Це коротке дослідження виставляю як відповідь-ділення в
опитуванні на зауваження п.Ігора про «виривання з контексту» та «тлумачення».
Насправді,
всі ми «вириваємо з контексту», коли пишемо цитату. Наприклад, сотні
разів «виривали з контексту» папи римські, коли цитували то св.Кипріяна,
то Лактантія, то св.Августина…
А от чи «тлумачу» я, лишаю це до
розгляду тим, хто на мене таке казав. Не полініться – почитайте всі
джерела від початку до кінця і, якщо вже звинувачуєте мене у тлумаченні
та вириванні, порівняйте самотужки, щоб бути підставним, кажучи таке.
Отже, що вчить нинішній Ватикан про релігійну свободу.
Іван ХХІІІ Pacem in terris, 11 квітня 1963 р. (п. 14):
„Крім
цього, правом людини є можливість поклонятися Богові згідно з вимогами
її власної совісти та сповідувати її власну релігію як приватно, так і
на людях”.
А ось, що Іван ХХІІІ заявив у тій самій енцикліці про Декларацію прав людини ООН:
„Яскравим
доказом далекоглядности [ООН] є Всесвітня декларація прав людини, що її
ухвалила Генеральна Асамблея Організація Об’єднаних Націй 10 грудня
1948 р. У преамбулі цієї декларації стверджується, що справжнє визнання й
повне дотримання всіх прав і свобод, окреслених у декларації, є метою,
до якої повинні змагати всі народи й усі нації.
… на нашу думку, цей
документ слід вважати кроком у правильному напрямку, підходом до
встановлення юридичного й політичного впорядкування світової спільноти.
Це є урочисте визнання особистої гідности кожної людської істоти;
підтвердження права кожного вільно шукати правди, додержуватися
моральних засад, виконувати обов’язки, що їх накладає справедливість, та
провадити повне й усебічне людське життя” (Pacem in terris, 11.04.1963,
пп. 143-144).
Ронкаллі мав на увазі (серед иншого) такі слова з цієї декларації (ст. 18):
„Кожна
людина має право на свободу думки, совісти й релігії; це право охоплює
свободу змінювати свою релігію чи переконання й свободу сповідувати свою
релігію чи переконання як одноосібно, так і гуртом із иншими, прилюдним
чи приватним чином у навчанні, богослужінні чи виконанні релігійних і
ритуальних обрядів”.
Однаково з ним мислили і Павло VI, і Іван
Павло ІІ, і Бенедикт XVІ, які теж переконують, що релігійна свобода є
щось справедливе та, зокрема, право людини та що цю „свободу” слід
всіляко просувати й обороняти. Це видно з багатьох документів зазначених
осіб.
Павло VI, Ecclesiam suam (06.08.1964, п. 108):
„… ми
дійсно, хоч би що, визнаємо й шануємо моральні й духовні цінності
різноманітних нехристиянських релігій і бажаємо разом із ними просувати й
захищати спільні ідеали релігійної свободи, людського братерства,
доброї культури, соціяльного добробуту та цивільного порядку”.
Іван Павло ІІ, Centesimus annus (1 травня 1991 р., п. 47):
„Якоюсь
мірою, джерелом і синтезою цих прав є релігійна свобода, під якою
розуміють право жити в правді зі своєю вірою та згідно зі своєю
всепереважною гідністю як особа”.
13 січня 1996 р. Войтила прийняв у Ватикані керівників акредитованих дипломатичних місій і в промові до них, зокрема, зазначив:
„Инші,
однак, далі чинять дискримінацію проти юдеїв, християн та инших
релігійних гуртів, доходячи навіть до того, що відмовляють їм у праві
збиратися приватно на молитву. Та слід сказати ще раз і ще раз: це є
неприпустимим і таким, що не підлягає виправданню, порушенням не тільки
всіх норм чинного міжнародного права, а й найбільш основоположних прав
людини – сповідання віри відкрито, що є для людської істоти причиною її
існування”.
Те ж саме (напр., що „… завжди має зберігатися
обов’язок запоруки того, щоб право на свободу совісти законно
визнавалося й дієво шанувалося для всіх громадян”) ІП2 ще сказав у
промовах до нігерійських єпископів 20.04.2002 р. та у зверненні до
Посла Єгипту у Ватикані 18.09.2004 р.
