„Вікіпедія” визначає релігійну свободу/ свободу релігії як „як запоруку з
боку влади щодо свободи совісти для окремих осіб та свободи
віросповідання/ поклоніння для осіб та груп людей”, а також (посилаючись
на позицію демократичних держав) „право кожної особи вільно вибирати,
змінювати чи й узагалі кидати релігію (-ї)”. Згідно з цим же довідником
багато людей вважають „релігійну свободу одним із основоположних прав
людини”.
Оксфордський тлумачний словник пояснює свободу релігії
як „право дотримуватися будь-якої релігії, що її обере собі людина”.
Відповідно до того ж словника свобода совісти – це „система, що дає всім
громадянам вільний вибір щодо релігії, моралі тощо”.
Одно слово,
релігійна свобода й свобода совісти є тотожними поняттями, згідно з
якими будь-хто з нас, ми всі „можемо” (бо, мовляв, це є наше право, т.б.
щось правильне) зробити вибір не на ко-ристь, приміром, католицької
релігії, а на користь, нехай, православництва чи анімізму, чи, якщо
комусь до вподоби, сатанізму чи масонства (бо це теж релігії).
У
давніші часи, коли повсюдним явищем було сповідування поганських
демонів, свобода релігії була звичним явищем, за винятком щодо
християнства, яке безжально переслідувалось. Коли католицьку віру було
проголошено в IV ст. державною релігією Римської Імперії, панівну до
того свободу совісти невдовзі заборонили (зі спонуки, зокрема, св.
Амвросія).
І так тривало на християнських землях аж до XVIII
ст., коли настала доба (демонічного) Просвітлення, яке було відродженим
язичництвом, бо цьому „просвітленню” знову перестала заважати свобода
релігії.
Призвідниками цієї ілюмінації, з якою християнство ніяк
не могло вжитися протягом 1400 років, стали спочатку протестанти в
Європі (напр., меноніти), потім масони у США (зокрема, Томас Джеферсон,
що написав „Вірджинський статут щодо релігійної свободи” 1779 р.) і
нарешті творці „Великої французької революції”, яка зумовила, крім
иншого, „Декларацію прав людини і громадянина” 1789 р.
Цікаво (хоч, радше, закономірно), що на
малюнку,
який зображає цю декларацію (та який можна переглянути там само на
„Вікіпедії”), її текст ніби тримають дві істоти, одна з яких є „жінка з
крильми”, т.б. щось як ангел. Ця ангелиця вказує скипетром на „всебачне
око” як, здогадно, джерело цієї декларації. Нарешті, ці дві особи
возсідають на поперечині, яку підпирають дві колони тощо.
Що це
означає? Християни знають, що ангелів жіночої статі не буває. Тому
логічно припустити, що та ангелиця є символічним зображенням демона.
„Усебачне око” теж не є тим, що католик може вгледіти в церкві, бо в
Божому храмі зображення Всебачного Божого Ока оточене відповідними
предметами – розп’яттям, рештою боговгодних зображень і речей.
Насамкінець, дві колони є одним із традиційних символів масонства.
Відтак, зда-ється, що й диявол підказує, що свобода релігії є його,
диявольським, доробком.
Але не забігаймо наперед. Що учить про це Католицька церква?
Якщо
змалювати її обходження з релігійною свободою одним реченням, то вона
ставилася до неї, як і до диявола, бо ця свобода є його виплодом. Чому
це так, ясно з Першої Заповіді, яка повідомляє нам не тільки те, що
немає ніяких богів, крім одного єдиного Бога Вседержителя, а й те, що
ми, власне, не маємо, не мали, не матимемо й не можемо мати ніякого
„права” вибирати між Ним (чи Його релігією й Церквою) і чимось иншим –
це не людська справа. Бог уживає наказову форму – „Нехай не матимеш …”;
Він не просить нас, не розповідає нам – Він наказує, бо Він Господь,
Владика, Володар, Цар, Командир і Найверховніший Начальник, а начальник
(особливо найвищий) не просить – наказує (а накази, як відомо, не
обговорюються).
Це повеління не є обмеженням нашої свободи
вибору, що нею Творець нас обдарував. Бо ця свобода вибору означає наш
нічим не обмежений вибір порушити те, що є правильним, т.б. самого себе
вляпати в грязюку. Це як кримінальний кодекс: ми, звісно, можемо піти й
украсти чиюсь машину, але такий вчинок усе одно є забороненим і
передбачає відповідальність. Різниця ж між кримінальним кодексом,
приміром, України й (так би мовити) Кримінальним Кодексом Божим є та, що
перший ми можемо обвести круг пальця, а Божий – ні; порушивши перший,
ми ще можемо сподіватися не бути пійманими аж до смерти, а от за
переступ другого – ми неодмінно підемо до в’язниці пекла (хіба
розкаємося й устигнемо примиритися з Богом через Католицьку церкву).
