Коли Церква Божа від начальних слуг дияволових Диоклитіяна та Максиміяна вельми була гонена і, наче корабель у морі світу, бідами збурена, в той час знайшлися два правовірні й чеснотливі мужі Гурій та Самон поблизу Едеса-міста , в усамітнених місцях жили, ніби у безбурнім пристанищі, хоча виховані були в самому Едесі, але не зволили в ньому жити через суєту та беззаконня, які бували в місті (як каже Давид: "Бо в місті я бачив насильство і сварку"), а втекли від світу та мирських злоб. Вийшли поза місто і віддалились од невірних людей, до єдиного наблизилися Бога, вірили в Нього і служили Йому дбало день і ніч у пості, молитвах та збереженні святих Його заповідей. Не тільки самі вірно трудилися Господеві, але й інших, кого могли, наставляли і багато невірних одвертали від безбожного ідолопоклонства, приводячи до істинного Бога.

Провідав про них Антонін Дукс, котрий тоді в Едесі від царів римських володарем був, повелів відтак схопити їх і всіх, хто наслідував учення їхнє. Схоплені були від нечестивих ісповідники Христові Гурій та Самон, а з ними безліч вірних, і трималися до часу під сторожею. Невдовзі Антонін зібрав Христове стадо, велячи всім, щоб повинувалися повелінню царському і щоб принесли жертви ідолам, але жоден не захотів стати відступником од Господа свого. Тоді повелів їм чимало ран накласти і спогадав, що коли самих християнських учителів до ідолопоклоніння прихилить, то легше й інші зможуть, на них дивлячись, прихилитися, через це самих тільки провідників Христового стада Гурія та Самона залишив на спитування, всіх же інших, покаравши ранами, відпустив у домівки свої, ніби милосердним являючись.

Залишених же тих двох ісповідників святих поставив на суді своєму й рече до них: "Великі царі наші повелівають вам, щоб, відступивши від християнської віри, поклонилися великому богу Дію і щоб принесли кадило у храм його". На це відповів Самон: "Не відступимось од правдивої віри, через яку хочемо дістати безсмертне життя, і не поклонимося ділу рук людських". Антонін же рече: "Царське повеління будь-як маєте виконати". Відповів Гурій: "Ніколи не відкинемося святої і непорочної віри і не зволимо лихій та пагубній людській волі, але творимо волю Господа нашого, котрий сказав: "Кожного, хто Мене визнає перед людьми, того перед Небесним Отцем Моїм визнаю і Я. Хто ж Мене відцурається перед людьми, того і Я відцураюся перед Небесним Отцем Моїм". Почав же суддя погрожувати їм смертю, коли не повинуються волі царській. Але святий Самон дерзновенно йому відповідав, кажучи: "Не помремо, о мучителю, творячи волю Творця нашого, але знову жити будемо навіки. Коли ж послідуємо царському повеліню, то хоча й не вб'єш ти нас, та самі загинемо". Те почувши, суддя Антонін повелів укинути їх у похмуру темницю.

У той час прийшов до Едесу ігемон Музоніо, навмисне присланий од нечестивих царів на забиття християн. Той святих мучеників Гурія та Самона вивів із темниці, поставив перед собою та й каже до них: "Таке є повеління царів усієї землі, щоб вино й кадило принесли на Дієвий собор. Коли ж ні, то я вас різними погублю муками: плоть вашу ранами роздроблю, за ноги й руки повісивши вас, розірву усі суглоби тіла вашого, нові ж і нечувані винайду на вас муки, яких винести не зможете". Відповів на те святий Самон: "Черви невсипущої і вогню невгасимого, уготованого всім, хто Господа відкинувся, боїмося більше, аніж тих мук, котрі перерахував ти. Той-бо, Кому приносимо духовну жертву, спершу в муках нас укріпить і нездоланними нас викаже. Також, із рук твоїх забравши нас, поселить туди, де є пробуття всіх, що веселяться. Не боїмося, отож, погрози твоєї, бо ти тільки супроти тіла озброюєшся, душі ж пошкодити не можеш, яка, доки в тілі живе, доти очищується і просвітлюється більше нанесеними тілові муками. "Бо хоч нищиться зовнішня наша людина, зате день у день відновлюється внутрішня", "та й біжім з терпеливістю до боротьби, яка перед нами". Ігемон же знову рече: "Покиньте безум'я ваше, послухайте ради моєї і, відступивши від облуди, учиніте цареве повеління: не зможете-бо витерпіти мук, які я уготував вам". Відповідає святий Гурій: "Не зблудили ми, як ти гадаєш, і не слухатимемо безумної ради твоєї, ані волі царській у тому не повинуємося. Не станемо такими малодушними й безумними, щоб мук твоїх злякалися і прогнівили Господа нашого; не злякаємося, бо є рабами Того, котрий являв нам багатство благодаті своєї і поклав свою душу за нас. То чи ж не маємо і ми супроти гріха за Нього стати аж до крові, постаньмо ж міцно за Ісуса, Який нас укріплює. Станьмо ж несхитно перед усіма вимислами ворожими. Станьмо, доки не скинемо ворога, котрий на нас постає". Побачив їх мучитель, що несхитні у вірі, повернувся до мучительства і повелів, за одну руку одного і за одну другого зв'язавши, підвісити, а до ніг їхніх важкого каменя прив'язати, і, так висячи, терпіли від години третьої аж до години восьмої; у той час ігемон вправлявся, судячи інших. По тому запитав їх, чи не зволяють повинуватися царському повелінню, аби звільнитися від муки? Вони ж безперемінно пробували в доброму сповіданні. Тоді повелів мучитель, розв'язавши їх, вкинути до темниці вельми похмурої, в ній ані світло денне ніколи не світило, ані продув не проходив, і пробули у тій темниці від першого дня серпня аж до листопада десятого числа, маючи ноги, забиті в дереві; голод і спрагу терплячи, дякували Богу.