Щодо Ратцинґера, то у своїй
книжці „Засади католицького богослов’я” (Principles of Catholic
Theology, 1982) він ділиться дуже відвертими словами про релігійну
свободу та її джерело, по-перше, чітко протиставляючи Церкву в особі
понтифіків Пія ІХ та св. Пія Х Ватиканові-2 (і собі самому); та,
по-друге, таким чином, фактично пов’язавши нерозривними узами
протикатолицьку „Велику французьку революцію” з ученням 2-го Ватиканського собору:
„Якщо
доцільно запропонувати точне визначення тексту [«Душпастирської
конституції про Церкву в сучасному світі» ІІ Ватиканського собору
Gaudium et Spes] як єдиного цілого, то можна було б сказати, що (разом
із текстами про релігійну свободу й світові релігії) це є перегляд
«Сіллабусу» Пія ІХ, щось як контр-сіллабус … Як наслідок цього
однобічність позиції, що її прийняла Церква за Пія ІХ та Пія Х,
відповідаючи на становище, створене новою віхою історії, що її
ознаменувала Французька Революція, було, отже, великою мірою виправлено,
особливо в Центральній Європі, хоча все ще не було основного положення
про відносини, що мають існувати між Церквою та світом та які постали
після 1789 року”.
А приймаючи азербайджанського посла 16 червня 2005 р., Ратцинґер (уже як Бенедикт XVI) виголосив:
„…
релігійна свобода, що зберігає неповторність кожної вірчої спільноти,
має бути дозволеною як основоположне громадянське право й захищеною
міцними рамками юридичних норм, які шанували б закони й обов’язки,
притаманні релігійним спільнотам (порівн. ІІ Ватиканський собор,
Декларація про релігійну свободу Dignitatis Humanae, 2). Така дієва
підтримка релігійної свободи з боку політичних провідників стає певним
знаряддям справжнього соціяльного розвою й миру”.
Як повідомило
ватиканське інформаційне агентство „Зеніт”, протягом вересня 2005 р.
Бенедикт XVI мав намір „молитися, щоб уряди світу визнали право на
релігійну свободу” тощо.
Одно слово, „оборона релігійної свободи … є постійною та безапеляційною вимогою” нинішнього Ватикану.
А ось, що вчить про релігійну свободу ІІВС.
Цій
темі присвячено Декларацію про релігійну свободу (ДРС), або Dignitatis
humanae. Цим документом проголошується наявність „права” на релігійну
свободу; захищається вільне приватне і прилюдне сповідування окремо й
спільнотно різноманітних релігій із усіма речами, до цього потрібними
(наприклад, розповсюдження, скажімо, мусульманської, православницької,
буддійської і т.д., літератури; відповідне виховання, у т.ч. дітей;
навернення в ці релігії; будівництво релігійних домів –
православницьких, протестантських, буддійських, ісламських, юдейських
тощо божниць, храмів, капищ, синагог, паґод і мечетей; заборона
католицького прозелітизму, т.б. рятування душ наверненням у св.
католицьку віру; заклик до державної влади поставити на варті цих
пропозицій силу закону і т.под.):
„Цей Ватиканський Собор
заявляє, що людська особа має право на релігійну свободу. А ця свобода є
в тому, що всі люди повинні бути вільні від примусу, чи з боку одиниць,
чи з боку громадських спільнот і всякої людської влади, і то так, щоб у
релігійних справах ніхто не був змушуваний поступати проти власної
совісти, ані не був перешкоджуваний діяти по своїй совісті, і приватно і
публічно, особисто, чи в спілці з іншими, в належних межах”;
„…
спільнотам … слушно належиться вільність, щоб могли кермуватися за
властивими собі нормами; публічним культом вшановували найвище Божество;
спомагали своїх членів у релігійному житті й піддержували їх навчанням
та розвивали такі інституції, в яких їхні члени співпрацюють в тому, щоб
уладнувати своє життя відповідно до своїх властивих релігійних засад.
