В Африкійській країні був митар, на ймення Петро, немилостивий вельми, що ніколи не пожалів убогого і не тримав пам'яті про смерть, ані до церков Божих не ходив і відхиляв вуха свої від тих, хто просить милостиню. Добрий же Людинолюбець Бог, не бажаючи смерті грішникам, але піклуючись про спасіння всіх, має, спасаючи, вість долі кожного — той із Петром оцим учинив за добротою своєю і врятував його таким чином.

Якось жебраки та вбогі сиділи на вулиці і почали хвалити доми милостивих і Бога за них молити, а немилостивим докоряли. Дійшло слово й до цього Петра, що вельми він немилостивий. І запитали один в одного: чи взяв хто коли від Петрового дому якусь милостиню, і всі сказали, що ніхто не взяв в нього нічого. Звівся один убогий і рече: "Що мені дасте, а я йду оце й випрошу в нього милостиню". І поклали зарік поміж себе. Пішов отож жебрак і став біля воріт Петрового дому. Вийшов Петро з дому, везучи на ослі тяжар хлібів до князя на обід. Поклонився йому жебрак, котрий поклав зарік із друзями своїми, і почав просити милостині, старанно вигукуючи. Той же, не знайшовши каменя, схопив хлібину і жбурнув у жебрака, й потрапив йому в лице, та й відійшов. Жебрак же, підхопивши хлібину, прийшов до свого товариства, кажучи, що з самих рук його взяв той хліб і похвалив Бога, що Петро-митар милостивий є.

Через два дні розхворівся митар і аж до смерті наблизився. І бачить себе у видінні, що сидить на якомусь судищі, катований, а діла його на мірила покладаються. На одному боці мірила стояли вельми сморідні і лиховидні мурини, на другому боці мірила стояли мужі вельми світлі і добровидні. Мурини-бо принесли всі лихі діла, що Петро-митар від юності проздовж життя свого сотворив, і поклали їх на мірилі; світлоносні ж, що мали принести добре від Петрових діл, аби покласти на другому боці мірила на противагу лихих його діл, принесених бісами, стояли сумовиті й недотямні, один одному кажучи: "Ми ж бо нічого не маємо тут. Тоді мовив один із них: "Воістину не маємо нічого, тільки одну хлібину, що її дав Христу перед двома днями і то невільно". Поклали ту хлібину на другій бік мірила і тоді перетягла цю вагу більша перша. Відтак сказали митареві добровідні оті мужі: "Іди, убогий Петре, і доклади до цієї хлібини, щоб не взяли тебе темновидні мурини і не ввели тебе у муку вічну".

Отямився Петро і розмірковував про те, що побачив, і збагнув, що не привиддя, а істинне було бачене — уздрів-бо всі, учинені від юності гріхи: котрі вже й позабував, — все те зібране мурини на мірилі поклали. І сказав подумки, дивуючись, Петро: "Коли один хліб, що його кинув в обличчя убогому, так допоміг мені, що не забрали мене біси, наскільки тоді більша милостиня, покірливо і дбало творена, допомогає тим, котрі нещадно своє багатство роздають убогим?" І відтоді був вельми милостивий, що й себе самого пожаліти не захотів.