Після такого тяжкого й довгого ув'язнення виведені були на суд перед ігемоном. Святий-бо Гурій ледве живий був, знеміг од великого темничного утяження і від великого голоду та спраги; святий же Самон міцним виявився. І запитав їх ігемон, кажучи: "Чи не притомились проздовж такого часу в темниці і чи не змінили ожорсточеного серця вашого, щоб послухати здорової поради і пошанувати богів наших і щоб звільнитися від такої біди? Відповіли святі: "Як і раніше тобі казали, так і нині кажемо: не відступимо від Господа нашого Ісуса Христа, ти ж муч нас, як хочеш". Повелів відтак мучитель святого Гурія знову відвести в темницю як хворого — не захотів-бо тоді мучити його, щоб не помер швидко і доступився надії своєї, бо ще сподівався, що схилить його до свого злочестя. Святого ж Самона повелів підвісити стрімголов за одну ногу, а до другої ноги залізну тяготу прив'язати — і висів так від другої години дня аж до години дев'ятої. Коли ж висів він, воїни, що стояли довколо, милосердстували щодо нього й переконували, просячи його, щоб повинувався повелінню царевому та звільнився від тяжкої муки. Він же не відповідав їм нічого, але позирав на небо, молячися Богові із сердечної глибини, і згадував чудеса Його, що були від віку, кажучи: "Господи Боже мій, без волі Якого жодна пташка не впаде у сіть!" Ти, що Давидовому серцю у скорботі радість дарував, що пророка Данила міцнішим за левів показав, юнакам Авраамовим дарував, щоб стали переможцями мучителя і полум'я! Ти і тепер, Господи, знаєш неміч єства нашого, поглянь на бран, що постає на нас, намагається-бо ворог відторгнути від Тебе діло десниці Твоєї і позбавити наявної у Тебе слави. Але Ти, добросердим оком своїм поглянувши на нас, збережи в нас невгасного світильника своїх заповідей, своїм-бо світлом скеруй кроки наші і сподоби нас насолоджуватися блажеством Твоїм, бо Ти благословенний є навіки віків". Так страждалець молився, а один скорописець писав мовлене од нього. Повелів відтак ігемон звільнити Самона, він був звільнений од вуз, та не міг стояти ногами своїми, бо суглоби в колінах і стегнах із місць своїх вискочили. Взяли тоді його, за повелінням мучителевим, і понесли в темницю та й поклали біля святого Гурія.

У п'ятнадцяте число листопада-місяця Музоніо-ігемон встав, коли півні співали, пішов у палату, в якій суди чинив, а перед ним ішли зі свічками також зброєносці, і з великою гордістю сів на судищі, повелівши привести перед себе Гурія і Самона. Самон-бо святий ішов поміж двох воїнів, спираючись на них обома руками і кульгаючи ногами, які вивернуті були із суглобів, коли висів. Святий же Гурій несений був, бо не міг анітрохи ступити, ноги-бо його від тісного забиття в дереві були пригнічені, поранилися і зігнулися. Позирнув на них ігемон і почав говорити: "Мали достатній час до розмислу, що б вам ліпше вибрати: чи життя, а чи смерть. Скажіть-но мені, що собі нарадили? Чи не зневолили вас надані муки і чи вже намислили виконати повеління царське, щоб іще насолоджуватися світлом із живими?" На це відповіли святі: "Розміркували і вибрали, що нам має бути корисне. Вибрали ліпше прийняти смерть задля Христа, аніж життя заради марнотного світу; досить-бо нам минулого часу, в який насолоджувалися баченням денного мінливого світла, тепер же бажає душа наша перейти до немеркнучого дня". Рече ігемон: "Утяжуєте мені вуха супротивними словами вашими, я ж вам, коротко кажучи, корисну раду дам: покладіте тиміям на Дієвого олтаря і йдіть по домівках своїх, а коли ні, то повелю відрубати голови ваші". Відповіли святії: "Не треба багато слів, ось перед тобою ми; що хочеш чинити, не відкладаючи, чини, ми ж бо говорити не перестанемо, що раби ми є єдиного Бога, Господа нашого Ісуса Христа, і Йому одному кланяємося, а ідолопоклоніння відкидаємо". Тоді ігемон видав на них вирока, щоб мечем були посічені. Святі ж, почувши про мечне усічення, пораділи радістю великою, що тоді звільняться від тіла й підуть до блаженного Господа свого. Повелів-бо ігемон катові покласти мучеників на колісницю і, вивізши далеко за місто, посікти їх. І повезено було святих за місто північними ворітьми. Ніхто-бо з громадян не знав: усі-бо сном глибоким були охоплені. Вивезли їх на одну гору, що звалася Ветилавикля, стали воїни і там веліли катові посікти святих. Святі ж, зійшовши з колісниці, випросили собі трохи часу на молитву і, помолившись старанно, сказали насамкінець: "Боже і Отче Господа нашого Ісуса Христа, прийми в мирі душі наші!" І, звернувшись до ката, мовив святий Самон: "Здійсни повелене тобі!" — і прихилили під меча святі свої голови. Усічені були, коли світало на день, і так подвиг життя свого завершили. Довідалися вірні про кончину святих мучеників, пішли й узяли святі тіла їхні та й поховали їх чесно.

