Сумно виглядала Західна Європа в X сторіччі. Причиною того жалюгідного стану було ослаблення християнського духу в суспільстві. Одним з невеселих проявів того часу було те, що сила вирішувала все.
Іншою тінню того сторіччя був занепад чернечого життя. А монастирі, як відомо, були і є твердинями Христової віри й щирої християнської побожності, де ченці пізнавали Бога, сердечно любити Його й служили Йому якнайвірніше до самої смерті. Та в X сторіччі монаше життя ослабло.
Мужем Божого Провидіння, що став до вирішальної боротьби зі злом і причинився до спасенної обнови, був св. Оділон. Прийшов він на світ близько 962 року в сім'ї графа Меркера з Овернь. Хлопчиною він тяжко занедужав, йому загрожувало каліцтво; чудесно видужавши перед вівтарем Божої Матері, Оділон дав обітницю, що завжди буде її вірним слугою. Та коли він виріс здоровим, молодим графом, якому почало принадно усміхатися великосвітське, розкішне життя, тарному і розумному юнакові, було нелегко вирішити, з чим він має вибратися в дорогу життя: з мечем чи хрестом? Щоправда, він не противився своїй рідні, яка, згідно з духом часу, вже бачила його абатом й каноніком, що мав у своїй власності велике майно; він навіть прийняв нижчі церковні свячення. Та від самого священицтва він стримувався, добре усвідомлюючи, що від вівтаря немає славного вороття.
Зробити вирішальний і щасливий вибір йому допомогла випадкова зустріч зі св. Майолою, старим поважним абатом Бенедиктинського монастиря в Клюні, де щедрим князем Вільгельмом з Аквітанії був заснований новий монастир, що дотримувався первісного уставу св. Венедикта й мав славу доброго монашого дому. Багато часу провів Оділон в поважній розмові зі св. абатом про правила й життя в Клюніцькій обителі. Після того ще рік проминув, доки серце молодого графа, що тужила за любов'ю, славою й щастям, знайшло їх за монастирською фіртою, в досконалій посвяті Богу і Його справі. Та коли Оділон вже вирішив служити Господеві в монастирі, то старався виконати своє зобов'язання всіма силами духу й тіла. І робив це так добре, що невдовзі після вступу до монастиря св. Майола призначив його своїм особистим помічником, а 994 року 177 монахів одноголосно вибрали його наступником св. Майоли і віддали йому кермо обителі в Клюні та в 37 братніх монастирях. Мав він тоді 32 роки, незадовго до того був висвячений на священика й був усього кілька років монахом.
Як повновладний абат взявся св. Оділон до праці над матеріальним забезпеченням своїх монастирів, а ще більше — до віднови в них духу своїх великих і святих попередників. Насамперед рішуче й безбоязно обороняв монастирське добро, що з волі засновника було власністю Апостольської Столиці і служило для утримання братів-монахів і прожитку вбогих. Тяжка була та боротьба з захланними й нечесними сусідами, але св. Оділон не зля­кався. Без озброєння, без охорони, тільки зі своїм слушним правом і могутнім словом йшов на духовні і світські суди, доводив своє право, погрожував Божим судом і без каплі крові вигравав справу! Ті, що мали зброю й владу, мусіли уступити й надалі ліпше шанувати чужу власність, а монахи, маючи впевненість у щоденному прожитку, могли спокійно богомільно жити.
Ще більше уваги присвячував св. Оділон обнові духу по* своїх монастирях. Молитва, впокорення, праця, богослужба, церковне правило, а головно послух стали предметом особливої уваги й запопадливості св. абата. Це не сподобалося деяким монахам, і вони почали виступати проти св. Оділона. Та це не допомогло їм: Оділон винних карав, непоправних виганяв з монастиря і, незважаючи на перепони й великі труднощі, підніс своє згромадження на високий ступінь монашої досконалості.
Енергійний і непоступливий у конечних речах, з мона­хами, гістьми й убогими був такий лагідний і добросердечний, що старі ченці робили йому навіть докори за це. Та він заспокоював їх словами великого розуму й доброти: "Я бажаю бути скоріше ласкаво суджений за свою ласкавість, ніж суворо суджений за свою суворість".
Та доброта клюніцького абата стала такою голосною, що до монастирської фірти почали з'їжджатись єпископи і прела­ти, князі і лицарі; великі злочинці і малі грішники; фран­цузи, іспанці, німці, італійці й люди інших національностей, а він приймав їх усіх, бо вчасно пізнав, що така Божа воля. Вбогим був за найліпшого опікуна; коли 1006 року настав голод, Оділон наказав стопити золоті посудини й прикраси, навіть продати золоту корону, що її подарував монастиреві св. князь Генріх, щоб тільки на вилучені гроші купити голодуючим людям хліба.
