Празник Господнього Вознесіння завжди припадає у четвер 40-го дня по Христовому Воскресінні. Це один з великих Господських празників і має 9-денне попразденство. Він звеличує подію Христового Вознесіння на небо та підкреслює її значення для Христа і для нас. Св. Іван Золотоустий у своїй проповіді на Вознесіння каже: „Сьогодні людський рід совершенно примирений з Богом. Зникла давня боротьба й ворожнеча. Ми, що були недостойні жити й на землі, - вознесені на небо. Сьогодні стаємо наслідниками небесного царства, ми, що не вартуємо й земного, виходимо на небо й успадковуємо престол Царя і Господа. А людська природа, перед якою херувим боронив рай, піднесена тепер понад усякого херувима”.
Джерела трьох перших сторіч нічого не говорять про цей празник. Не згадує про нього й письменник Оріген (+ к.251), який вичисляє християнські празники в 8-ій книзі свого твору „Проти Цельсія”. Знавці обряду є тієї думки, що в перших трьох віках цей празник святкували разом з празником Зшестя Св. Духа. Сильвія Аквітанська не називає цей празник Вознесінням, а тільки „сороковим днем після Пасхи”.
В IV столітті празник Господнього Вознесіння стає загально знаним. Історик Сократ (+ к.440) називає його „всенароднім празником” (Історія Церкви, 7, 26).
Празник Вознесіння звеличили своїми проповідями св. Іван Золотоустий, св. Григорій Ніський, св. Епіфан Кипрський, Лев Великий й інші. В IV ст. цариця Олена поставила храм у честь цього празника на місці Христового Вознесіння.
Тропар, глас 4: Вознісся ти у славі, Христе Боже наш, радість сотворивши ученикам обітуванням Святого Духа, утвердивши їх благословенням, бо ти єси Син Божий, ізбавитель світу.
Кондак, глас 6: Сповнивши промисел щодо нас і те, що на землі, з'єднавши з небесним, вознісся ти у славі, Христе Боже наш, ніяк не відлучаючись, але невідступно перебуваючи, ти кличеш до тих, що люблять тебе: Я з вами і ніхто проти вас.
В розмові учнів зі Спасителем та в роздумах про Ізраїль, Юдею, Самарію й увесь світ наблизилися до гори Оливної, з котрої Спаситель став підніматися вгору поблагословивши їх. Мабуть до цього часу він жодного разу в такий спосіб не віддалявся від них, просто виходив з дому чи зникав, з`являвшись їм після воскресіння. А тепер піднісся вгору на очах своїх учнів, - не знаємо чи вони зрозуміли, що він більше не буде з ними спілкуватися в спосіб, як було до цього часу. «Господь же Ісус, промовивши до них так, вознісся на небо й возсів праворуч Бога» (Мр 16,19). Його вже не було видно, а вони задивлені стояли дивлячись у небо. Господь провадив їх на гору – Він є тим, Хто веде людину до своїх висот та вказує, що прямування людини в духовному зрості немає меж. Так стоячи вони і не завважили, як біля них з`явилися два мужі у білій одежі, які звернули їм увагу, що стояти і дивитися, навіть у небо, для людини замало, - цього не вистачає, щоб стати його мешканцем. Вони повинні бути діяльними свідками, а не бездільними особами. Стояти на місці небезпечно, тому вони почули такі слова: «Чого стоїте, дивлячись…». Бездіяльно стояли робітники, яких ніхто не винайняв на роботу, але це не сподобалося господареві. І він, хоч вже була пізня одинадцята година, послав їх у свій виноградник працювати, як довідуємося із притчі, котру розповів Ісус Христос (пор. Мт 20,6). Виявилося, що й тоді можна багато зробити, а ще більше отримати.
Апостоли з радістю повернулися в Єрусалим, поклонившись Господеві. Тут вони перебували у храмі, де прославляли Господа Бога та очікували його обітниці – зіслання Святого Духа.