Минули достатні літа, коли нечестивий цар Ликиній, що співцарював із великим Константином, прийшов у Никомидію і, відторгнувшись од Констянтина, підняв гоніння на християн, не бережучи заповіту, що його поклав Констянтин Великий, а Констянтин же віддав Ликинієві за жінку сестру свою і, чинячи з нього наслідника Римського царства, поклав такого заповіта, щоб Ликиній не чинив кривди християнам, хоча й поганин був вірою, але щоб залишив усіх жити за зволенням: хто яку віру полюбить, тієї безборонно нехай і тримається. Але такого заповіту й любові до добродійника свого Констянтина не зберіг Аикиній, коли в країнах східних повстав на християн і незчисленну кількість правовірних погубив різними смертями. Тоді у вищезгаданому місті Едесі, в якому раніше постраждали святі мученики Гурій та Самон, віднайшовся один диякон на ймення Авів; той, ходячи по всьому місту Едесу, від дому до дому, навчав людей благочестивої віри, укріпляв їх міцними бути у Христовому сповіданні і багатьох із невірних до Христа навернув, вірних же переконував жити боговгодно. Довідавшись про нього, міський єпарх, на ймення Лисаній, написав до царя Ликинія, звіщаючи йому про Авіва, що все місто Едеське наповнив християнською звабою і що цар повелить йому щодо нього. Через те писав Лисаній до царя, щоб дістати від нього собі владу на мучення християн: ще-бо не було доручено творити щось лихе християнам. Цар-бо тоді відписав йому, щоб покарав смертю Авіва. Дістав, отож, царське повеління Лисаній, повелів шукати святого Авіва на мучення.

Авів же тоді в якійсь частині міста у невідомому домі пробував із матір'ю своєю і з родичами своїми, дбання маючи про примноження святої віри: де ж не міг явно, там поширював таємно. Воїнам же, які розшукували блаженного того диякона Авіва, той Авів, довідавшись про це, замість ховатися, учинив себе явним та й вийшов із дому, назустріч воїнам, які розшукували його, щоб самому віддатися їм до рук. Зустрів відтак одного начальника воїнського на ймення Теотекн і сказав йому: "Ось той, кого шукаєте, беріте, я ж бо є Авів, що його вам шукати повелено, беріте мене й ведіте до того, котрий вас послав". Теотекн же коротко на нього позирнув і мовив: "Не знаю тебе, ще ніхто до мене не приходив! О чоловіче, відійди і збережися, щоб інший хтось із воїнів, побачивши тебе, не піймав". Відповідає Авів: "Коли мене ти не хапаєш, то я сам піду і явлюся єпархові та й проповім Христа мого перед царями та князями". Теотекн же, вислухавши те, повів його до Лисанія, і той запитав святого про рід та ймення. Святий же спершу звістив, що християнин він є, тоді сказав ім'я своє, повідав, що родом є із села, що зветься Телсея. Принуджував його Лисаній, щоб приніс жертви ідолам, з одного боку, погрозами, а з другого — ласками намагаючись од Христа його одвернути, а до ідолослуження навернути. Він-бо, наче стовп непорушний і стіна недвижна, міцний пробував у сповіданні Христовому. Не зміг тож мучитель його словами привести до свого нечестя і почав ділом примушувати: повелів-бо, підвісивши, залізними кігтями шарпати тіло його. Тоді знову словами переконував його, щоб поклонився ідолам і приніс тиміям на олтаря богів язичницьких. Святий же мужньо відповідав: "Ніщо мене не відлучить від Бога мого, хоча і тьмами накладеш ти на мене муки". Запитав його мучитель: "Яка вам, християнам, користь є од тих мук, які терпите за Бога вашого, і який вам із того прибуток, що тіла ваші на частки роздроблюються і самовільно вибираєте собі гірку смерть?" Відповів мученик: "Коли б захотів ти, о мучителю, істинно приглянутися до надії на обіцяні нам від нашого Бога воздаяння, сказав би по правді те, що колись мовив апостол Господній: "Страждання теперішнього часу нічого не варті супроти тієї слави, що має з'явитися в нас". Мучитель посміявся словам мучениковим як безумним, сам бувши безумним, окаянний; також бачив, що не може доброго страждальця відлучити від єдиного істинного Бога, засудив його, щоб був опалений вогнем. Розпалили тоді великий вогонь поза містом, пішов туди ведений мученик, радіючи, що має бути Богові жертва і всеспалення. Пішла за ним мати його й родичі, він же втішав їх і переконував, щоб не печалилися про нього, а більше щоб раділи, бо іде постати перед Христом і молити Його буде за них. Прийшов, отож, до вогню, помолився достатньо й останнє цілування віддав матері своїй і всім знайомим, зайшов у полум'я і віддав духа свого Господу. Коли ж погасло полум'я, мати з іншими вірними тіло святого сина свого знайшла від вогню неушкоджене і, взявши його, помазала миром зі слізьми і поховала при гробі святих, що постраждали раніше, мучеників Гурія та Самона. У той-таки день (після достатніх літ) і святий Авів постраждав, у який і ті святі раніше постраждали. Коли ж закінчилося гоніння і засяяло благочестя, збудували вірні церкву на ім'я тих трьох святих мучеників і в ній поклали в одному ковчезі святі їхні мощі, котрі виточували зцілення болящим і чинили численні чудеса. Із них згадаємо тут одне учинене преславне чудо.

