Однією з найславніших родин, про які згадує Христова Церква, є родина Василія Великого. А цікава й славна та сім'я своєю святістю. Бо прадід, дід і бабуня Макрина, батько Василій і мати Емелія, діти Макрина, Василій, Григорій і Петро — усі визнані й вшановувані Христовою Церквою Святі.
Св. Петро був наймолодшим з десяти дітей. Батька втратив ще тоді, коли був у колисці. Опікункою й учителькою християнського  життя малого  Петруся була головно найстарша сестра Макрина. Задивлена в той «світ, що мав прийти, вона мало уваги звертала на дочасні речі; зате з усією ревністю своєї шляхетної душі Макрина вчила свого брата Божої мудрості і готувала його вже змалку до монашого життя.
А Петрусь і не думав про щось інше під впливом сестри Макрини. Як тільки св. Василій, найстарший брат, розпочав монаше життя й заснував монастир над річкою Іріс, поблизу Аннесії, св. Петро перейшов туди і став жити суворим монашим життям під вмілим проводом свого брата. А в той час по іншому березі річки мати Емелія й сестра Макрина зі своїми духовними товаришками в новозаснованому жіночому монастирі немов змагались зі своїми найріднішими в молитвах, постах, досконалому зреченні від світу й посвяті Богові.
Коли 362 року св. Василій мав перейняти інші обов'язки в Каппадокійській Кесарії, він призначив брата Петра своїм наступником і настоятелем у монастирі над рікою Іріс. Свої обов'язки виконував ігумен Петро довгі роки вміло й чесно. Його милосердя й любов до ближніх особливо виявились під час великого, голоду в провінціях Понту й Каппадокії. Людсь­кий розум врадив йому дбати найперше про добробут свого монастиря, а потім голодних людей поза ним; та ігумен Петро вчився християнським засадам любові до ближніх в Господа, тому всі припаси харчів, що їх мав у монастирі, віддавав потребуючому народові, який у своєму горі щоденно шукав порятунку перед монастирською фіртою.
370 року св. Василій, ставши єпископом Каппадокійської Кесарії, висвятив брата Петра на священика. Своє підви­щення Святий вважав тільки новим обов'язком і новою заохотою до поступу в усіх чеснотах.
Після смерті св. Василія і св. Макрини 379 року, а також єпископа Євстатія, завзятого аріанина і ворога св. Василія, св. Петра висвячено 380 року на єпископа Севастії для викорінення аріанської єресі у цій єпархії, де вона глибоко запустила коріння. Треба було Святого, щоб боротися з нею та її прихильниками між священством і народом.
Хоч св. Петро, єпископ Севастії, закінчив лише богословські й духовні студії, та його лист проти Евномія, вказує на те, що він мав неабиякий дар красномовства. За той лист св. Петро знаний як церковний  письменник". У 381 році св. Петро Севастійський брав участь у Вселенському Соборі в Царгороді, де разом з іншими єпископами осудив македонян та інших єретиків.

Помер св. Петро Севастійський влітку приблизно 391 року. Брат Петра, св. Григорій Ніський, згадує, що на честь св. Петра, колишнього єпископа Севастії, й кількох мучеників відбулась у Севастії велика урочистість.
Св. Григорій Ніський Теодорет та інші стародавні письмен­ники згадують св. Петра з Севастії як людину надзвичайної святості, ревності про Божу славу та спасіння душ.