Виховувала малого графа, найстаршого сина графа де Саля, мати, якій ледве виповнилося 16 літ. Згодом народи^ лося в тій родині 13 дітей. Франціск був слухняним й правдомовним хлопцем, мав милосердне серце до вбогих, охоту до науки й читання кни­жок. З роками в нього стала виразно проявлятись любов до побожності та велика ревність про Божу славу. Бажанням його серця була тільки служба Богу. Та його батько, людина військового стану й духу, мало уваги звертав на побожність свого первородного сина і мріяв про славну світську кар'єру для нього. На 14 році життя Франціска батько послав його вчитися до Паризького універ­ситету, де хлопчина після го­дин філософії й красномовства, вчився танцювати, битися на шаблях та їздити на конях. Після цих всіх занять вже за бажанням свого серця вивчав Святе Письмо, сердечно молив­ся до Божої Матері, прирікши Богу досмертну чистоту та думаючи про те, щоб повністю посвятити себе службі Господеві.

Коли йому було 18 літ, стала мучити його спокуса страху, що він утратив Божу ласку та що його жде вічне прокляття. Він довго терпів від великого душевного неспокою, аж поки не врятувала його від безнадійності Божа Мати, перед ста­туєю якої він гаряче й постійно молився: "Згадай, всемилостива Діво Маріє!" Після того Франціск уже без страху продов­жував своє навчання.
З Парижа він поїхав вивчати право до університету в Падую, де визначався пильністю в навчанні, а ще більше — чесним життям. Коли Франціск з відзнакою складав у Падуї один за одним іспити та як "доктор права" збирався повертатися додому, батько, радіючи успіхами свого сина, готував йому щасливе життя в подружжі з гарною й багатою одиначкою сусідської родини. Та Франціск, який перед приїздом до батьківського дому відбув ще прощу до Лоретто й Рима, надзвичайно чемно, але рішуче, дав дівчині зрозу­міти, що він і не думає в цій справі піти назустріч бажанню батька. Після того він з тієї самої причини не прийняв посади в сабавдському сенаті, яку молодому докторові права пропонував сам князь.
Після свого повернення додому Франціск познайомився з єпископом Женеви Клавдієм де Ґранієром, який проживав у родинному маєтку Франціска Агнесі, бо його власну єпископську столицю посіли єретики-кальвіністи. Франціск таке гарне враження справив на єпископа своїми знаннями і побожністю, що він сказав про нього: "Цей юнак буде колись великою людиною. Він стане опорою Церкви й моїм наступником на єпископському престолі!" За допомогою того єпископа кузен Франціска, канонік Людовік Сальський, постарався в Апостольській Столиці про призначення Франціска архіпресвітером консисторії в Женеві. Цю почесну несподіванку-ирийняв Франціск тільки задля того, що таким чином батько швидше погодився б на його висвячення на священика. Бо з ним, що по-військовому виховував своїх дітей, Франціскові було надзвичайно важко порозумітися. Батько вже і так був дуже незадоволений, що син не хотів одружитися й стати сенатором; а заявити йому про намір стати священиком Франціск не наважувався, щоб ще більше не ускладнити стосунки з ним. Тільки своїй матері, кузенові Людовіку й кільком приятелям, виявив своє бажання. Тоді батько як добрий католик сказав: "Мій сину, якщо це справді Божа воля кличе тебе, то ти мусиш послухати. Бо хто я такий, щоб Йому противитися?" Почувши ці великодушні слова свого батька, щасливий Франціск, що чистотою свого серця й глибокими знаннями вже здавна готувався до священицтва, того самого дня одягнув священицьку рясу, а за півроку був висвячений на священика (1593 р.).
Саме тоді в іншій стороні, на нашій рідній українській землі, готував собі Бог іншого вибранця, який незабаром мав піти тою ж дорогою досконалої посвяти Божій справі й спасінню рідного народу. Це був наш Йосафат, що мав тоді 13 літ.