Постав якось народ нечестивий варварський, що перебував на сході поблизу персів, так звані єталіти, на Грецьке царство, і численні міста вони завоювали й полонили, дійшли ж і до Едесу, бажаючи його взяти й погубити, як і інші міста погубили. Царі ж грецькі, прагнучи захистити місто від ворогів і з облоги звільнити його, зібрали багатьох своїх воїнів і послали до Едесу на поміч. Зайшли-бо грецькі вої до Едесу, пробували там достатній час, захищаючи місто від варварів. Був же поміж грецького воїнства один воїн, родом готянин, йому трапилося жити в домі однієї цнотливої вдовиці на ім'я Софія, котра мала єдину дочку на ймення Євфимія, яку хоронила як зіницю ока, у дівстві зберігаючи і навчаючи добрих звичаїв та страху Божого. Намагалася сховати її й перед людськими очима, була-бо дівчина лицем красна вельми. В осібній, отож, кімнаті мати її тримала, щоб не зріло її чоловіче око. Пробував, отож, довго готянин у домі тієї вдовиці, і трапилося йому якось уздріти ту дівчину й подивувався красі її — уразився від неї вельми і ненастанно мислив, яким би чином звабити її. Приступивши до матері, почав її молити, щоб віддала йому дочку за жінку, а мав той окаянний готянин у своїй землі жінку й дітей, але притаював те і вдавав, начебто він безженний, щоб дістати бажане. Мати ж відмовила йому, кажучи: "Не дам дочки моєї єдиної в чужу землю, ти ж бо є людина мандрівна, а коли відвезеш дочку мою у свою землю, я без неї пробуватиму в печалі великій, не маю-бо іншої дитини, якою могла б утішитися у вдівстві своїм, тільки цю єдину. Не дам, отож, її тобі, бо не можу жити, не бачачи лиця її". Він же, ярості наповнившись, почав вельми їй погрожувати: "Коли мені, — каже, — не даси дочки своєї, то не вийду звідсіля, доки не наведу на тебе багато зла, і в останню біду вкину тебе, воїном-бо є і легко зможу, коли захочу, капості тобі вчинити". Вона ж, хоча й сама була і нікого не мала, щоб допомагав їй, одначе дерзновенно мовила йому супроти. По тому знову ласками молив її воїн і знову ярився; то проханнями, то погрозами переконував ту вдовицю, щоб дала йому за жінку дочку свою, і так докучав їй проздовж того часу, коли жив там. Давав їй і дари деякі, не вбогий-бо був, прикраси золоті й багатоцінні одежі купував їй та дочці її, аби дістати бажане. Вона ж, дарів не приймаючи, і його відкидала, дівчину ж із більшою засторогою ховала, щоб не бачив її беззаконник.

Якось каже йому: "Чула я, що маєш жінку та дітей у землі своїй". Він-бо, бажанням до дівчини переможений і не маючи Божого страху, почав клястися й присягати, мовлячи, що ніколи не мав жінки. "Але твою дочку хочу мати й учинити її панею всього маєтку мойого, який маю на батьківщині своїй". Удовиця ж Софія повірила лестивому тому воїнові — тисячами ж бо клятви подавав і Бога за свідка закликав, що жінки він не має. І схилилася до його бажання вдовиця, і зволила віддати йому Євфимію, дочку свою. Звела ж руки до Бога й рече: "Ти, Владико, є Батьком сиротам та Суддею вдовицям, доглянь милостиво на створіння своє і не покинь дівчини цієї, яка супряжилася із незнаним чоловіком, не зневаж сирітства мого, не яви й безпомічною мене. Сподіваючись на Твій добрий промисел, віддаю убогу мою дочку мандрівній людині і приймаю Тебе за свідка та поручника його клятви та обіцянок".

