Той, що між святих, отець наш Петро, архиєпископ Олександрійський, у дитинстві своєму вихований був блаженною Теоною. Архиєпископом того ж міста Олександрії, і після нього на святительського престола виведений був у ті часи, коли від Диоклитіяна та Максиміяна, нечестивих царів римських, було люте й нестерпне гоніння на християн, коли мученикам Христовим вузи та темниці тісні були, кров же їхня всі вулиці, і міста, і поля обливала — в такі ото страшні часи, важких бід наповнені, й управляв Божою Церквою цей святий Петро у терпінні та несподіваних трудах, ученням же й образом мужності своєї, нездоланної у вірі, багатьох малодушних та боязких утвердив, од відступництва та падіння утримав і багатьох до мученичого вінця привів. Був вигнаний і сам за Христа і, ходячи в Тирі, та Фінікії, та Палестині, писанням утверджував вівці свої й укріпляв їх силою Духа Святого, — боявся-бо, щоб хтось не застрашився мук і не відпав од Христа, — вдень і вночі зводячи руки свої до Бога з молитвою за них. Повернувся ж знову в Олександрію, служив ув'язненим у темницях заради віри, їх же числом було шістсот і шістдесят, поміж них багато пресвітерів та клириків, і всі різними смертями вбиті були — на їхнє страждання, перетерплене до кінця, веселився Петро духом.

Коли пас він добре Христове стадо, постав вовк хижий в овечій одежі в Олександрії — єретик Арій, котрий почав сіяти бур'ян проклятого бісівського вчення посеред пшениці, гудячи Божество Господа нашого Ісуса Христа і тією огудою ушкоджуючи Божу Церкву. Пастир же добрий тому вовкові часто вуста затуляв, долаючи його в диспуті, караючи й кладучи заборону, щоб не розоряв доброго сповідання святої Тройці, подаючи непорочно Христовій Церкві. Але що пробував без виправлення другий Юда, раб і улесник, і злоба його богосупротивна не хотіла покоритися правді, то святий Петро огудника того прокляв і від Церкви відлучив, ніби відсік гнилого члена. Відігнаний був од Христового стада той вовк, ховався, як тьма перед світлом. "Бо кожен, хто робить лихе, — як пишеться, — ненавидить світло і не приходить до світла, щоб не зганено вчинків його", бо лукаві вони. І не смів той беззаконник приступити до такого невтомного пастиря, його ж ніяк улесливістю й хитроплетеними словами звабити не міг. А Церква свята в Олександрії росла і множилася, хоча й у люті часи те було; не могло-бо мучительство те перепинити й загородити дороги до Христа людям, котрі бажали спасіння, які не тільки свої маєтки, але й життя своє поклали, ідучи до Петрового вчення і до святого хрещення, покидаючи ідольське служіння.

Довідався про те нечестивий цар Максимин, котрий тоді володів усіма східними країнами й жив у Никомидії, що багато хто через учення цього святого Петра навертається від ідолів до Христа, — послав трибуна свого з воїнами схопити святого і зв'язаного привести до нього. Дійшли ж послані до міста Олександрії, знайшли святого Петра у церкві із безліччю вірних, який здійснював пам'ять всіх святих, і схопили його, наклавши на нього важкі кайдани. Було ж велике сум'яття й поговір великий у народі, одні за ним ридали, інші ж кричали: "Пощо пастиря нашого від нас забираєте?" І збіглася вся Олександрія, бажаючи душу свою покласти за вчителя свого, і волав народ на царя та посланників його. Трибун, бачачи людське збурення й велике сум'яття, повелів тримати святого в темниці, що була поблизу церкви, і написав до царя, звіщаючи все, що трапилося. Прочитав цар писання, розгнівався вельми і відписав до нього, повеліваючи, щоб відсік Петрову голову, учителя християнського, а всіх, хто противиться, аби мечем погубив. Прийняв трибун цареве писання і, дбаючи виконати повеління його, хотів вивести Петра на усічення. Але численний люд, котрий удень і вночі сидів біля дверей темниці, не давав вивести на смерть отця свого — була-бо незчисленна множність зібрана чоловіків та жінок, старих та молодих, іноків та інокинь, котрі не відступали від темниці, бувши прив'язані любов'ю до Божого архиєрея. Тож коли уздріли озброєних воїнів, котрі йшли до темниці, щоб вивести Петра, заволали всі однодушно, кажучи: "Спершу нас усіх побийте, коли маєте повеління від царя вашого, а по тому й отця нашого візьмете, ніколи не відступимо від нашого пастиря, ані не попустимо, аби якось зле мав постраждати учитель і лікар душ наших". Те почув трибун і, бачачи безліч народу, не захотів учиняти численного й великого кровопролиття, але, щоб виконати волю царську, намагався таємно відтяти Петрову голову.

