"Вас же тепер спасає прообраз (…) хрещення, позбуття не тілесної нечистоти, а прохання доброго сумління в Бога через воскресіння Ісуса Христа” (1 Пт 3, 21).

Серед буденності між людьми часто можна почути такі вислови: "Кожен має діяти згідно зі своєю совістю”, "Роби так, як буде тобі краще”, "Йди за своїм сумлінням”, "Прислухайся до голосу власної совісті” і т. д. Усе це правда. Однак ми забуваємо інколи запитати себе: якою ж є ця совість? Які особливі прикмети мусить мати наше сумління? Як виховати совість? Найперше слід розглянути, чим є для людини моральна совість. Для цього використаємо найавторитетніші голоси Вчительського Уряду Церкви, які допоможуть нам краще зрозуміти цю таїнственну людську властивість, якою наділив Господь Бог кожну людину, творячи її на Свій образ і подобу.

У глибині свого єства людина відкриває вроджений закон, яким є її сумління, а саме:

• "судження розуму, через який [вона] пізнає моральну якість конкретного вчинку, що його виконуватиме, тепер виконує чи виконала"(ККЦ, 1778). Без розуму, як бачимо, не існує сумління;

• суттєве сприйняття основних моральних принципів та їх застосування в особливих обставинах і в разі крайньої потреби ‒ прийняття конкретного рішення щодо вчинків, які потрібно зробити тепер або пізніше;

• "сумління є тайником і святилищем людини, в якому вона сама перебуває з Богом, що промовляє в глибинах її душі"(Gaudium et Spes, 16);

• це "святая святих”, в якій приймаються рішення для людських вчинків.

Кардинал Ньюман одного разу сказав, що совість – це закон нашого духу, але вона перевершує наш дух, вона віддає нам накази, вона вказує нам на відповідальність і борг, страх і надію. Вона – посланець Того, Хто у світі природи, як і у світі благодаті говорить з нами, немов крізь покривало, вчить нас і керує нами. Совість – це перший зі всіх намісників Христа…

Маючи таку чудову картину моральних визначень, все ж таки варто сказати, чим совість не є. Сумління, отож, не є:

• безпосереднім відчуттям, наслідком якого є внутрішній емоційний або психологічний стан, спричинений зовнішнім тиском громадської думки чи опінії великої маси людей;

• пов’язане з особистим інстинктом, а тим паче з відносним суб’єктивізмом, який переконливо стверджує, що понад сумлінням не може бути встановлена будь-яка інша найвища єрархічна інстанція;

• саме по собі джерелом правди й вартостей;

• абсолютною установою, яка є понад правдою і помилкою, добром і злом;

• виключно особистою інтерпретацією вчинків, відповідно до настрою, без почуття відповідальності за них перед будь-ким.

Тоді запитаємо себе, яке ж конкретне завдання совісті? Наша совість дозволяє нам:

• сприймати моральні принципи;

• застосовувати їх до подій та обставин завдяки практичному розрізненню причин і баченню остаточного добра;

• чинити добро й уникати зла;

• висловлювати думку про моральний рівень конкретних дій, які особа вчинила чи ще виконає;

• брати на себе відповідальність за вчинені дії: "Якщо людина чинить зло, справедливий суд сумління може бути в ній свідком істини добра, як і водночас хибності її окремого вибору. Вирок суду совісті залишається запорукою надії і милосердя. Засвідчуючи вчинену провину, він нагадує про прощення, якого треба просити, про добро, яке ще треба чинити, і чесноти, які треба безперервно розвивати з Божою благодаттю” (ККЦ, 1781).

У сумління є потрійне завдання:

• дедуктивне, тобто його властивість пізнавати, визнавати й застосовувати моральні норми в різноманітних обставинах та рішеннях;

• наказове – сумління вибирає таку моральну поведінку, яка відповідає моральному законові, голосові Божого Духа і навчань, непомильно й авторитетно об’явлених Ісусом Христом, що передані вірним через Господніх вибранців;

• творче ‒ сумління має стратегічну властивість, тобто воно розробляє цілу низку проектів для морального вибору людини, покращує всі можливості для осягнення добра. "Воно свідчить про авторитет правди стосовно Найвищого Добра, до Якого людина відчуває себе належною і заповіді якого вона приймає” (ККЦ, 1777).

Щоб почути голос свого сумління і йти за ним, необхідно, аби кожен увійшов сам у себе. "Ця вимога внутрішнього зосередження є тим більш необхідна тому, що життя часто ставить нас у випробування, коли ми ухиляємось від усяких роздумів, самоаналізу чи повернення в себе” (ККЦ, 1779). Для підтвердження цієї думки св. Августин каже: "Повернись до свого сумління, розпитай його. [...] Верніться, брати, до вашого внутрішнього світу і в усьому, що чините, дивіться на свідка ‒ Бога” (Св. Августин, Трактат на Послання Івана до Парф’ян 8, 9: PL 35, 2041).

