе, щоб разом веселилися. Один із посланців царських побачив їх, що окремо стояли, і покликав до царського бенкету, думаючи, що й вони того ж ідолопоклонницького нечестя. Раби ж Христові кувикуларію царському, що їх кликав, одноголосно відповіли: "Відійди від нас: віри, у якій з юности виховані, не зречемося, Бога нашого не покинемо ані не поклонимося вашим бісам. Не буде того, щоб ми приєдналися до очевидного блуду, не є ми настільки безумні й нерозсудливі, аби зневажити живого Бога, Творця нашого, і служити бездушному творінню. Не заради цього сюди прийшли, піднявши труд такого шляху, аби відректися віри нашої, але для того, щоб мир між Перським і Греко-римським царством утвердити. Хай знає цар твій і його однодумці, що не відверне нас від правдивого богопошанування і до свого нечестя не переконає, хоч і вогню, і мукам передасть нас і життя земне від нас забере". Пішов же кувикуларій і сповістив цареві слова святих. І зразу цар сповнився на них гніву. Проте в той день не захотів мучити їх, аби не чинити перепон нечестивому своєму святкуванню, але, відклавши те до ранку, звелів вкинути рабів Христових до темниці. Ті ж, у в'язниці сидячи, співали, кажучи: "Прийдіть, возрадуємося Господові, заспіваймо Богові, Спасителю нашому, випереджуймо лице Його в ісповіданні і в псалмах воскликнім Йому". І знову: "Хто Бог великий, як Бог наш", "Ми ж люди Його і діло рук Його, і Його прикликаємо завжди.

Наступного дня кат сів на судищі, поставив перед собою перських посланців і почав говорити до них: "Вас, о добрі мужі, цар ваш прислав до нас як вірних собі і нам приязних, щоб бажаний мир між обома царствами укласти. Влаштуватися ж те не може ніяк инакше, лише любовною згодою і приязню один до одного. Яка ж у вас згода з нами і любовна до нас приязнь, коли не хочете разом з нами святкувати й насолодитися святом на честь богів, яких же й ви, перси, шануєте? Перси однаково з нами шанують сонце, місяць, і зорі, і найсвітлішу вогненну силу, й инших богів. Чому ви їх вшанувати відмовилися і не захотіли з нами в соборному нашому богопочитанні бути, коли через те були б міцніші й твердіші наші з вами домовленості? Якщо ж ви богів наших зневажаєте і принижуєте і не є нашими однодумцями, то не на утвердження, а на зруйнування миру нас піднімаєте, бо з ворожістю і війною прийшли до нас". Відповіли святі: "Задля инших заповітів від царя нашого ми послані до тебе: прийшли, аби ваші воїни наших меж, наші ж ваших меж не переходили й не спустошували країв один одного. Аби наші купці у вашу державу, ваші ж у нашу землю мирний і безстрашний вхід і запевнене повернення мали. Заради цього прислано нас, а не задля богів. Кожен почитає Бога, якого хоче і як хоче, війни ж між царствами піднімаються не через те, а через гради, і краї, і за їхні межі бувають непорозуміння, і ворожнеча, і війна. Ти ж, відкинувши примирення, задля чого нас послано до тебе, — починаєш инше, задля чого нас не посилали. Не про цілість твоєї держави ані не про мирне із сусіднім царством нашим перебування розмовляєш з нами, але про богів докоряєш і про віру допитуєш. Якщо хочеш, знай, що ми, хоч родом із Персії, проте вірою християни, у благочесті від матері нашої виховані і від духовного нашого батька (Євноїка-пресвітера) у правдивій вірі утверджені. І в нашій батьківщині було багато таких, що хотіли нас від Христа, Бога нашого, до ідолопоклоніння відвернути, але нічого не досягли: благодаттю Владики нашого непохитні й нездоланні ми залишилися в нашому ісповіданні. Сподіваємося ж і нині на допомогу Господню, що й тут ніхто нас не зможе відкинути від віри святої і до бісівської служби переконати, яка насправді суєтна, сповнена зваби, блуду та брехні". Кат же розгнівався і сказав до них: "Як ви, простаки і невігласи, що мови грецької не вмієте, настільки безсоромно смієте безумними вашими словами докоряти вірі, якої тримаємося ми, премудрі, що всіляку книжну філософію до кінця пройшли? Знаємо ж і ваші писання: знайте ж, що і ваші християнські книги часом читаємо і розуміємо, що в них все марне і нічого правдивого нема, тому зразу відкинули їх, аби через нерозуміння ніхто від того, що в них написане, не впав у блуд. Хто-бо з тих, що вірять вашим книгам і на них покладаються, виявився добрий і досконалий і що преславне чи пам'яті достойне зробив? Через те раджу вам покинути те дитяче нікчемне мудрування — виберіть краще, у якому наймудріші філософи віддавна перебували. Якщо ж моєї корисної поради послухати не хочете, послухаєте, хоч і не хочете, мук, які зразу приймете". Святі ж відповіли: "Ми навчилися від Господа нашого не боятися тих, що вбивають тіло, ані не вчитися, що відповідати тим, хто допитуватиме нас, сам-бо Дух Святий укріпить нас у стражданні і дасть слово і мужність у відповіді. Питаємо тому тебе: про яке в нас безумство ти кажеш, якщо від усіх вважаєш себе мудрішим? І хто безумніший з двох: той, хто пізнав одного істинного Бога, Творця всіх, і благочесно Його шанує, чи той, що, покинувши живого Бога, поклоняється бездушному творінню — каменю, дереву і чомусь подібному на те? Воістину безумний той, що за бога має мертву річ. Розумний служить живому Богові. Це перше діло людського розуму — знати Бога, Творця свого, усіх дарів Подателя, і вірити в Нього, і служити Йому всім серцем. А не знати Його, Творця і Доброчинця свого, і служити ворогові своєму, душезгубному бісові — це крайнє безумство. Давні ж ваші філософи, що в тому згубному блуді перебували, тільки виглядали премудрими, насправді були найбезумнішими, за словами святого апостола: "Про яких казали, що мудрі, з'юродивіли, і потьмарилося нерозумне їх серце". Їм же й ти рівний, більше ж — гірший: вони в блуді перебувають, бо не пізнали правдивої віри. Ти ж, хрещенням святим просвітлений і в християнстві вихований, відвернувся від Христа Бога. І називають тебе нині всі, які знають правдивого Бога, замість християнина елліном, замість благочестивого — нечестивим і безбожним".