Коли таке чинилося, довідався Арій, що архиєпископ, котрий відлучив його від святої соборної апостольської Церкви, сидить у вузах у темниці і має за Христа убитий бути, прийшов з улесним та лицемірним покаянням, сподіваючись після нього зійти на престола його і стати архиєпископом Олександрійському місту. Прийшов-бо, ніби прощення просячи і каючись у своїй блудній єресі, й умолив деяких пресвітерів, а найбільше Ахіллу та Олександра, щоб попросили за нього святого Петра, аби той вибачив йому зогрішення і прийняв його в церковне єднання. Бог же, Котрий доглядає всі ради сердечні, розуміючи здалека людські помисли, побачив лукаве Арієве серце, явився вночі до блаженного Петра і відкрив йому все прокляте лукавство того єретика й заповів не приймати його до святої Церкви. Назавтра численні із благовірних громадян із пресвітерами Ахіллою та Олександром зайшли до темниці й молили архиєпископа, до ніг йому припадаючи, щоб Арію простив і звільнив його від прокляття. Блаженний-бо Петро, плачучи й зітхаючи, відповів їм: "Не знаєте, улюблені, про кого просите мене, а просите про того, котрий терзає й терзатиме Христову Церкву. Знайте, що я всіх овець моїх люблю і не бажав би, аби котрась із них загинула; знову-таки про всіх молю Божу благостиню, щоб усім подав прощення гріхів та спасіння. Одначе Арія відкидаю, оскільки і від самого Бога є відкинутий, і від святої Церкви не так моїм, як Божим судом відлучений: не людині-бо, а Богові зогрішив, огуджуючи таїну Святої Тройці, яку херувими й серафими, зріти не сміючи, безперестанними голосами оспівують: "Свят, свят, свят Господь Саваот!" Сили ж небесні говорять: "Наповнь небо і землю славою Твоєю!" Єретик же безсоромний огудою своєю дерзає чинити розділення поміж Отцем, і Сином, і Святим Духом, то як же маю простити йому? На нього все живе гнівається за Творця свого — проклятий буде Арій у теперішньому і майбутньому віці". Коли це блаженний Петро прорік, усі, що молили його про Арія, упали біля ніг його і не дерзали більше долягати йому. Він-бо, узявши осібно Ахіллу та Олександра, пресвітерів, рече до них: "Я чоловік грішний є, але знаю, що Господь Бог закликав мене до мученичого вінця, і перед тим, як візьму кончину, повім вам, котрі є стовпами церковними, Божу таємницю, що її мені відкрив мій Господь цієї ночі. Ти, чесний Ахілло, після мене зійдеш на архиєпископського престола, а по тобі — цей достойний пресвітер Олександр, а щодо Арія не гадайте, що я немилосердний є і жорстокий до тих, хто зогрішає, бо гріх од немочі людської учинений, хоча б і найбільший був, одначе менший супроти злоби Арієвої. Тих, що грішать од немочі, зручніше прощати, того ж проклятого, про якого мене молите, як я можу простити, коли він виповнений унутрішньої улесності та огуди, від його серця витікає збурена ріка огуди на всемогутнього Сина Божого, бо створінням називає Того, Котрий є Творцем усіх видимих і невидимих, якого пророки, апостоли та євангелисти проповідували, — як же велите мені схилитися до моління вашого та помилувати Арія, котрий не захотів наказу мого послухати й отямитися, а що прокляв його, то не від себе те здійснив, але за зволенням Христа, Бога мого, Котрий мені цієї ночі явився. Коли молився я, як звичайно, тут раптово освітило мене велике світло й уздрів Господа мого Ісуса Христа в образі дванадцятилітнього юнака, Котрий мав лице, що сяяло більше сонця, аж годі було дивитися на невимовну славу лиця Його; був-бо одягнений у білого хітона, але розірваного згори аж донизу, його ж обома руками на грудях стискав, прикриваючи наготу свою. Коли ж побачив я це, напав на мене страх і жах, і з великою боязню молився я Йому та й сказав: "Хто Тобі, Спасе, ризу розідрав?" Господь же відповів мені: "Арій безумний розідрав її Мені, бо відділив од Мене людей моїх, Котрих Я здобув кров'ю Своєю. Але гляди, щоб не прийняв ти його у церковне спілкування: лукаве-бо й вороже мислить на Мене і людей моїх. І це хочуть молити тебе за нього, щоб простив йому. Ти ж не послухай їх і не прийми замість вівці у стадо вовка; заповідай Ахіллі та Олександру, що після тебе єпископами будуть, нехай не приймають його, але перед усіма хай прокленуть". Це ж бо звістив я вам, що мені було повелене, тож я чистий буду". Те сказавши, уклякнув і молився, і всі з ним молилися. Закінчивши молитву, рече: "Молітеся за мене, братіє!" Ті, що стояли поруч, помолилися і сказали: "Амінь!" Ахілла ж та Олександр, цілуючи руки його, плакали: сказав-бо їм, що більше не будуть його бачити. І звістили ті пресвітери людям усі слова, котрі блаженний Петро про Арія вирік, як і те, що заповідав їм, щоб не приймали Арія до святої Церкви як вовка і ворога Сину Божому.