Була віддана дівчина тому готянинові, й учинили шлюба та й жили в мирі. Зачала ж юнка плода, і ще перед тим, як мала родити, відступили вороги марно від міста, не можучи його полонити, бо грецькі вої, котрі були в місті, міцно захищали міські стіни і бран великий із ворогами чинили, а найбільше захищали місто молитвами святих мучеників Гурія, Самона та Авіва. Коли ж відійшли вороги назад, потреба настала і грецьким воям повернутись у свою землю. Мати ж бо ридала невтішно на розлуку із дочкою своєю, пробувала відняти її від готянина, не даючи вести її в чужу землю, але не могла розірвати подружньої спілки, зв'язаної законом природи. Хотів уже лукавий той зять із дружиною відійти в дорогу, тож узяла Софія його й дочку свою та повела до церкви святих страстотерпців Гурія, Самона та Авіва, поставила їх перед ковчегом святих страстотерпців й мовила до зятя: "Я тобі дочки своєї не ввіряю, коли не даси мені за поручників цих святих, котрі постраждали за Христа. Візьмися, отож, за їхнього святого ковчега й поклянися мені, що не учиниш дочці моїй ніякого зла, але триматимеш у належній їй любові та честі". Готянин же, вважаючи це за малу річ, узявся відтак безбоязно за чесного ковчега святих мучеників та й прорік: "Від рук ваших, о святії, приймаю дівчину цю, а вас чиню її матері за поручників та свідків, що ніколи не вчиню зла цій моїй дружині й не ображу її ніколи, але берегтиму її в любові своїй і пошановувати її маю до кінця". Так готянин сказав, ще й Богом поклявся, беззаконний, не гадаючи й не боячись, що Бог помсти віддасть йому за ділами його та за лукавством його і погубить його. Мати ж, почувши клятву зятя свого, закричала до святих мучеників, мовлячи: "Вам після Бога, о святії мученики, дочку мою доручаю і через вас віддаю цьому мандрівному чоловікові!" Так помолившися, віддали одне одному люб'язне цілування й розійшлися: Софія-вдова повернулась у дім свій, а готянин із Євфимією пішов у дорогу, а раба, якого тоді мав, відпустив од себе, щоб не була пізнана таємниця ота в його домі.

Пройшли вони всю велику відстань дороги, досягли батьківщини готянинової і вже були поблизу дому, коли ж піднявся готянин на юнку, як ворог, із великою лютістю, забув і любов щодо неї, і на клятви не вважав: стяг із неї дорогі одежі й золоті намиста та й одяг її у лихі рубища, як полонянку й рабу. Й, оголивши меча, загрозив їй, кажучи: "Коли хочеш живою бути, то, ввійшовши до мого дому, не повідай нікому нічого про те, що між нами було, а кажи, що полонянка ти. Я ж бо маю в домі моїм дружину й дітей, ти ж рабою будеш жінці моїй і повинуйся їй у всьому як господині своїй. Коли ж звістиш їй чи іншому кому з родичів моїх скажеш, що за дружину тебе взяв, то побачиш відтак меча цього на шиї своїй і гірко помреш". Побачила юнка себе звабленою й оганьбленою від лихого того варвара і, почувши погрозу його, жахнулася, тож, пожалувавши щодо себе вельми, сказала до нього: "Чи ж така любов твоя, чи ж таке сповнення обіцянок твоїх, чи ж такі клятви твої, чи ж такий був намір твій, щоб мене, дружину твою, полонянкою, а вільну рабою учинив? Я ж задля тебе покинула матір свою, і родичів, і батьківщину, і пристала до тебе нелицемірною любов'ю, повіривши словам твоїм, які ти утвердив клятвами. Ти ж воздаєш мені ненавистю за кохання моє, а замість чоловіка й друга учинився ти мені ратником, ворогом та мучителем, який завів мене в чужу сторону, щоб погубити". Це сказавши, звела очі свої до неба і, руки звівши, із глибини сердечної зітхала, і гірко ридала, й плакала, до Бога волаючи: "Боже батьків моїх, поглянь на біду мою, почуй зітхання моє сприйми голоса молитви моєї, глянь, що чинить мен клятвопереступник цей, і збав мене від цих лих молитвами святих твоїх угодників, котрі за Тебе постраждали. О святії мученики Гурію, Самоне та Авіве, вас тепер закликаю, допоможіть мені, яка впала в несподівану біду; я ж бо на вас сподівалася, як пішла із готянином цим. Будьте ви йому відомстителями за мене, а мене від такої біди збавте!" Так вона гірко ридала і в таїні серця свого до Бога молилася, коли ввійшла в дім готяниновий. Жінка ж готянина, побачивши юнку і красу лиця її роздивившись, ізсум'ятилася ревністю, гадаючи, що чоловік її був із тією дівчиною, і запитала чоловіка, кажучи: "Хто така дівиця оця і звідкіля ти привів її?" Він же відповів: "Полонянка це, від Едесу привів її, нехай рабою тобі буде". Жінка ж мовить: "Краса лиця її являє, що не раба вона, а вільна". Чоловік же каже: "Хоча і вільна була в землі своїй, як лице її являє, одначе тепер рабинею твоєю є". Дівчина ж Євфимія через страх не сміла нічого сказати, мовчала й повинувалася жінці готянина, служила їй, як раба панії своїй, не знала-бо, як чинити, щоб збавитися від лиха, що її обступило. І жила, виконуючи рабську службу, святих же мучеників завжди в умі маючи і зі сльозами до них кажучи: "Подбайте допомогти мені, рабі своїй, о святії, подбайте помилувати мене і не зневажте наруги та зваби, які мені учинилися". Пані ж її, маючи ревність у серці своєму, була жорстока й люта до дівчини, велячи їй виконувати кожну найважчу роботу і всіляко її мучила, а найгірше, що ніколи не хотіла з нею говорити, та й дівчина мови тієї не знала і не могла панії своїй нічого про себе звістити, боялась і готянина, щоб не убив її, коли б щось про себе панії повідала.

