Багато християнської крові пролилося за римського імператора Декія, коли 250 року він розпочав жорстоке переслідування християн за св. віру. Божий противник, що завжди, як ревучий лев, ходить і шукає, кого б пожерти, старався в ті небезпечні часи через своїх прислужників у людському тілі вбивати не лише тіла, але й надзвичайними муками і спокусами приводити до розпачу християнські душі. Наприклад, одного християнського вояка, що мужньо зносив усі тортури тіла, обмазали вкінці медом, зв'язали йому руки і голого покинули на землі, щоб його жалили кусючі мухи й„ джмелі; такою нестерпною мукою довели його нарешті до відступництва від Христа. А інпіого християнського юнака прив'язали ввечері в саду до ліжка, підіслали до нього роз­пусну жінку, щоб вона довела святого Христового борця до гріха; та той, щоб перемогти спокусу, відкусив собі язика і плюнув його в лице безстид­ниці.
Такі й подібні історії стали відомі юнаку Павлові, що жив у горішній Тиваїді в Єгипті. Був він круглий сирота, його батьки померли, коли йому було п'ятнадцять літ. Знав він добре грецьку й єгипетську мови, а ще краще знав, як чесно, невинно жити й боятися Господа Бога. Мав він сестру, що вийшла заміж ще за життя батьків, та не міг спокійно перебувати в її домі, бо її чоловік, скупа й захланна людина, задумав віддати Павла як християнина Св. Павло ТИВАЙСЬКИЙ в руки поганських мучителів, щоб таким чином позбутись молодого шваґра й загарбати ту частину великого майна, що йому залишили батьки.
Коли почалось переслідування християн, Павло ховався якийсь час у домі свого приятеля, та як йому стала загрожувати ще й зрада шваґра, він утік 255 року в пустиню. Там знайшов він печеру, а біля неї пальмове дерево й джерело. Павлові сподобалось те місце, і він оселився в тій печері. Живився плодами з пальмового дерева, одяг робив собі з пальмового листя, а спрагу гасив водою з чистого джерела.
Павлові було двадцять три роки, коли він прийшов у пустиню. Спочатку думав замешкати в печері тільки на час переслідування, а коли настануть спокійніші часи, вернутися до міста; та, полюбивши самоту й богомільне життя пустинника, вирішив уже ніколи не вертатись до грішного світу й не займатись його справами, а тільки молитись за нього, щоб став кращим. Як колись Ілля та Йоан Христитель, як сам Божественний Спаситель впродовж сорока днів і ночей, так тепер молодий пустинник Павло проживав на самоті з Богом, поблизу диких мешканців глухої пустині.
Так жив Павло до сорок третього року життя — двадцять літ. Тоді сталась одна зміна: Бог почав живити свого вірного слугу чудесним способом, присилаючи крука, що приносив йому кожного дня півбуханця хліба.
Дивне, надзвичайне було життя преподобного Павла, й ніхто, крім Бога, не годен був збагнути, що він робив десятки літ у Тивайській пустині, та одно певне: молитвою, постом і покутою він сподобався Небесному Отцеві, коли Він підтриму­вав Павла стільки літ, а перед смертю чудом своєї Божої сили прославив його, пустинника, що дав рідкісний приклад великого самозречення й погорди світу.
Сталось це через іншого героя пустині, св. Антонія, що як і преподобний Павло, вже довгі роки проводив у пустині життя, посвячене Богу. Св. Антонієві прийшла одного разу пуста думка: напевно, в світі нема іншої такої людини, щоб так довго вела в дикій пустині богомільне життя, як він. Та наступної ночі Бог об'явив йому в сні, що він помиляється, і наказав йому відвідати пустинника Павла, який є доскона­лішим від нього. Вирушив св. Антоній у дорогу й почав шукати незнайомого пустинника. Після двох днів і однієї ночі побачив св. Антоній світло і за ним дійшов до печери св. Павла. Наблизившись до неї, побачив, що келія зачинена. Почав стукати й просити Павла, щоб вийшов. Зрозумівши, що св. Антоній не вступиться з-перед печери, св. Павло вийшов нарешті з приязною усмішкою на устах і сердечно привітався зі св. Антонієм. Один одного називали по імені, хоч у житті ніколи не бачились і не знались; це об'явив їм попереду Господь Бог. За дев'ятдесят літ свого пустинного життя перший раз побачив св. Павло людину й заговорив до неї.
* Як посідали, почалась між двома великими Божими угодниками свята розмова. Павло поцікавився у св. Антонія, чи в світі панує ще поганство; опісля розказав історію свого життя. Під час їхньої розмови надлетів крук, поклав перед ними буханець хліба й відлетів. Здивованому Антонові Павло пояснив:
—  Бог посилає нам обід. Ось таким способом я шістдесят літ одержую півбуханця хліба; та оскільки сьогодні ти прийшов відвідати мене, Христос подвоїв поживу для своїх слуг.