Такими словами святих мучеників роздратований і безмірної люті сповнений, кат звелів зразу мучити їх жорстоко. Спершу оголити і, на землі розпростертих, сирими ременями по хребті і по животі бити без жалю. Тоді повісити їх на катівню високо, цвяхами руки й ноги до дерева прибивши, і кігтями залізними обдирати ціле їхнє тіло. Вони ж доблесно терпіли важкі муки, зводячи до неба очі свої, і молилися до Бога, кажучи: "О Владико, Тебе самого невірні юдеї до дерева прибили. І не инакше знищив Ти гріхи світу, лише вистраждавши хрест і смерть. Зглянься над нами, що, на дереві прибиті, висимо, і лютим цим обдиранням тягар плоті спадає. А тому що єство наше немічне, дай нам згори допомогу і в болях відраду: на Тебе покладаючись, насмілилися увійти в подвиг цей. Наскільки ж люті й гіркі ці муки, Ти сам, Господи, знаєш і бачиш, проте солодкі нам задля любови Твоєї, о найсолодший Ісусе". Так святі молилися — раптом став перед ними ангел Господній, його ж самі лише мученики святі бачили, скверні очі нечестивих бачення його не були достойні. Він, утішивши стражденних, таку дав їм у муках відраду, що не відчували більше болю в ранах анітрохи й були наче в чужому тілі, терплячи.

Після того кат звелів зняти їх з катівні і сказав до них, наче насміхаючись: "Бачите, що жалію вас, важчих мук вам не накладаю. Сподіваюся, що, цими малими ранами покарані, до нашого однодумства пристанете". Святі ж мученики, слова його собі за образу сприйнявши, з більшою відвагою відповіли йому: "Не думай ані не сподівайся, о вороже Божий, щоб ми змінили нашу постійність у Христовій вірі. Роби все, що більше чинити нам хочеш, ми ж готові все перетерпіти. Бо й рани, і вогонь, і меч і щось инше, лютіше, — за насолоду маємо, а не за муку: солодко терпіти за Ісуса, що нас полюбив. Беззаконний же цар Юліян, бачачи святого Мануїла, старшого брата серед мучеників, який більше і сміливіше від обох братів говорив, звелів осібно відвести його, а із Савелієм та Ізмаїлом почав розмовляти, лукаво кажучи до них: "Від одних батьків народжені, але не одного ви норову. Старший ваш брат не достойний назватися вашим братом, бо впертий, злостивий, велемовний, сварливий і безсоромний, не має справедливого розуму, але в безумстві своєму незмінно перебуває і вас услід за собою тягне, не даючи вам вибрати краще. Ви ж, як бачу, доброго норову, покірні, несварливі та благорозумні. Послухайте тому нині моєї поради: залиште брата вашого в його суєтному лжеслів'ї і в безумному спротиві гинути, самі ж приєднайтеся до вшанування богів наших — і велику від них отримаєте благодать, від нас же дари й честь велику приймете". Святі ж ані слухати слів його лукавих не хотіли — велегласно почали йому докоряти в підступності його й безчестити його безумство. Він же знову на гнів зрушився, звелів взяти їх на муки і свічами палаючими обпалювати їхні ребра. Вони ж доблесно терпіли, славили Бога, з ката насміхалися.