Релігійним
спільнотам прислуговує також право, щоб не було їм перешкоджувано
леґальними засобами або адміністративним втручанням цивільної влади: в
виборі, виховуванні, назначуванні чи переношуванні своїх служителів, в
зносинах з релігійними властями чи спільнотами, що перебувають в інших
частинах світу, в будуванні релігійних будівель, і в набуванні та в
уживанні відповідних маєтків.
Релігійні спільноти мають також право
на те, щоб не заборонювати їм публічно, словом і письмом, навчати та
засвідчувати свою віру”;
Кожній сім’ї … належить право свобідно
уладжувати своє домашнє релігійне життя, під кермою батьків. А до них
належить право визначати справу релігійного вишколу своїх дітей,
відповідно до свого власного релігійного переконання. Тому треба, щоб
цивільна влада визнала за батьками право на справді свобідний вибір шкіл
чи інших виховних засобів …”;
„… треба, щоб рівночасно і всім іншим громадянам і релігійним спільнотам було признане і зберігане право на релігійну свободу …
…
публічній владі не вільно, силою чи страхом чи іншими засобами,
накидати громадянам визнавання чи відречення якоїбудь релігії, або
перешкоджувати в тому, щоб хтось вибирав собі чи залишав релігійну
спільноту. Тим більше поступається проти волі Божої та проти священних
прав особи і народів, коли в який будь спосіб вживається сили для
знищення чи заборони релігії, чи в цілому людському роді, чи в якійсь
країні, а чи й в якійсь означеній громаді” (ДРС, 2, 4-6) тощо.
Однаково мислять, приміром, ліберальні демократії, Конституція України (ст. 11, 24, 35), Протинаклепницька ліга (ADL)…
Насамкінець, пару характерних цитат про ці всі події.
Італійська газета „Civiltа Cattolica” (№3197, 03.09.1983), що є виданням (сучасного) Ордену Ісусівців:
„Із Другим Ватиканським собором Трентська віха, що тоді народилася (коли було створено Орден ісусівців) закрилася для Церкви.
І
це не просто зміна вигляду чи поверхова річ, а радше радикальна
переміна в тому, як мислити, відчувати й жити. Народилася не тільки нова
цивілізація, а й нова людина”.
Леон-Жозеф Суєненс (Leon-Joseph Suenens):
„Другий
Ватиканський собор позначив кінець доби чи навіть кількох діб … Він
поклав край Константиновій добі, добі «Християнії» (як казали в
Середньовіччі), добі Контр-Реформації та добі Ватикану-1. Щодо того
минулого собор означає поворотну точку в історії Церкви” тощо.
Якщо це ставлення, на думку читача, не суперечить ранішій науці Католицької церкви, яку я дослідив у
цьому дослідженні, то мені тоді більше нічого додати.
Але
– щоб це була розмова чи обмін, а не ярликування – прошу показати мої
помилки. Бо, знову ж таки, не показавши співрозмовникові його помилки,
годі говорити чи натякати, що він помиляється…
Джерела:John
Paul II. Address on the Occasion of the Exchange of Greetings with the
Diplomatic Corps Accredited to the Holy See (13 January 1996), 2, 9.
John Paul II. Address to the Bishops from Nigeria on Their "Ad Limina" Visit (20 April 2002), 5.
John
Paul II. Address to H.E. Mrs Nevine Simaika Halim Abdalla Ambassador of
the Arab Republic of Egypt to the Holy See (18 September 2004).
Benedict
XVI. Address to H.E. Mr Elchin Oktyabr Oglu Amirbayov, Ambassador of
the Republic of Azerbaijan to the Holy See (16 June 2005).
Papal Intention: Religious Freedom. Zenit.org, 2005-08-30.
Benedict
XVI. Address to Representatives of Some Muslim Communities in Cologne
on the Occasion of the XX World Youth Day (20 August 2005).
Liberal democracy, Wikipedia.
La Civiltа Cattolica: Vatican II closed the Trent era. traditioninaction.org.
Leo-Joseph
Suenens, Co-Responsability: Dominating Idea of the Council and its
Pastoral Consequences, in Theology of Renewal, Montreal: Palm
Publishers, 1968, vol. II, p. 7.
Юрій Вовкогонwww.catholicmates.net