Правдива
свобода, тобто та, яку для нас бажає Господь, є насправді
щонайсуворішим обмеженням згідно з Законом Божим. Але це ярмо любе, як
Христос розповів нам. У Христі любе все.
Кодекс Божий можна ще
порівняти з правилами дорожнього руху. Властиво, в них є тільки одні
заборони – не можна того, забороняється те, комусь треба дорогою
вступатися й т.под. Чому йдеться про ці заборони й обмеження? Бо це
єдиний спосіб упорядкувати рух на дорозі й уникнути аварій, пробок і
прикрощів. Хто ж не згодний, приміром, обмежувати швидкість до
визначеного правилами рівня, є, зрештою, вільний не слухатися. Та які
наслідки такої „свободи”, відомо кожному: розтрощені авта, змарновані
кошти та чиєсь украдене здоров’я чи й життя.
Свобода, що не
походить від Бога чи суперечить Його свободі бодай на шаг, не є
свободою, а тільки примарою, обманом. Релігійна свобода покликана
переконати нас, що „можна” не визнавати Пресвяту Трійцю, „можна”
зрікатися Неї, „можна” зневажати Папу Римського й „можна” не ходити до
католицької церкви (а натомість крутити металеві шкарабанки в
буддійській кумирні).
Папа Бенедикт XIV (1740-1758) називав
релігійну свободу „загрозою для християн”, принагідно розповівши, що це
явище Церква розпізнала вже принаймні в XVI ст. та, звісно, заборонила
(A quo primum, 14.06.1751, п. 1).
Дуже не любив свободу совісти
папа Григорій XVI (1834-1846), визначивши її божевіллям (про що свідчить
Пій ІХ у Quanta cura, 08.12.1864, п. 3). Папа не шкодував для неї й
инших слів, добре вияснивши, чим вона є насправді:
„Ця безсовісна
першопричина релігійної байдужости породжує те абсурдне й хибне
твердження, згідно з яким свобода совісти нібито має існувати для кожної
людини. Такий погляд ширить безлад у священних й цивільних справах, хоч
дехто все одно безкінечно повторює з превеликим нахабством, що релігія
від того має якісь набутки. «Але смерть душі є гіршою, ніж свобода
помилки», – казав був Авґустин. Коли усунуто всі обмеження, за допомогою
яких люди втримуються на вузькій стежині до правди, їхня природа, і так
уже схильна до злого, штовхає їх до руїни. І тоді істинно відкривається
«бездонна прірва», з якої Іван бачив дим, що піднімаючись затемнював
сонце, та з якої вилітала сарана, щоб нищити землю. Звідти походить і
перетворення умів, розтління молоді, зневага до священних речей і святих
законів – иншими словами, та пошесть, яка є смертельнішою для держави,
ніж будь-яка инша. Як показує досвід аж від найдавніших часів, містá,
відомі своїм багатством, владою та славою, гинули внаслідок цього одного
лиха, а саме: нестримана свобода думки, дозвіл на свободу слова та жага
до новизни” (Mirari vos, 15.08.1832, п. 14).
Приблизно 1834 р. в
Франції якийсь безбожник видав книжку Paroles d’un croyant, що,
зокрема, захищала й пропагувала релігійну свободу. Григорій XVI згадав
цю книжку в енцикліці Singulari nos від 25.06.1834 р. (пп. 3, 6) і (бо,
видно, аж настільки вона була ядучою), сказавши, що „свободу совісти …
слід суворо засудити”, прокляв цю книжку навіки.
Зі свого боку,
Пій ІХ (1846-1878) назвав свободу совісті „хибним поглядом, найбільш
смертоносним у своїх наслідках щодо Католицької церкви й спасіння душ”
та „свободою погибелі”. Цей надзвичайно важливий уривок із непомильної
науки Католицької церкви хочеться тут навести дещо ширше (Quanta cura,
08.12.1864, пп. 3, 6.):
„Із цієї повністю фальшивої ідеї про
соціяльний уряд [від’єднання держави від релігії; нерозрізнення між
істинною релігією та марновірствами; непереслідування цивільною владою
зневажників Католицької церкви] вони не бояться просувати ту хибну
думку, найбільш смертоносну в своїх наслідках щодо Католицької церкви і
спасіння душ, що її Наш попередник, Григорій XVI, назвав божевіллям, а
саме, що «свобода совісти й віросповідання є особистим правом кожної
людини, яке слід законно проголосити й ствердити в кожному правильно
установленому суспільстві; та що громадянам притаманне право на
абсолютну свободу, яку не можна обмежувати жодною владою, церковною чи
цивільною, та за допомогою якої вони могли б відкрито та прилюдно
виголошувати й заявляти будь-які свої погляди усно, у пресі чи ще
якось». Однак необдумано кажучи це, вони не розуміють та не зауважують,
що тим робом проповідують «свободу погибелі».