Перед тим, як принести вперше жертву Пресвятої Євха­ристії, Франціск відбув реколекції, які закінчив постановою:
кожну вільну хвилину дня використовувати для приготу­вання до відправи наступної Служби Божої аби на запит: "Що ви тепер робите?", він міг відповісти: "Готуюся до Служби Божої!" Зворушлива була це хвилина, коли під час * Служби Божої син давав власноручно св. Причастя своїм батькам. А через кілька днів він перейняв провід Женевської консисторії.
Франціск відразу взявся з великою ревністю до душпастирської праці. З любов'ю сповідав людей, просто й зрозуміло проповідував по різних місцевостях без модних тоді латин­сько-грецьких висловів.
У той час багато лиха завдали Христовій релігії в Же­невській єпархії єретики-кальвіністи. Католицька богослужба була заборонена, церкви спалені, монастирі розпущені, священики вигнані, все церковне майно конфісковане. Коли згодом умови змінилися на користь католиків, єпископ послав туди на місійну працю одного священика; та оскільки протес­танти не давали йому змоги спокійно працювати, він мусів вернутися. Єпископ виніс цю справу на засідання консисторії. Тоді Франціск піднявся і сказав: "Ваше Преосвященство, якщо вважаєте мене здатним до такої місії, прошу мене посла­ти. Я буду щасливий, якщо буду працювати там". Єпископ відразу погодився на це, та батько Франціска був проти. Прийшовши з сином до єпископа, став на коліна і сказав: "Ваше Преосвященство, я дозволив своєму найстаршому сино­ві, надії моєї родини, моєї старості, мого життя, посвятитися на службу Церкві, щоб він став визнавцем, та я не хочу, щоб він був мучеником!" Коли єпископ, зважаючи на ті слова, хотів змінити свою думку, тоді сам Франціск став просити єпископа бути мужнім і послати його на ту трудну місію, кажучи: "Чи хочете, Преосвященний, зробити мене негідним Божого Царства? Поклавши мою руку на плуга, хочете, щоб я оглядався назад на якісь земні перешкоди?" Тоді єпископ почав просити батька поблагословити сина на святе діло, на що той сказав: "Я не бажаю противитися Божій волі, та я не хочу бути вбивцею свого сина! Нехай Бог керує ним, та на таке рішення я ніколи не дам своєї згоди!" Батько вийшов, а син з гіркотою в серці вирушив незабаром зі своїм кузеном, каноніком Людовіком, на трудну й небезпечну місійну працю, де на всю провінцію було тільки 20 католиків, до того ж у підпіллі, боячись насилля протестантів.
Свою місійну працю розпочали двоюрідні брати з відвідин католиків у столиці провінції та заохоти непохитно триматися св. віри. Спочатку працювали обидва місіонери в*самому місті, а згодом почали навідуватися і в найближчі села. Одного вечора під час такої мандрівки мало не роздерли Франціска вовки. Він врятувався тим, що виліз на дерево й там пересидів довгу зимову ніч. Вранці його, перемерзлого, врятували від смерті селяни, які побачили його на дереві. Ті селяни були кальвіністами; та Франціск їх згодом переконав у правдивості католицької віри. На його життя робили замах кальвіністи-фанатики; двічі його трохи не вбили, але Бог вберіг його від смерті. Іншим разом, під час відкриття нової каплиці, кальвіністи обзивали і побили його. Коли батько писав, щоб він покинув ту тяжку працю, Франціск відповідав, що не велить єпископ. А до свого приятеля писав: "Ми тільки-но йочинаємо! Я піду сміло вперед і надіятись буду на Бога навіть без усякої надії!"
Франціск постійно шукав якихось нових способів достука­тися до твердих кальвіністських сердець. У той час він почав складати невеликі листівки з католицькими повчаннями, переписував їх і розсилав усіма можливими способами. Праця ревних місіонерів ставала успішною.