Спаситель підготовляв учнів до свого відходу, до розставання з ним в такий спосіб, що появлявся, а потім залишав їх. Таким чином утверджував й переконував їх, що Він про них пам’ятає та ними піклується. Господь закликає всіх людей до постійного піднесення духа, до духовного зросту, до перебування з ним нашим гідним християнським життям. І ми можемо й повинні це чинити через зріст у Божій любові, через вірність Його Заповідям й охочим прийняттям Його Волі. Творець про усіх нас пам’ятає й ніким не гордує: «Він піднімає нужденного з пороху вгору, підносить бідного з грязі, щоб його з князями посадити і дати у спадщину престол слави, бо Господні – землі основи, і він на них світ поставив» (1Сам 2,8). Погляньмо на наше духовне життя і біймося його застою та дякуймо Божим ангелам, які перестерігають нас в цьому через звернення до апостолів, щоб "не стояли". Не радіймо тільки з того, що ми учні Христові, бо не існує запевнення вічного добра християнам, якщо їхнє життя, духовно бездіяльне, зупинилося й не рухається вперед, тобто коли занедбується освячення своєї душі. Вважаю, що ми всі маємо намір стати мешканцями неба, а до нього потрібно прямувати через постійний зріст у Господній любові. Просімо Святого Духа, щоб зрушив наше життя й утверджував на праведному шляху, допомагав нам відриватися від землі, не бути людьми, які поза туземним життям не бачать нічого. Ставаймося все більше Божими дітьми, єднаймося постійно у дусі з Богом! Жити і бачити не вистачить для спасіння – потрібно усім своїм життям, своїми мислями, почуттями, словами та ділами, усім своїм єством активно прославляти Бога. Господь незабаром прийде забрати нас у другий світ. Чи ми духовно готові до цього важливого акту? Чи наше життя як християн спрямоване вгору, відзначається досконалістю та святістю? Апостоли увесь час думали про земне царство, а Господь вказує їм на Царство небесне. Глядімо, може й ми до цього часу ще подібні до апостолів такого рівня, що думаємо тільки за вигідне життя на землі, трудимося тільки в цьому напрямку, а до Царства небесного не готуємося або заспокоюємо себе невластивим думанням – що маємо час у нашій старості цим зайнятися. «Яку безбожний має надію, коли молиться, коли підносить душу свою до Бога?» (Іов 27,8), - запитується праведник. Але ми тут забуваємо, що не у нашій владі розпоряджатися тим, чого не посідаємо. Хто з нас знає вік свого життя? А навіть, коли б і довелось дізнатись, то хто гарантує для себе позитивну зміну, якщо привикне до байдужості або буде одягнений в негативний стан?
Апостоли стояли; ангели вказували їм, що стояння і шукання основи на землі не є запевненням вічної радості. Колись старозавітні люди мріяли про збудування вежі й утвердження свого імені та слави на землі. Вершок вежі мав сягнути неба, але гордість їхнього духа принесла шкоду їм та усім людям (пор. Бут 11,4). Тут і тепер, поки живемо, стараймося, щоб місце праці, молитви, терпіння й радості стали для нас пізнанням та виконанням волі Бога. На землі потрібно старатися про зріст в любові до Господа Бога та ближнього, а стояння на місці користі не приносить, бо це дармування і втрата часу. Хай короткий час нашого життя буде використаний нами для кращого виконання Господньої Волі, для освячення нашої душі та збудування ближнього! Можливо й до кінця цього року комусь із нас вже прийдеться зустрітися із Господом віч-на-віч, - підготовляймося всі щиро до цієї зустрічі. Хай Божа Матір допоможе нам прийняти кожне слово, що походить із Господньої волі, щоб ми стали учасниками вічного щастя.