З часом побачила готянинова жінка, що дівчина Євфимія вагітна, і більшою ревністю розпалилася на неї й лютішою ярістю повстала, повеліваючи їй робити найважчі роботи, бажаючи в такий спосіб заморити її. Коли ж настав час, народила хлопчика, що був лицем вельми схожий на готянина, котрий був рідним батьком тому дитяткові. Готянинова жінка, бачачи дитя, в усьому подібне до її чоловіка, наповнилася невимовного гніву й гадала, як би те дитя убити. До чоловіка ж каже: "Даремно заперечуєш, що не пізнав ти дівчини цієї, бо народжене від неї дитя є викриттям і звісним явленням діла твого, адже в усьому до тебе подібне". Він же знову заперечував, мовлячи: "Це неправда, ніколи не брав її, ти ж владу маєш над нею і, що хочеш, їй учини, бо це полоняниця й раба твоя". Тоді всезлобна жінка ота поклала в умі своєму отрутою заморити дитя. В малому часі приготувала смертну труту й відіслала матір од дитини на якесь діло, а дитяткові, коли сама була, жінка та влила в уста смертну труту — і тоді померла дитина. Повернулася ж мати від діла, побачила дитя, що лежить мертве, і виповнилася невимовної жалості, терзаючись серцем від гіркої печалі за сином. Не знала-бо, яка є причина раптової смерті, бо нікого тоді в хоромині не було, коли пані її влила труту в уста дитині. Коли ж опрятувала її, уздріла труту, що текла із вуст маляті, згадала ж, що пані її якось нахвалялася на неї і на сина її, що погубить їх смертю. То зрозуміла, що вона таки винувата у смерті дитини, одначе мовчала, не сміючи нічого казати. Взяла ж бо трохи вовни, витерла труту, що текла із вуст дитини, і зберегла ту вовну в себе, не повідаючи таємниці тієї нікому, — і було поховане дитятко те.

За кілька днів скликав готянин на вечерю друзів своїх, і дівиця трапезі прислужувала. Коли ж надійшов час подати чашу пані, то юнка, бажаючи пізнати істину, чи її дитятко заморене отрутою від панії її, взяла вовну ту, якою обтерла вуста дитині, і вмочила таємно її в пиття, а, вийнявши, вичавила в чашу й подала те пиття своїй панії. Та ж, не відаючи нічого, випила ту чашу, і так повернулася болість її на голову їй. У ту ніч та готянинова жінка померла нагло — впала до рову, що його сама викопала. Вставши рано, готянин побачив жінку свою мертвою і жахнувся від несподіваної смерті її.

Наповнився весь дім плачу, і зійшлися всі родичі, і друзі, й сусіди — плакали за нею. Відтак зробили їй гарну труну і славно в ній поклали мертву.

Минуло сім днів після поховання її, і родичам померлої прийшла на гадку приведена з Едесу дівчина, тож сказали: "Ніхто інший не винуватий є у наглій смерті померлої родички нашої, тільки та полонянка, та ж бо завше ворогувала на неї". Повстали відтак всі на Євфимію і хотіли віддати її ігемону, щоб муками спитував її, як умертвила панію свою. Не було тоді ігемона вдома, тож іншу раду вчинили беззаконні: нарадили живу Євфимію поховати вкупі із мертвою. Відкрили-бо труну мертвої, всадили дівчину до смердячого трупа, який уже червами кипів і гнив, щоб там важкою померла смертю, і привалили великого каменя над гробом, ще й сторожу приставили. Хто ж вимовити може, яка була тоді дівчині тій скорбота, і печаль, і боязнь, і трепіт, страх та жах, і ридання, і плач! Нехай помислить хтось, який страх і біда живому в гробі із смердючим трупом бути зачиненим: від мерця — страх, від трупа — сморід, тьма ж і тіснота гробна, і черва довкола — жива смерть та мука невимовна! В тому останньому ущемленні бувши, Євфимія заволала у горісті серця свого до Бога із гробу старатливо, як колись Иона-пророк із черева китового, і молилася, говорячи: "Господи, Боже сил, що сидиш на херувимах і бачиш безодні, Ти бачиш гіркоту серця мого і тісноту в темнім та сморіднім цім гробі. Ти знаєш, що заради імені Твого віддана була беззаконному готянину, той-бо пойняв мене, клянучись іменем Твоїм. Помилуй мене заради імені святого Твого, Ти ж бо мертвиш і живиш, низводиш у пекло і виводиш; збав, отож, мене від цієї гіркої смерті і виведи, як із пекла, із гробу цього — сильний-бо Ти і мертвих піднімати, тим більше мене, живу, яка є близько смерті уже, можеш вивести із смертельних воріт. Помилуй мене, о Владико, заради святих мучеників Гурія, Самона та Авіва, їхньої великої за Тебе крові, і смерть яких, як жертву чисту, прийняв Ти. О святі мученики, вас поставив поручниками матері моїй ворог мій, ви ж бо тепер мене, яка люто гине, помилуйте!"