Незважаючи на прикрощі й небезпеку для свого життя, заходив Франціск у кальвіністські місцевості і сміливо проповідував навіть на торговищі. У дискусіях з кальвініс­тами завжди перемагав Франціск. На бажання Папи Кли-мента VIII Святий мав диспут навіть з Теодором Безою, головним кальвіністським проповідником у Женеві; провід­ник єретиків не навернувся, але багато слухачів диспуту переконалися, що правда — на боці Франціска. Після чотирьох років праці католицька віра й богослужба в провінції Шабле були відновлені, багато католиків і кальві­ністів навернулися до св. Католицької Церкви. Коли приїхав туди єпископ Ґранієр на архієрейські відвідини, то побачив, що в Шабле Боже Царство було закріплене й поширене.
Єпископ Ґранієр бажав призначити о. Франціска єписко-пом-помічником з правом наступництва. Святий відмовлявся від цього, бо вважав себе негідним такої честі, та для Божої слави погодився нарешті на пропозицію єпископа й поїхав і, до Рима, щоб довершити діло в Апостольській Столиці. В Римі Папа Климент VIII, який уже багато чув похвал про діяльність та чесноти Франціска, забажав, щоб молодий кандидат на єпископа у його присутності склав відповідний іспит. Призначеного дня зібралося багато вчених-богословів. Папа, кардинали Боромей, Бароній і Белармін поставили Франціскові 35 важких богословських питань, а він на кожне питання давав вичерпні відповіді, які свідчили про його гли­бокі знання. Папа був цілковито задоволений, обняв Франціска й привітав його з успішним складанням іспитів. Єпископом-помічником вертався Франціск з Рима, щоб з новою ревністю продовжити свою апостольську працю над спасінням душ. Роком пізніше помер його батько на 79 році життя, якого укріпив до відходу в вічність його люблячий син.
Наступного року єпископ послав Франціска до францу­зького короля Генріха IV на переговори в справі поділу Женевської єпархії. Король запросив Франціска виголосити кілька проповідей у королівській каплиці, яка скоро не вмі­щала всіх бажаючих послухати його. Король хотів залишити його єпископом в Парижі, та Франціск не хотів покинути своєї "вбогої судженої" — гірської єпархії. Про Франціска король сказав: "Єпископ Женеви має всі чесноти і жодної вади".
Після смерті єпископа Ґранієра 1602 року Франціск став його наступником, поселившись в Аннесі. Життя єпископа було життям євангельського вбожества. Усі справи єпархії знав досконало, багато проповідував і сповгдав. У 600 парафіях своєї єпархії організував навчання катехізису. В Аннесі ту єпископську катехизацію згадували люди ще довго після його смерті. Діти любили його й горнулися до нього. Особисто навчав богословів. Чим більше священиків виходило з-під його руки, то меншою ставала кальвіністська небезпека.
У 1610 році померла його мати. Перед смертю вона відбула під проводом Франціска надзвичайно ревні ціломісячні" реколекції, які закінчила св. сповіддю усього життя перед любим сином-єпископом. Важко описати ту покору й обопільну пошану, що перед обличчям смертельної розлуки з'єднала два люблячі й святі серця — матері й сина. Св. Франціск сам признався в листі до св. І. Шанталь, що ніколи не плакав так сердечно з часу висвячення на священика, як на похороні своєї матері.
У 1622 році вибрався Франціск до Авіньйона, щоб обговорити деякі справи єпархії з королем Людовіком XIII, щодо яких треба було королівської згоди. Перед від'їздом з Аннеси поладнав усі справи, наче б знав, що вже додому не вернеться. В Авіньйоні ухилявся від королівських почестей і старався вести далі своє суворе життя. Люди хотіли бачити того славного єпископа з Женеви, а монаші доми — почути
науку з його святих уст. Поселившись в будиночку городника біля монастиря Сестер Візиток, він увесь мійяць давав їм прегарні наставлення про духовне життя. Коли одна з сестер спитала його, яку чесноту, на його думку, повинні сестри головно плекати, він написав на аркуші паперу великими буквами одне слово: ПОКОРУ. В різдвяний час він безпере­станку проповідував і сповідав, незважаючи на своє здоров'я і конечність відпочинку. Тоді його спаралізувало. Терпеливо лікувався, однак це не тільки не повернуло йому здоров'я, але навіть скоротило життя. Прийнявши св. Тайну Оливо-помазання, перебував з'єдинений з Богом через святу молит­ву. Вкінці, взявши за руку ту особу, що з любов'ю доглядала його в годину смерті, сказав: "Вечоріє, й похилився вже день" (Лк 24:29). Коли присутні стали навколішки довкола його вмертної постелі і проказували Літанію за вмираючих та призивали заступництва св. вифлеємських дітей, яких тоді був день, він спокійно віддав Богові свою святу душу. Останнє слово на землі було: Ісус.