Празник Господнього Вознесення завжди припадає у четвер на сороковий день після Христового Воскресення. Це один з великих Господських празників і має дев’ятиденне попразденство. Він звеличує подію Христового Вознесення на небо та підкреслює її значення для Христа і для нас. Святий Йоан Золотоустий у своїй проповіді на Вознесення каже: "Сьогодні людський рід совершенно примирений з Богом. Зникла давня боротьба й ворожнеча. Ми, що були недостойні жити й на землі, вознесені на небо. Сьогодні стаємо наслідниками небесного царства, ми, що не вартуємо й земного, виходимо на небо й унасліджуємо престол Царя і Господа. А людська природа, перед якою херувим боронив рай, піднесена тепер понад усякого херувима”.
У пам’ятках трьох перших сторіч нічого не сказано про цей празник. Не згадує про нього й письменник Ориген († к. 251), який перераховує християнські празники у восьмій книзі свого твору Проти Цельсія. Знавці обряду вважають, що в перших трьох віках цей празник святкували разом з празником Зіслання Святого Духа. Сильвія Аквітанська не називає цей празник Вознесенням, а тільки "сороковим днем після Пасхи”.
У IV столітті празник Господнього Вознесення стає загальновизнаним. Історик Сократ († к. 440) називає його "всенародним празником” (Історія Церкви, 7, 26).
Празник Вознесення звеличили своїми проповідями святий Йоан Золотоустий, святий Григорій Ниський, святий Епіфаній Кипрський, Лев Великий й інші. У IV столітті цариця Єлена поставила храм в честь цього празника на місці Христового Вознесення.
Дух богослужень цього празника в загальному бадьорий і радісний. Свята Церква радіє славою Христа-Богочоловіка, що засів по правиці Отця. Він вознісся на небо, щоб зіслати нам Утішителя – Святого Духа та щоб, як Він сам каже: "приготовити нам місце” (Йо. 14, 2). "Господь вознісся на небо, – співаємо в першій стихирі на великій вечірні Вознесення, – щоб зіслати Утішителя світові. Небо приготувало престол його, а хмари – вознесення Його. Ангели дивуються, бачачи чоловіка понад собою. Отець чекає на Того, що Його від віків держить у своєму лоні. А Святий Дух каже всім ангелам Його: "Візьміть, князі, ворота ваші; всі народи плескайте руками, бо вийшов Христос там, де був перед тим”.
– ці слова празничної стихири вкотре наголошують нам про шлях до вічного життя, який відкрив нам Христос. Празник Вознесіння Господнього є наступною після Воскресіння знаковою подією, що ще раз підтвердила правдивість Христових обітниць і важливо, що зходження до неба стало запорукою і Христового повернення при кінці віків.
Празник Господнього Вознесіння завжди припадає на четвер 40-го дня після празника Пасхи. Це один з найбільших Господських празників, про який так писав св. Йоан Златоустий — «Ми, що були недостойні жити й на землі, сьогодні вознесені на небо. Сьогодні стаємо наслідниками небесного царства, ми, що не вартуємо й земного, виходимо на небо й унасліджуємо престіл Царя і Господа».
Празник Вознесіння є канонічним, події цього дня описані у всіх канонічних Євангеліях, тож невипадково вже від IV ст. він стає загально знаним. У своїх проповідях цей день звеличували св. Григорій Ніський, св. Епіфан Кипрський, Лев Великий та ін., а цариця Олена звела храм у честь цього празника на місці Христового Вознесіння.
Дух богослужень цього празника має радісний і прославний характер, оскільки 40 днів після Світлого Воскресіння учні Христові переживали незрівняну радість перебування з Учителем. Проте в якийсь момент усвідомлення Його відходу, в момент прощання, знову пригадуються нещодавно пережиті події — все ще не забуто вистражданої Голгофи, страсних мук Христа і розгубленості учнів, що із страхом розбіглися, лиш здалеку слідуючи за Учителем. Ймовірно, всі ці події спричинилися до особливого емоційного пережиття в момент Вознесіння Христового:
Празник Вознесіння Христового є символічним празником, переживаючи ці події ми знову зустрічаємося із вже знайомими образами і символами, що єднають найбільші празники повного літургійного року. Наприклад, вказано у євангелії, що Вознесіння Христа відбувалося на Єлеонській горі:
Саме цей образ гори набуває символічного значення у Святому Письмі, оскільки на узвишші відбуваються найважливіші події. Гора стає місцем зустрічі Бога з людиною:
На Горі Синай в Старому Завіті Мойсей зустрівся з Гоподом, з горою пов’язаний також пророк Ілля — його досвід Бога пов’язаний з тихесеньким, лагідним вітерцем на горі Хорив (1 Цар. 19:11-13). На горі Фавор преобразився Христос, взявши з собою за свідків трьох апостолів. Так, на Єлеонській горі апостоли знову засвідчили чудесну подію Христового вознесіння. Вийти на гору – покинути все земне, недосконале і прямувати назустріч Досконалому. Лише в такому динамічному русі відбувається діалог Бога зі своїм творінням, а гора освячується Божою присутністю.