Так вона в горісті душі молилася, і тут явилося троє світлоносних мужів, котрі, наче три сонця, сіяли, — святі мученики Гурій, Самон та Авів, і тоді сморід, що був у гробі, зник, і Євфимія відчула велику добропахучість, яка не від трупа відходила, а від явлених святих мучеників. Сказали їй святі, що явилися: "Дерзай, дочко, і не бійся, скоро віднайдеш спасіння!" Коли це святі мовили, усолодилося серце Євфимії від пресвітлого бачення святих і від утішних слів їхніх; радості ж наповнившись, забулася і заснула солодким сном. Коли ж спала, взята була із гробу невидимою та всемогутньою силою Божою і в одну годину перенесена в Едес, до церкви святих мучеників Гурія, Самона та Авіва, і покладена при їхньому чесному гробі.

Була ж ніч, коли Євфимію перенесено було, і звичайне в церкві здійснювалося ранішнє співання. Збудилася ж зі сну і знову уздріла святих мучеників, які казали їй: "Радуйся, дочко!" І пізнай, де ти є нині. Ось виконали те, що обіцяли! Іди ж бо із миром до матері своєї!" — те сказавши, невидимі стали. Дівчина, звівшись, роздивилася, де вона є: пізнала-бо, що вже не в гробі, і уздріла церковні стіни, й ікони, і свічки, і чесного ковчега чесних мучеників. А ще й співи клириків почула й пізнала вона, що є в Едесі, в церкві поручників своїх, святих страстнотерпців Христових Гурія, Самона та Авіва. Наповнилася ж невимовної радості й веселощів і, обійнявши любо мученичого ковчега, воздала зі слізьми подяку Богові і святим його за таку учинену їй милість, а в подяці своїй таке сказала: "А Бог наш на небі і на землі усе, що хотів, сотворив". Благословен Ти, Господи, спасаєш-бо тих, що уповають на Тебе. "Буває ввечері плач, а радість на ранок". Коли це й багато іншого із радісними слізьми казала, почув пресвітер слова її і плач та й приступив до неї, запитуючи: "Хто ти є і через віщо плачеш?" Вона ж, розтуливши вуста свої, почала розповідати йому все докладно, як віддана була матір'ю готянинові при гробі святих, і що постраждала від клятвопереступника того, і як учора зачинена була у гробі, і як, коли молилася, з'явилися до неї святі мученики і за одну годину перенесли її із Готської країни в цю їхню церкву. Пресвітер, її вислухавши, жахнувся, дивуючись великій Божій силі, одначе ще не хотів цілком йняти віри мовленому й запитав її: "Хто є мати твоя?" — а довідавшись, що Софія-вдова є її матір'ю, післав відтак по матір, закликаючи її, щоб прийшла до церкви. Мати ж, нічого не відаючи, прийшла швидко і, уздрівши дочку свою, яка стояла при чесному ковчезі святих мучеників, в лихе рубище одягнену, жахнулася від несподіваного видовища і, побігши, обійняла її, кинувшись на шию, і плакала. Плакала ж і Євфимія, і не могли обоє й слова мовити від плачу. Тоді, нешвидко втоливши слізне ридання, запитала мати: "Як тут опинилася, дочко моя солодка, і чому одягнена в таке лихе рубище?" Вона ж, почавши, оповіла їй усе докладно: що постраждала в чужій землі від лукавого чоловіка, і що вчора була зачинена в гробі, і преславно врятована та й перенесена явленими їй святими мучениками Гурієм, Самоном та Авівом. Мати, те слухаючи, розтавала серцем од жалості, і всі, що там трапилися, слухали повідане слово, і дивувалися вельми, й прославляли всемогутню Божу силу та милість. Упала ж мати перед ковчегом святих мучеників, великим голосом посилаючи подяку Богові та святим Його, і пробула цілий день той у церкві, молячись і дякуючи Богові і ковчега святих мучеників любо й щиро обіймаючи та цілуючи.