Пересвідчившись, що Бог покладає на нього велике завдання оборони Європи, Оділон приймав багато кандидатів до Клюніцького новіціяту, а по закінченні випробувального терміну розсилав свою молоду армію до різних країв і обсаджував своїми ревними однодумцями численні братні монастирі, незайняті єпископські столиці, де серця монашої братії бились згідно з серцем і бажанням ревного та святого абата в Клюні.
Для беззаконня, надання духовних чинів світською вла­дою, грішного поводження духовних осіб не було в Клюні місця. Можливо, пізніший великий обновник Христової Церкви св. Папа Григорій VII був учнем св. Оділона.
Щоб добро закріпилося по всіх монастирях, Святий їздив від обителі до обителі й сам перевіряв на місцях ревність ченців у виконанні монаших уставів та його власних наказів; робив це навіть взимку, хоч такі поїздки в ті часи були пов'язані з великими труднощами.
Крім братів-монахів, горнулись до нього за порадою навіть найвищі духовні й світські достойники. В одній хроніці згадано про св. Оділона так: "Його сердечно любили фран­цузький король Роберт, мати німецьких Оттонів Аделайда, німецький імператор Генріх. Непереможні володарі Конрад і Генріх були з ним одного серця й однієї душі; мадярський король Генріх, володар Іспанії Санчо не знали його особисто, та були з ним у добрих взаєминах. Римські Папи Сильвестр, Венедикт, Іван і Климентій вважали його за свого брата. Чи був взагалі хтось, що не був би гордий мати його за свого дорадника й приятеля? Італія раділа, коли він бував там, а особливо Падуя, яку він двічі оборонив від знищення мечем і вогнем. Рим, володар землі, тішився такому гостю. А, як могло бути інакше? Кого Бог обсипає ласками, того світ мусить признати".
Єпископства в Ліоні не хотів Оділон прийняти, хоч його просили кілька Пап; відмовлявся тим, що вже надто старий і немічний. Але поїхати до Рима, до Христового Намісника, щоб завжди б^утчі в злуці з правдивою Христовою Церквою й робити все в дусі Церкви, то мав завжди досить сили; дев'ятий раз подорожував до Рима 85-літнім старцем! Такий був вірний син Христової Церкви. Якби замість Лютера прийшов у той час св. Оділон, світ інакше виглядав би сьогодні.
В часи Оділона було багато кривавих наїздів, безкарних сусідських порахунків і грабунків. Робили це як вельможі та їхні найманці, так і простий люд. Щоб зарадити лихові, завели перемир'я — "Божий мир", тобто від п'ятниці до понеділка ніхто не смів робити ніякого насилля; хто порушив би спокій, не міг у час якоїсь небезпеки знайти притулок у церкві. Ті люди, що шанували "Божий мир", мали право заховатися в час небезпеки до церкви, де ніхто не смів заподіяти їм ніякого лиха. За старанням Оділона й Ришарда, які входили до комісії, багато провінцій у Франції прийняли постанови в справі "Божого миру".
Св. Оділон завів у своєму згромадженні звичай жертвувати у^визначені дні кожного року милостині, молитви й Служби Божі за душі всіх умерлих. Цей звичай є тепер у Христовій Церкві.
До Пречистої Діви Марії мав св. Оділон велику набож­ність, а з усіх таїнств найбільше захоплювався воплоченням Божого Сина; коли монахи співали в Церкві слова: "Ти для спасіння людини не погордив дівичою утробою", він у духовному захопленні знепритомлював; так його тіло свідчило про той жар, що був у його душі під час розважання над тією Божою добротою, що об'явилась у воплоченні Єдинородного Сина. Його проповіді й малі поеми були присвячені головно таїнству нашого відкуплення або величанню Божої Матері. Визначався Оділон духом покаяння й високого роздумування над Божими речами. Коли молився, по його лиці пливли сльози.
Життя св. абата Оділона було життям високого богомілля, а одночасно й активної діяльності. Коли він став настоятелем у Клюні, застав у згромадженні 37 монастирів, а залишив по собі 65 справжніх чернечих домів, повних монахів, перейнятих духом патріарха Венедикта й свого святого настоятеля.
Праця й боротьба, а до того ще й 5-літня недуга, повалили сильного християнського дуба. Коли перевіряв монастир в Сувіні, де був гріб св. Майоли, прийшла його остання година. Відчувши близький кінець, прийняв на постелі св. Причастя й св. Тайну Оливопомазання. Наступного дня сказав занести себе до церкви на відправу Церковного Правила, а потім, лежачи на землі, на мішку, посиланому попелом, дня 1 січня 1049 року, на 87 році життя й 56 році настоятельства, віддав абат Оділон Богу свою святу й повну заслуг душу, непереможний борець з насиллям і всяким надужиттям, великий обновник монашого життя на католицькому Заході.
Сучасники називали св. Оділона монахом-королем. Він був ним. Наче король, боровся й перемагав вищих і нижчих від себе своїм розумом і владним словом, непіддатним характером і святою правдою, гарячою любов'ю і Божою ласкою.
День 1 січня буде завжди пам'ятним і дорогим для спадкоємців духу св. Василія і св. Оділона