Гимнографічні тексти також особливої ваги надають образу хмари – облака, що огортає Христа в момент Вознесіння. Опис хмари дуже часто використовується, як, наприклад, під час Преображення – ап. Матей описує ясну хмару, що огорнула Христа, Мойсея та Ілію (Мт. 17:5). В хмарах відбувається і Вознесіння Христове:
Ще у Старому Завіті світлоносна хмара розумілася як об’явлення Божої слави — «І побачили славу господню, що явилась у хмарі» (Вих.16, 10). Увійти в хмару – означало стати причасним Божого буття, почути Боже Слово (Вих. 24, 16). Тож бачили апостоли як світла хмара вкриває Господа, а небо відкриває перед Ним свої двері:
Через Вознесіння Господнє спасається грішне людство, уособленням якого є образ падшого Адама, що наголошується у літургійних текстах. Вознесіння стало продовженням свідчення перемоги над гріхом і смертю для всіх нас, оскільки Христос вознісся на небо, уособлюючи Собою початок відкуплення і відродження людської природи, зруйнувавши давнє осудження людини Господом.
Господь через всю старозавітню історію спасіння готує людство до прийняття «слави Свого блаженного життя». Здатність прийняти блаженство вічного життя полягає у відновленні Божого синівства, яке не можемо самі собі заслужити, оскільки як і благодать воно є даром. Це стало можливе через Боже воплочення, хресну смерть і воскресіння.
ВОЗНЕСІННЯ ГОСПОДА І СПАСА НАШОГО ІСУСА ХРИСТА
Прощання та слова втішання
(Йо. 14, 18-20)
Шостого тижня після Пасхи святкуємо свято Христового Вознесіння. Євангелії в усі дні беруться з прощальних промов. Тут Ісус потішає Своїх учнів, що не залишить їх самими, коли піде в обійми смерти або, як це пояснює Літургія, коли вознесеться на небо: "Не полишу вас сиротами; Я прийду до вас" (Йо. 14, 18). Навіть коли Ісус відходить до Отця, Він не залишає нас покинутими сиротами. Його вже немає біля нас, так як Він був біля учнів, які могли торкатися Його, слухати та бачити наяву. Проте Він є біля нас дещо в інший спосіб. Але потрібно мати очі віри, щоб розпізнати Його присутність у нас та біля нас: "Ще трохи, і світ Мене вже не побачить. Ви ж Мене побачите, бо Я живу, і ви будете жити. І взнаєте того дня, що Я в Моєму Отці, і що ви в Мені, а Я в вас" (Йо. 14, 19-20). Світ сліпий, щоб побачити Воскреслого. Проте віруюча людина бачить Ісуса. Вона впізнає Його в тому, що живе. Для мене це важливий критерій усвідомлення Бога. Там, де я живу і де життя розквітає в мені, бачу Воскреслого і дізнаюся про Бога. Серед нашої життєвости, яка постає із заціпеніння, розквітає на пустирі з нічого, ми впізнаємо Воскреслого.