Назавтра пройшла чутка про те чудо по цілому місту, і зібрались у дім удовиці родичі та сусіди і з жахом дивувалися оповідям юнки Євфимії, і від усіх хвалене було ім'я Господнє, і поміч святих мучеників величалася і прославлялася. Жила Софія решту днів своїх із дочкою боговгідно, розповідаючи всім про милостиво явлену їм силу Божу, як це трапилося.

Казала-бо Євфимія: "Правиця Господня учинила силу" , правиця Господня від готів в Едес перенесла мене, "не помру, але житиму і буду звіщати про чини Господні" .

Учинив же Господь відомсту клятвопереступному тому готянинові у такий спосіб.

Через декілька літ нечестивий той народ, котрий і раніше греків воював, з'єднавшись із персами, знову піднявся на Грецьку землю і намагався взяти Едеське місто. Через те знову від царів грецьких послано було до Едесу грецьке воїнство, щоб захистити місто. Прийшов із тим воїнством і вищезгаданий готянин, котрий лукавством та лестощами взяв у Софії дочку Євфимію. Нічого не відаючи про здійснене чудо, а гадаючи, що Євфимія померла, зачинена у гробі із мертвою жінкою його, прийшов не соромлячись у дім Софії як до своєї тещі. Вона ж, його прихід побачивши, сховала Євфимію до внутрішнього покою. Прийняла ж його в дім як зятя свого, ніби радіючи на прихід його. Також зібрала родичів своїх та сусідів і почала перед ними запитувати готянина, кажучи: "Як з Богом звідсіля мандрував, і як малась у дорозі дочка моя, вагітна бувши, і як народила? Я багато тужила за нею, адже була вагітна, тож боялася, щоб не трапилось їй у дорозі чогось лихого". Він же відповів: "Бог своїми молитвами посприяв нам у дорозі пройти її безпечально, і здорова є дочка твоя, народила хлопчика і багато цілунків передала мною. І коли б не трапилася нагальна ця потреба, на яку нам вельми швидко іти було повелено, то й дочка б твоя прийшла зі мною і з дитиною до тебе, щоб утішилася ти. Одначе зручнішого часу прийде". Софія ж, слова ті чуючи, розпалилася праведним гнівом на брехливі слова лихої тієї людини і заволала вельми міцно, розриваючи ризи свої й кажучи: "Лестивче, лукавче та вбійнику, де подів ти дочку мою?" І, це сказавши, вивела із внутрішнього покою Євфимію, поставила її перед убивцею та й сказала: "Чи знаєш цю юнку? Хто це є, чи знаєш? Де зачинив її, клятвопереступниче, і як смерті віддав її беззаконно?" Він же, ці слова почувши і Євфимію побачивши, затрепетав і став безголосий, і не міг на те розтулити вуст своїх і жодного слова сказати, але став мерцеві подібний. Родичі й сусіди, які прийшли були, схопили його і зачинили у кліті із великою твердістю і, сидячи при дверях, стерегли. Мати ж із дочкою закликали писця, записали все, що трапилося їм, нічого не полишаючи ненаписаного із правдивого того чуда, й пішли до блаженного Євлогія, єпископа того міста, віддали йому із молінням те писання, звіщаючи про прихід ворожого та лукавого свого зятя. Єпископ же писання прочитав, тоді взяв свій клир і пішов до воєводи, котрий був над прийшлим грецьким воїнством, і повелів перед воєводою прочитати дане від удовиці та дочки її писання — у ньому було викладено докладно те предивне святих мучеників чудо. Воєвода ж уважно читане вислухав, був нажаханий, дивуючись преславному чудові, і всі, що з ним були, наповнилися страху. І тоді повелів воєвода привести перед себе готянина, поставлено було і Софію із дочкою її Євфимією, і повелів знову читати написану від них повість на зголошення всім — зібралося безліч людей у двір воєводин, чоловіків та жінок. І запитав готянина, чи правдиво тут написано? Відповів готянин, що справді так і нічого тут не набрехано. Тоді сказав до нього воєвода: "Окаянний убивце, як не побоявся ти Бога, ані Суду того Страшного, ані клятви не побоявся ти учинити при ковчезі святих мучеників, адже їх чинив ти поручниками свідчень та обітниць твоїх? Пощо не помилував ти юнки, яку звабив лукавством своїм? Прийми ж достойну кару за ділами своїми!" І тоді повелів мечем одсікти йому голову, а тіло його вогнем спалити. Боголюбний же єпископ немало молив воєводу, щоб не губив готянина смертю, але щоб явив йому свою милість і залишив його живого, аби прославив велич Божу.

Воєвода ж відповів єпископові: "Боюся, — каже, — помилувати того, котрий таке зло учинив, щоб не прогнівити святих мучеників, їх-бо цей клятвопереступник вельми образив". І усічений був готянин за повелінням воєводи. На прохання ж єпископа не віддано було тіло його вогню, але в землі поховано. Так прийняв відомсту той окаянний чоловік. Бог же у святих своїх прославився, Йому ж і від нас, грішних, нехай буде слава, честь і поклоніння тепер, і завжди, і навіки віків. Амінь.