По тому побачив святий Петро, що християнський люд, розпалений ревністю, перешкоджає царському посланникові вивести його із темниці на смерть і, боячись, щоб не постала якась бійка поміж християнами та посланими від царя воїнами і щоб не було великого кровопролиття, до того ж бажаючи від тіла розрішитися і перейти до Господа, зволив віддати себе таємно мучителям, аби зберегти людей від ушкодження і щоб швидше прийти до бажаного краю. Послав, отож, потай од народу одного вірного наближеного до нього раба до трибуна, кажучи: "Коли хочеш учинити догідне Максимину, прийди цієї ночі таємно до темниці і, прокопавши стіну, візьми мене й заверши повелене тобі царем". Так і сталося. Коли прийшла ніч, прибув трибун із воїнами, і підкопались під темницю таємно ззаду, щоб можна зайти одному чоловіку, бо годі було прийти до дверей темниці і відчинити їх, — безліч людей християнських сиділо там, стережучи. Була ж ніч вітряна й зимна, і ніхто із вірних не чув звуку від підкопування стіни.

Святий же Петро, учинивши на собі хресне знамення, сказав: "Ліпше мені одному померти, аніж усім людям загинути". І вийшов прокопом під стіною із темниці — ніхто-бо із вірних нічого не відав. Трибун же із воїнами здивувався такому зволенню святого на смерть і, взявши його, повів на те місце, де святий апостол Марко прийняв кінця мучення, — там відсікли чесну його голову. Була ж поблизу гробу святого Марка одна діва, яка в затворі жила для Бога; вона молилася тієї ночі, в яку святий Петро усічений був у голову, і почула голос, котрий говорив із небес: "Петро — начало апостолам, Петро ж — кінець мученикам олександрійським".

Коли ж настав день, довідалися люди, що пастир їхній таємно виведений із темниці і біля гробу святого Марка посічений, побігли із плачем та риданнями до святого того тіла і, взявши його, занесли до церкви. Приклали чесну голову його до тіла, посадили на престола його, тобто на горнім сідалищі, і то з такої причини.

Та ж бо цей святий архиєрей за життя свого в усі літа свого пастирства не сидів на престолі, але на підніжжі, коли був час, сідав і ніколи на ступені свого престолу не підіймався, до чого всі люди і клирики, обурюючись, не раз його примушували своїми мольбами, щоб таки сів на своєму престолі, однак він не зволяв ніяк. Якось після Божественної літургії скликав увесь свій клир та й рече їм: "Знайте, через віщо не сідаю на своєму престолі ані не виходжу на його ступені, — це через те, що коли наближаюся до престолу, бачу на ньому небесне світло і якусь Божу силу, котра там перебуває. Жахом, отож, охоплююсь і не дерзаю сісти, бачачи себе недостойним, отож сідаю на підніжжі та й то зі страхом. Це ж бо вам сказав, щоб не долягали мені більше". З тієї ото причини й посадили його люди після смерті мертвого на престола й волали, кажучи: "Моли про нас, святий угодниче Божий!" І по тому учинили йому чесне поховання, славлячи святу Тройцю — Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного Бога, Йому і від нас нехай буде честь і поклоніння тепер, і завжди, і навіки віків. Амінь.