І в житті, яке й у нас перемагає смерть, ми пізнаємо, що Христос є в Отці і що ми - в Христі, і Христос - у нас. Це втішне Послання, яке Він залишив нам на прощання. Він більш не йтиме з нами поруч, а буде у нас, і ми будемо у Ньому. Вознесіння творить нову близькість Христа до нас. Ми не можемо більше бачити та чути Христа зовнішньо, але Він перебуває у нас самих, Він став нашою найглибшою внутрішньою самістю. Там ми можемо слухати Його у повноті серед тихих імпульсів нашого серця. Там можемо бачити Його, коли заглядатимемо у себе самих та в самій основі нашої душі вбиратимемо в себе глибокий внутрішній мир. Євагрій Понтійський, визначний письменник, монах IV століття, називає внутрішній простір у нас, в якому живе сам Христос, "видовищем миру". Ми не бачимо Христа в Його зовнішній іпостасі, але споглядаємо Його очима віри у мирі, у співзвучності зі собою, у єдності. Цей мир можна побачити. Його впізнаємо у випромінюванні ясности людини, узгодженості її рухів, у блиску, що виходить з її обличчя, у співзвучності її слів з її сутністю.
Ісус розуміє, що учнів сповнює смуток. Але Він обіцяє нам, що журба наша в радощі обернеться. Він порівнює нас із жінкою, яка стурбована, бо прийшов час пологів. "А вродить дитятко - з радощів, що людина на світ народилася, вже й пам'яті про болі нема! Оце й ви нині в журбі. Але Я вас знову побачу, і зрадіє ваше серце, і ніхто ваших радощів від вас не відбере" (Йо. 16, 21-22). Коли Ісус переходить у Свою смерть та у Своє Вознесіння до Отця, над нами та у нас відбувається народження. Ми відразу ж народжуємося новими людьми. Як маємо це розуміти? Ми скидаємо нашу стару ідентичність, у якій нас визначає світ, успіхи та невдачі, визнання та привернення до себе уваги. Тепер нашу сутність визначатиме те, що Христос перебуває у нас. А в Христі ми маємо справжню радість у собі, радість, яку більше ніхто не може у нас відібрати. Христос ідентифікує сам Себе не тільки з любов'ю, але й з радістю (див. Йо. 15, 10-11). У Ньому ми торкаємося справжньої любови та справжньої радости, котрі є глибокими почуттями нашої душі, але досить часто позбавлені зв'язку з нашою свідомістю.
Прощання Ісуса з учнями хоче пригадати багато прощань, які доводилось тобі переживати у твоєму житті. Ти мусив попрощатись зі своїм дитинством, юністю, періодами успішних злетів, коли тебе потребували, коли ти був у центрі уваги інших, сповнений сили та енергії. Ти мусив попрощатися з дорогими тобі людьми, місцями, де тобі гарно жилося. Кожне розлучання також завдає і болю. Однак у кожному розлучанні є шанс для нових можливостей. Роздумуй, з чим ти повинен попрощатися сьогодні! Що хотілось би залишити позаду, щоб у тобі розквітло нове життя? Коли ідеш на прогулянку, уяви собі, як з кожним кроком ти залишаєш позаду людей, місця, звички, зранення, розчарування, щоб свідомо увійти на нову цілину. Ти зможеш попрощатись тому, що тебе втішає думка, що йдеш не сам, а що з тобою йде поруч Воскреслий і в тобі перебуває.