… ВІДТАК, НАШОЮ
АПОСТОЛЬСЬКОЮ ВЛАДОЮ МИ ВІДКИДАЄМО, ЗАБОРОНЯЄМО ТА ЗАСУДЖУЄМО ВСІ ДИВНІ Й
ЗЛІ ПОГЛЯДИ Й НАУКИ, ОСОБЛИВО ЗГАДАНІ В ЦЬОМУ ПОСЛАННІ, ТА ВОЛІЄМО Й
НАКАЗУЄМО, ЩОБ УСІ ДІТИ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ ВВАЖАЛИ ЇХ ЗА ВІДКИНЕНІ,
ЗАБОРОНЕНІ ТА ЗАСУДЖЕНІ”.
У своєму славному „Сіллабусі” Пій ІХ так викриває цю хибу (а також принагідно і свободу слова):
„Помилка
№15: Будь-яка людина є вільною прийняти і сповідувати ту релігію, котру
ця людина, проваджувана світлом розуму, вважатиме правдивою.
Помилка №16: Людина може знайти дорогу до вічного спасіння й осягнути його, сповідуючи будь-яку релігію.
Помилка
№77: Сьогодні більше не доречно мати католицьку релігію за єдину
державну релігію з забороною решти видів віросповідання. …
Помилка
№79: … те, що цивільна свобода для будь-якого виду віросповідання, а
також повна влада, дана всім, на приватне чи прилюдне проголошення
будь-яких поглядів і думок, легше сприяють розтлінню моралі й розуму
людей та розповсюдженню згуби індиферентизму, є хибним”.
Точнісінько
такою самою є й наука дальшого Єпископа Риму Лева ХІІІ (1873-1903), що
підтверджує постійність, послідовність у науці Церкви.
Навчання
Лева ХІІІ щодо релігійної свободи є тим багате, що він недвозначно
вказує на одне з джерел її проповідування – франкмасонство:
„…
франкмасонство, чиї найбільш уповноважені речники не посоромилися
визнати його мету та проголосити його значення. Його метою було
скривдити папство; його значення, щоб – замість католицької віри – тепер
було започатковано щонайповсюднішу свободу перевірки, критики, думки й
совісти. Ну, а що мається на увазі під цими словами з уст [масонських]
сект, є добре знаним. … Нині не треба виставляти масонські секти на суд.
Їх уже засуджено; їхні цілі, їхні способи, їхні навчання та їхні дії є
добре відомими з незаперечною певністю. Одержимі духом сатани, чиїм
інструментом вони є, вони палають, як і він, смертоносною й
непримиренною ненавистю до Ісуса Христа та Його ділання … Ця війна
провадиться нині більше, ніж деінде, в Італії, де католицька релігія має
глибокий корінь, та, понад усе, в Римі – осерді католицької єдности та
Осідку Вселенського Пастиря й Учителя Церкви” (Dall’alto dell’apostolico
seggio, 15.10.1890, пп. 2, 5);
„У цій війні проти католицької
релігії … [масони] проголошують релігійну свободу … Дозвольте ж …
сказати вам, що масонство – це ворог Бога, Церкви й країни … Пам’ятайте,
що християнство й масонство є повністю не поєднанні та аж до такого
ступеню, що приєднатися до одного означає покинути инше. … вас відкрито
попередили Наші попередники [приміром, Клемент ХІІ (1730-1740)], любі
діти. Тепер це застереження на весь голос повторили й Ми. Тим, хто …
приєднався до однієї з таких спілок прокляття й погибелі, слід знати, що
такі особи невідворотно повинні порвати з нею. Інакше вони
позбавляються християнського причастя та втрачають свою душу нині й
навіки … Кожній особі слід уникати знайомства та дружби з будь-ким, кого
запідозрено в належності до масонства чи пов’язаних із ним груп.
Пізнавайте їх по плодах їхніх та уникайте їх. Слід уникати будь-якого
подібного знайомства – і не тільки з тими нечестивими й неморальними
вільнодумцями, котрі відкрито сприяють сектантству, але й тими, хто
приховує під маскою загальної терпимости повагу до всіх релігій … Такі
особи прагнуть замирити Христа з Веліялом, Церкву Божу зі становищем
безбожництва” (Custodi di quella fede, 08.12.1892, пп. 5, 10-11, 15).
Ось,
із чого походить і чим є релігійна свобода та свобода совісти, або, як
це викриває тавруючи папа, „повага до всіх релігій”, що суть одне й теж
саме (як соціялізм і комунізм, Вельзевул і Молох)...
Є тут одна
проблема. Релігійна свобода є серед цеглин у підмурку того, що ми знаємо
як демократія, т.б. система правління, яку збудовано в усіх країнах
Заходу та, між тим, в Україні. Однак дім Божий не може містити нічого,
що є трухлим і гнилим. Тому демократія не є Божою справою. Ну, а коли
Бог не споруджує, то, як знаємо, будівничі мурують надаремно.
Юрій Вовкогон
http://catholicmates.net/