Також святого Мануїла привів і то ласкою, то погрозами до ідолопоклоніння примушував. Коли побачив, що він, як стовп, у Христовому ісповіданні непохитний, знову почав мучити його, як же і братів його. Після того в голову кожного мученика застромив цвях залізний, гострі тростини за нігті на руках і ногах їм запихав — на кінець засудив порубати їх мечем, після страти — тіла їхні спалити.

І вивели святих мучеників на місце смертне, назване Константинове. Там перед пролиттям крови своєї піднесли цю останню молитву до Бога, кажучи: "Боже предвічний, безначальний, що все з небуття в буття привів, в останні ж роки спасення нашого ради себе применшив, в образі раба з людьми перебував і перетерпів хрест, аби нас із пут гріховних звільнити і спадкоємцями Царства свого зробити! Прийми в мирі рабів своїх і зарахуй нас до лику тих, що від віку Тобі угодили, бо ради святого Твого імени приймаємо порубання мечем і відхід із теперішнього життя. Ще ж і безліч людей, що стоять навколо і звабою ідольською поневолені, наверни до себе, о милосердний Владико. І дай їм просвітлення ума і справедливий розум, аби Тебе, єдиного істинного Бога, пізнавши, Тобі єдиному служили і спасення отримали".

Коли так молилися мученики святі, пролунав голос зверху, що говорив до них: "Прийдіть, прийміть слави вінець, бо добре здійснили подвиг ваш". І відтяли чесні голови святих мучеників в 17-ий день місяця червня. Коли ж нечестиві слуги хотіли виконати друге веління скверного свого царя, тобто спалити тіла мучеників, — зразу, велінням Божим, затряслася земля, і місце, на якому стояли, запалося. І прийняла земля мученицькі тіла, і покрила їх, щоб не торкалася їх більше рука ката ані щоб вогненна сила не перетворила їх на попіл. Слуги ж зі страху повтікали. Тоді багато з людей, що там були, бачивши таке чудо, повірили в Христа і, відкинувши еллінський блуд, до християн приєдналися. Після двох днів, коли вірні на тому місці, не відходячи, вдень і вночі молилися, знову земля віддала наверх тіла святих, випускаючи невимовні пахощі. Вірні ж, сповнившись радости великої, прийняли їх з любов'ю і на місці шани поховали чесно, і виточувалися з гробу святих мучеників на всілякі недуги зцілення.

Нечестивий же боговідступник Юліян загинув скоро з шумом. Після вбивства цих перських посланців — святих мучеників Мануїла, Савелія та Ізмаїла — пішов з усією силою своєю на Персію: біси звабили його на те через чарівних лжепророків, пообіцявши перемогу і здолання персів. Цар же перський, почувши про вбивство своїх посланців, сповнився печалі великої і гніву безмірного. Довідавшись про законопереступного Юліяна, що йшов на нього, також силу свою зібрав і, на кордоні землі своєї ставши, ополчився проти гордого супостата. Коли з обох боків зійшлися воїни і була січ велика, перемогли перси і, здолавши греко-римські полки, стерли Юліянову силу. Ще ж і гнів Божий наздогнав боговідступника — вразила скверного Юліяна невидима рука, погано викинув окаянну душу, і був на сміх і наругу персам, на яких гордо із суєтним упованням ішов, — на радість же бісам, у яких вірив і на яких покладався. Християни ж, лютого гоніння й катування уникнувши, славили свого ізбавителя Христа Бога, Йому ж від нас хай буде честь і слава з Отцем і Святим Духом нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.