Небо розкривається над твоєю глибиною (Лк. 24, 50)
Євангелист Лука зображає Вознесіння Ісуса, описуючи його лаконічними, але влучно підібраними словами: "Знявши руки свої, благословив їх. А як Він благословляв їх, віддалився від них і почав возноситись на небо" (Лк. 24, 50-51). У Вознесінні Ісуса над нами розкривається небо. Ранні християни під час молитви зносили руки вгору до Бога. Вони молилися як Оранта. Коли я молюся з піднесеними руками, можу собі уяви ти, що в молитві відчиняю небо над своїм життям. Я стою глибоко вкоріненим у землю і зношу свої руки до неба. Небо сягає аж до безодні темряви мого страху, до приземлености та інстинктивности мого життя. Але в молитві я розкриваю небо не лише над собою, але й над людьми, які живуть у моєму серці, над місцем, в якому перебуваю, над цілим моїм краєм. Коли багато людей молиться на одному місці з піднесеними вгору руками, можна уявити собі, що небо відкривається для усіх, кому було зачинене, став байдужим до Бога, хто не скеровує більше свого погляду вгору, а лише розглядається тут, на землі, як би тут якось упоратися. В молитві над нами та над нашим світом розкривається небо. Я зрозумів це, коли на горі Афон цілу ніч відправляв разом з іншими Богослужіння з нагоди свята Преображення. Раптом серед темряви ночі відчинилося вікно, через яке можна було побачити небо. Коли годинами відспівувати псалми та релігійні пісні, тоді світ постає перед нами у зовсім іншому світлі. Тоді світ незамкнутий більш у собі, а відкритий для неба, тоді там, де ми зносимо наші молитви, перетинаються небо і земля.
У Євангелії від Йоана Ісус каже: "Ніхто не ввійшов у небо, крім того, хто зійшов з неба: Син Чоловічий!" (Йо. З, 13). Відзначати Вознесіння Христа не означає втікати до неба від цієї землі, бути штурмовиками неба та перестрибувати через землю. Це становить небезпеку для побожних людей, які настільки захоплені Богом, що раді все земне залишити позаду. Однак вже міф про Ікара, штурмовика неба, який несподівано упав, показує, що це хибний шлях. Ми не в силі подолати наше земне тяжіння, наші інстинкти, нашу пітьму. Тільки тоді, коли знайдемо відвагу опуститись у нашу людськість, над нами відкриється небо. Це показав у своєму розділі про покору св. Венедикт, вбачаючи у драбині Якова образ нашого духовного шляху. Лише той, хто спуститься на землю, до humus (homilitas - покора), зможе піднестися і до неба. Лука пише у своєму Євангелії, що небо якраз тоді розкривається над Ісусом, коли Він сходить у води Йордану, в потоки, скаламучені провиною цілого людства, у воду несвідомого, у царство тіней, де демони, сили цього світу займаються своєю гидкою чорною справою. Саме там, де Ісус дотикає крайню небезпеку людського буття, відкривається небо над Ним (Лк. З, 21), І коли Ісус на Оливній горі, сповнений жахом та трепетом, молився, щоб чаша насильницької смерти минула Його, коли піт від страху краплинами крови скочувався до землі, коли Він почувався самотнім, покинутим своїми учнями, тоді знову небо розкривалося над Ним, і ангел сходив з неба та кріпив Його (Лк. 22, 43-44). Там, де ми перебуваємо на межі, не знаємо, куди далі йти, незважаючи на нашу віру, ми сповнені жахом та сумнівами, саме там над нами розкривається небо. І тоді Бог посилає нам Свого ангела, щоб кріпити нас. Ангел поєднує небо з землею. Він приносить на землю небо, у саме горнило нашого жаху та горя.
Де хотілося б тобі втекти від землі з її обмеженістю? Чи використовуєш небо як втечу від труднощів, що переслідують тебе? Або тобі знайоме відчуття, коли небо відкривалося над безоднею твого жаху? Що означає для тебе піднестися через опускання вниз? Де ти вагаєшся опуститися в глибини твоїх внутрішніх проваль? Розважай ці дві сцени: хрещення Ісуса (Лк. З, 21-22) та молитву на Оливній горі (Лк. 22, 43-44)! Можливо, тоді і над твоїм переляком та водяними потоками твого життя відкриється небо.
Небо - у тобі (Ді. 1, 10)
Ми не маємо права шукати небо лише вгорі. В Діяннях апостолів Лука зображає нам, як учні поглядають на небо, щоб спостерігати за Ісусом, як Він зноситься вгору. "Два мужі стали коло них в білій одежі і сказали: "Мужі галилейські! Чого стоїте, дивлячись на небо?" (Ді. 1, 11). Обидва ангели звертають увагу мужів на те, що Ісус знову прийде. їм не слід дивитися Йому вслід, вони повинні побачити Його там, де Він знову прийде. І цим місцем є власне серце. Це виявив у класичний спосіб Ангелій Сілезій у своїх рядках із "Херувимського прочанина":
Спинись, куди скерований твій у шаленстві біг? Та ж небо - у тобі.