Св. Франціск закінчив свою земну мандрівку на 56 році життя, 20 з яких був єпископом. Він помер на рік раніше від св. Йосафата. У 1665 році Папа Олександр VII проголосив його Святим/а 1877 року Папа Пій IX — Учителем Церкви. Св. Вінкентій від Павла сказав про св. Франціска Сальського: "Цей Божий слуга так уподобився до Бога, що я часто питав себе: як створена істота, маючи таку немічну людську приро­ду, може дійти до такої високої досконалості... Роздумуючи над його словами, я так почав цінувати його, що бачив у ньому мужа, який більше від усіх інших відтворив любов Божого Сина на землі".
Особливою чеснотою св. Франціска де Саль, якою він притягав до себе людські серця, була лагідність. Одного разу він сказав, що три роки вчився тій чесноті в школі Христа, та його серце було далеким від того, щоб бути вдоволеним з того поступу, який він зробив у тій справі. Його лагідність випробовувалась головно тоді, коли громади людей так йшли до нього за повчаннями й порадами, що він не мав навіть часу дихнути. Про такі хвилини він висловився ось так: "Бог використовує такі нагоди для того, щоб випробувати нас: чи .і наші душі досить міцні, щоб витримати кожний наступ. Я сам був часто у такому складному становищі; та я склав угоду зі своїм серцем і язиком. Я дивився на людей, які приходили, як на дітей, що хочуть обіймів свого батька. Як квочка захищає своїх  маленьких  курчат,  коли вони збираються навколо неї, так і моя любов, думав я собі, мусить поширюватися відповідно до зростання числа тих бідних людей, які її потребують. Найсильнішим засобом проти нетерпеливості є ласкаве й ввічливе мовчання. Як ми, починаємо говорити, то до наших слів вмішується само­любство й виривається якесь словечко, що поранить серце й забере на довгий час спокій. А як не скажемо нічого й збережемо веселість, буря стишиться, гнів і замішання відступляють, а єдине, що залишиться, — радість, чиста й тривала".
Деякі люди робили йому закид, що він надто ласкавий до грішників. Святий дав їм таку відповідь: "Якби було щось досконаліше від лагідності, Бог би сказав нам про це; та насправді нема нічого такого, до чого Він більш наполегливо заохочував нас, як до лагідності й покори серця. Чому ви хочете перешкодити мені слухатись наказу мого Господа, щоб наслідувати Його в тій чесноті, яку Він сам практикував і так високо цінував? Чи ми ту справу ліпше знаємо від самого Бога?" Тому ласкаво приймав розкаяних грішників і відступників зі словами люблячого батька: "Ходіть, мої дорогі дітоньки, ходіть, нехай вас пригорну до своїх грудей. Ах, дозвольте мені сховати вас у своєму серці! Бог і я допоможемо вам!" А своїм суворим критикам говорив: "Якби Савло був відкинений, ми ніколи не мали б св. Павла".
Самозречення й любові св. Франціска, його лагідності, покори й ласкавості не можливо описати. У своїй книжці "Божа любов" він навчав, що "мірою любові є любов без міри". Саме такої засади він дотримувався в житті щодо людей.
Написав св. Франціск близько 20 000 листів, в яких — повчання про духовне життя багатьом душам, а головно св. Іванні Шанталь, майбутній головній настоятельці Чину "Сестер Відвідин Марії" (Візиток), який вона заснувала під його проводом 1610 року. Його книжка "Філотея" з повчан­нями про правдиву побожність була прийнята як духовний архітвір і перекладена багатьма мовами.
Св. Франціска вважають покровителем журналістів.