Подякувавши Богу за його ласку, вони посідали біля джерела, щоб прийняти свою вбогу поживу. Та ніхто не хотів першим ламати хліба. Св. Антоній просив св. Павла, щоб він починав, як старший за віком, а св. Павло хотів віддати першість св. Антонієві як своєму гостеві; вкінці разом переламали хліб і спожили в спокою, запивши водою з джерела. Після вечері провели всю ніч на молитві. Наступ­ного дня сказав св. Павло, що вже надходить кінець його життя, тому Бог послав св. Антонія поховати його. А потім додав:
— Іди й принеси того плаща, який дав тобі св. Атанасій, єпископ Олександрії, бо я бажаю, щоб ти в того плаща загорнув моє тіло.
Сказав це св. Павло для того, щоб останні хвилини свого життя провести у молитві й самоті тільки з самим Богом, а також тому, щоб таким чином виявити свою велику пошану до св. Атанасія й католицької віри, за яку великий олександрієць зніс стільки страждань. Св. Антоній дуже здивувався, почувши про плащ, бо про нього св. Павло міг знати тільки з Божого об'явлення; та нічого не сказав, тільки попрощався зі своїм св. другом і поспішив до своєї обителі, щоб сповнити останню волю преподобного Павла.
Коли вернувся до свого монастиря, брати стали запитувати його, де він був. Св. Антоній відповів їм тільки те, що він — грішний і незаслужено носить ім'я Божого слуги, бо цими днями він бачив св. пророка Іллю, св. Йоана Христителя, навіть самого св. апостола в раю; так величав св. Антоній свого нового друга. Після того взяв плащ св. Атанасія й поспішив знову до св. Павла, бажаючи застати його ще живим.
Дорогою побачив св. Антоній, як небесні ангели, пророки і апостоли несли душу св. Павла до неба. Радіючи щастю приятеля, поспішив св. Антоній до його печери. Одного було йому тільки жаль, що так пізно відкрив превеликий скарб і так мало скористав з нього для своєї душі.
Наблизившись до печери, він застав тіло св. Павла на колінах,  як під час молитви. Думаючи,  що Святий ще
молиться, сам став біля нього навколішки, щоб разом помолитись; та з мовчанки приятеля зрозумів, що це вже клячить тільки його тіло. Загорнувши його в плащ св. Атанасія, хотів поховати, та не мав чим викопати ями. Коли він думав, що робити, до печери підійшли два леви і, сумно виючи, почали вигрібати своїми лапами яму. Коли вже вигребли таку велику, що могло вміститись тіло людини, підійшли до св. Антонія й лизали йому руки, а потім відійшли в глибину пустині. Св. Антоній поклав у гріб тіло преподоб­ного Павла, співаючи похоронних пісень. Прислуживши отак востаннє Божому слузі, пробув ще одну ніч при його гробі, а опісля вернувся до своїх братів; тоді розказав їм, що бачив та що зробив. На пам'ятку приніс собі св. Антон ту одежу з пальмового листя, якою прикривав своє тіло покійний Павло, беріг її, як дорогоцінний скарб, та одягався в неї тільки в найбільші свята.
Преподобний Павло Тивайський помер 342 року, прожив­ши 113 років, з яких 90 провів самітньо в пустині. Називають його першим пустинником, щоб відрізнити від інших Святих пустинників з таким самим іменем. Місце поховання св. Пав­ла було у великому вшануванні пустинників Тиваїди. В XII столітті, за імператора Мануїла Коммена (1180 р.), перенесли його св. мощі^до Царгорода і поклали в церкві Пресвятої Богородиці. У 1240 році відвезли їх до Венеції, а звідти переніс їх мадярський король Людвиг І (1380 р.) до міста Буди. Частина мощей св. Павла знаходиться в Римі.
Життєпис першого пустинника св. Павла Тивайського він закінчує такими словами: "Спитаю я всіх тих, що мають розкішні палати, багату одежу, комфортне життя: що ви маєте більше від того старця? Ви п'єте з золотих чарок, а він пригорщею черпав воду. Ви ходите в одежах, гаптованих золотом, а він не мав і такої, яку носить ваш останній слуга. Ви впиваєтесь розкішшю, а він вдовольнявся тим хлібом, що йому приносив крук. І живим був так, як і ви, і жив, довше й у кращому здоров'ї, ніж ви. Та водночас мав він більше від вас. Він в одежі з листя — до неба, а ви в золоті — до пекла. Він Христової одежі, тобто невинності, що її одержав при св. Хрищенні, не втратив у своїй наготі, а ви, так багато вбрані, позбавлені тієї ласки. Він, похований в воросі, підніметься у великій славі, а ви з ваших прикраше­них гробів устанете в неславі на вічний огонь".
Щасливий той, кому найбільшим скарбом є Бог і його свята ласка.