Шукати Бога здумав ти деінде, проте запам’ятай - лиш розминешся з Ним.
Небо не треба шукати деінде, а в собі. Це відповідає світобаченню євангелиста Луки. Лука був греком за походженням. Він зображає Ісуса як Божественного мандрівника, який зійшов із неба, щоб пригадати нам про наше Божественне начало, щоб звістити нам, що Царство Боже є у нас, що небо міститься у нас самих. Ми - не тільки люди цієї землі, але й водночас люди неба. В Ісусі Христі Бог навідався до нас. Лука має тут перед очима образи грецьких легенд, у яких боги приходять до людей в людській іпостасі. У хвалебній пісні Захарії звучать такі слова: "Благословен Господь, Бог Ізраїля, що навідався і звільнив народ свій... Завдяки сердечній милості нашого Бога, з якою зглянулось на нас світло з висоти" (Лк. 1, 68; 78). В Ісусі Бог сам приходить на землю і навідується до нас. Він завертає до нас, як мандрівник, у дім наших спільнот, але також у внутрішній дім нашого серця, щоб виявити нам Боже милосердя та привітність до людей.
Оріген, великий грецький богослов, відобразив це так: "Coelum es et in coelum ibis - Ти -небо і підеш до неба". Ми маємо у собі обидва виміри, тобто ми - люди, які носять у собі небо і перебувають на шляху до неба. Ці правди і є центральними у Євангелії від Луки. Ми, як Ісус, - також мандрівники між небом та землею. Як Ісус ми прямуємо до неба. Св. Августин надав цьому досвіду таке словесне обрамлення: "Portando Deum coeli, Coelum sumus -Коли носимо в собі Бога неба, ми є небом". Небо вже перебуває у нас, бо Христос живе у нас. Але водночас ми знаходимося на шляху до неба, де будемо споглядати Христа в Його славі. Одна хасидська історія дає відповідь на запитання про те, де переховується Бог, - у серці людини.
В людському серці живе Бог. А там, де живе Бог, там небо.
Євагрій Понтійський завжди говорив про внутрішній простір, що міститься у кожній людині. Для нього це простір любови та простір, вільний від осаду та каламуті пристрастей. Євагрій описує цей внутрішній простір у різних книжках. Це місце Бога. У ньому ми бачимо світло, яке мерехтить яскраво немовби сапфір. Це Єрусалим, оглядання миру. Там ми перебуваємо у співзвучності зі самими собою. Монахи епохи Середньовіччя наводять порівняння: "Cella est coelum - Келія - це небо". Тут вони мають на увазі не тільки монашу келію, де монах перебуває на самоті зі своїм Богом, в якій він веде щирі "приятельські" розмови з Богом. Келія - це також внутрішнє місце, простір чистого мовчання, в якому Бог живе у нас. Простір - небо, в якому монах разом з Богом. Монахи висловлюються про цей простір і як "valetuninarium - лікарняна палата, простір здоров'я". Коли ми в молитві знову заглиблюємося у цей внутрішній простір, зможемо зцілитися від наших поранень та ран і повернутися до нових сил. У цій внутрішній келії нам розкривається Божа зціляюча та любляча присутність.
Коли ти роздумуєш, роби це за допомогою цих образів. Уяви собі, що небо є в тобі і що ти носиш Бога у своєму небі! Або ж сядь собі в мирі у своїй кімнаті! Розглянься довкола, що ти сприймаєш реально в кімнаті, у якій щоденно проводиш так багато часу! А тоді уяви собі, що твоя кімната є місцем, в якому разом з тобою живе Бог і хоче з тобою спілкуватися, де Він зціляє твої рани!