Якось, коли йшов у свою митницю, зустрів його один корабельник голий, обіднілий, бо корабель його потонув, припав до ніг його і просив, щоб дав йому одежу, аби покрити голизну тіла свого. Петро ж стягнув із себе добрий верхній одяг багатоцінний і віддав йому. Корабельник же, соромлячись у такій одежі ходити, дав продати її одному купцю. Трапилося ж Петру, коли повертався зі своєї митниці, уздріти ту одежу, що висячи на торжищі, продавалася; від того образився він вельми. І прийшов у дім свій, з печалі і їсти не захотів, але зачинив двері кімнати своєї і, сидячи, плакав та ридав і подумки говорив: "Не прийняв Бог милостині моєї, не був достойний, щоб пам'ять про мене мав убогий". Так сумуючи та зітхаючи, задрімав, і тут побачив когось добровидного, що сяяв більше за сонце і хреста мав на своїй голові, і в ту одежу був одягнений, що він дав зубоженому корабельнику. І чує його голос, як каже до нього: "Чого плачеш, печалячись, брате Петре?" Він же відповів: "Як не маю плакати, владико мій, коли те, що я даю вбогим із того, що ти дав мені, те вони знову продають на торжищах". Тоді каже йому явленний: "Чи пізнаєш ти одежу, яку я ношу?" Митар відповідає: "її, владико, знаю, що моя є, нею ж я одягнув голого". Рече йому явленний: "Не журись отож, те, що ти дав жебраку, я прийняв і ношу, як бачиш, і хвалю добрий твій учинок, бо від зими мене гинучого ти зодягнув" . Прокинувся ж зі сну митар, здивувався і почав догоджати вбогим, і рече подумки: "Коли убогий є Христос, живий Господь, то не помру, доки і я як один із них". Тоді роздав маєток свій злидарям і рабів увільнив, одного лишень раба залишив, і сказав йому: "Таємницю хочу повідати тобі, її збережи й послухай мене. Коли ж не послухаєш і не збережеш заповіту мого, то знай, що між поган продам тебе". Рече йому раб: "Усе, що велиш мені, пане, маю я учинити". І каже йому Петро: "Підемо у святе місто, щоб поклонитися животворному гробу Христовому, і там продаси мене котромусь із християн, а ціну мою віддаси убогим, сам же вільним будеш". Раб здивувався щодо такого дивного рішення свого пана, не хотів послухатися його й рече: "Іти з тобою у святе місто повинний я, як раб твій, а щоб продати тебе, пана свого, не буде того, не вчиню цього ніколи". Каже йому знову Петро: "Коли не продаси мене, то я продам тебе поганам, як раніше казав тобі". І пішли в Єрусалим. Поклонилися святим місцям і рече знову до раба: "Продай мене, коли ж не продаси мене ти, то я тебе продам варварам у роботу тяжку". Раб же, бачачи неодмінний намір пана свого, послухав його, хоч не бажав, і знайшов одного знайомого собі чоловіка богобоязного, срібляра-митця, на ім'я Зоїл, і каже йому: "Послухай мене, брате Зоїле, купи в мене доброго раба". Срібляр же каже йому: "Повір мені, брате, що обіднів і нічого дати за нього". Каже йому знову митаревий раб: "Позич у когось золота і купи його, вельми-бо добрий, і благословить тебе Бог заради нього". Повірив словам його Зоїл, узяв ув одного друга тридцять золотників і купив за них того Петра у раба його, не відаючи таємниці тієї, що Петро є паном рабові своєму". Раб же той, узявши ціну за пана свого, відійшов у Константинград, нікому не оповідаючи, що вчинив, а ціну ту роздав убогим. А Петро у Зоїла працював, роблячи діло, до якого раніше не був звичний, часом чинячи кухарську службу, часом же гній від дому Зоїлового очищаючи, іноді у винограднику землю копаючи та іншими роботами і стражданнями мучачи тіло своє, смиряючись безмірно.

Зоїл же, бачачи, що дім його благословенний був через Петра, як колись дім Пентефрієвий через Йосипа, і багатством примножився, полюбив Петра і нітився, бачачи безмірне його смирення. Якось каже йому: "Брате Петре, хочу відтепер звільнити тебе й по тому за брата тебе мати". Він же не хотів вільним бути, але зволяв по-рабському служити йому. І багато разів бачили, як над ним інші раби знущалися, часом били, й усяко ображали. Він же, усе терплячи, мовчав.

Однієї ночі бачить Петро уві сні того сонцеподібного, що з'явився йому в Африкії й носив одежу його, той тримав тридцять золотників у руці своїй і рече до нього: "Не журись, брате Петре, я ж бо прийняв ціну твою, але терпи до часу, доки пізнаний будеш". Десь за рік прийшли з країни Афрікії у святі місця поклонитися одні торговці і закликав їх Зоїл, пан Петрів, у дім свій на обід. І коли обідали вони, почали гості впізнавати Петра, і один одному казали: "Наскільки цей чоловік подібний є до Петра-митаря!" Петро, почувши це, ховав лице своє від них, щоб не бути до решти пізнаним. Одначе вони впізнали його добре і почали ісазати до того, хто прикликав їх сюди: "Пане Зоїле, хочемо повісти тобі одну річ, аби знав, яісого великого чоловіка маєш у своєму домі, що слугує тобі, воістину-бо є це Петро, що великий був володар в Афрікії й численних рабів своїх звільнив. Але вставши [з-за столу], заберемо його, вельми-бо князь уразився через нього й печалиться за ним". Петро ж стояв зовні, почув ці їхні слова і, поклавши на землю таріль, яку ніс, побіг до воріт двору, бажаючи втекти. Воротар же того двору був німий і глухий від народження свого, який тільки на знак відчиняв і зачиняв ворота. Намагався ж вийти раб Божий Петро, кажучи до німого: "Тобі кажу іменем Господа нашого Ісуса Христа, відчини швидко двері". Німий же відказав: "Так, Господи, швидко відчиню!" І тоді відчинив йому, і вийшов він. Прийшов же німий до пана свого і перед усіма заговорив, і всі, що в домі його, здивувалися, що почули його розмовного. Всі скочили пошукати Петра, але не знайшли його, і каже німий: "Зважте, як він утік, адже це великий раб Божий є! Коли прийшов до воріт, то сказав мені таке: "Во ім'я Господа Ісуса Христа кажу тобі: відчини!" — і тоді побачив я з вуст його полум'я, яке виходило і торкнулося до вуст моїх, і я заговорив". Кинулися усі, погнавшись у слід його, і не догнали, всюди старанно шукали і не знайшли. Тоді плач великий за ним учинили, що не відали такого раба Божого і прославили Бога, що має потаємних рабів своїх. Він же, втікаючи від людської слави, ховався по незнайомих місцях аж до преставлення свого до Бога, Йому ж бо слава навіки. Амінь.

У той-таки день пам'ять преподобного Иони-пресвітера, батька Теофану, творцю канонів і Теодору Начвртанному.