Яким, отож, має бути наше сумління? Воно має бути:

• правдиве;

• непомильне;

• безпосереднє;

• вільне;

• виховане.

Про правдиве сумління ми говоримо, коли воно базується на правді. І справді, совість – це акт нашого розуму, який постійно спрямований на оглядання правди сутності речей. Моральне сумління, щоб могло гідно керувати людською поведінкою, повинно, перш за все, бути закоріненим на твердім фундаменті правди. Сумління повинно бути просвіченим правдою, щоб могло мати цінні критерії для розпізнання правдивих вартостей людських вчинків, добра від зла, особливо в таких соціяльних сферах і багатокультурних середовищах, де цьому не сприяють (пор.: Папа Венедикт XVI, Промова до членів Папської Академії захисту життя, 24.02.07). "Людина має у своєму серці Богом записаний закон, якого слухатись для неї – честь, і за яким вона буде суджена. (...) У сумлінні в дивний спосіб стає явним цей закон, який виконується задля любові Бога і ближнього” (Gaudium et Spes, 16).

Тому сьогодні, як ніколи, потрібно захищати людський розум і сприяти всіма можливими засобами, аби він міг пізнавати правду. Сучасний світ все зводить до суб’єктивного твердження, змушуючи саме сумління зрікатися можливості пізнавати правду. Сумління якраз є сильним антидотом для такого суб’єктивізму й релятивізму згідно з якими, те, що один думає і як йому подобається, стає критерієм і джерелом правди, або, не існує однієї правди, а є "багато видів правд” тощо. Часто можна почути, що кожна людина має свій власний окремий моральний кодекс поведінки, який з часом вона виробила у власній свідомості. Кожен має свій світ, де живе по-своєму і тією мірою визначає власні вчинки, критикує інших і змушує жити всіх на свій лад. Тому-то й кажуть, що кожний має свою совість; …і бандити, і чужоложці, і злодії – вони також мають свою совість. Але яку?

Саме наш святий обов’язок – визнати це незбагненне сяйво правди й відкритися їй, сприймаючи її не як наш особистий винахід, а як дар від Бога. Для цього так важливо, щоб сумління було непомильне.

Людина завжди мусить чинити відповідно до морального закону, будучи певною того, що вона робить з цілковитою відповідальністю за власні вчинки. Отож, коли ми вирішуємо щось, то робимо одночасно такий вибір із впевненістю, що саме так є добре і так справедливо чинити. Маючи будь-який сумнів, совість природно шукає для себе відчуття бути в моральному судженні впевненим у собі, тому людина інколи звертається за порадою до інших компетентних осіб або шукає когось, кому можна довіритися, щоб розвіяти всілякий сумнів, щоб могти впевнено діяти. А це також означає, що совість має "непомильно визначати, що є добре і справедливе згідно з розумом і божественним законом” (Компендіюм ККЦ, 373). З огляду на ту ж саму людську гідність треба, щоб сумління постійно шукало правду без суперечностей, компромісів та крутійства.

Проте мусимо також сказати, що сумління може й помилятися. Воно не завжди має рацію. Якщо б це було так, то не було б єдиної правди, тому що часто між людьми, а то і в самій людині різні судження бувають помилковими. Тоді існувало б розмаїття правд, оскільки існує багато сумлінь. Існувала б правда окремої людини, і таким чином було б багато правд, оскільки є багато осіб. Сумління може помилятися, коли його судження не відповідає Божому законові та здоровому людському глузду (розуму). "Особа завжди має прислухатися до голосу своєї совісті, який щось певно дораджує. Однак ці судження можуть бути й помилковими, і дуже часто не без вини самої людини. Зло, вчинене через ненавмисний брак знання, не ставиться за провину, хоча все одно залишається злом. Тому треба дбати про те, аби виправляти совість від її помилок” (Компендіум ККЦ, 376). Все ж таки, якщо сумління й помиляється, воно ніколи не тратить своєї гідності. Совість тісно пов’язана з людською особистістю, тому совість не є однакова в кожного. Вона або розвивається, або приспано нидіє, або ж різко міняється. Тобто совість можна задурити, махнувши цинічно рукою на все, або ж зробити її звироднілою. Прикладом цього є слова пророка Ісаї: "Горе тим, що зло добром звуть, а добро – злом; що з пітьми роблять світло, а зо світла – пітьму; що гірке роблять солодким, а солодке гірким!” (Іс 5, 20).

Погляньмо тепер на сам факт незнання, який інколи стає важкою причиною провини та помилкового сумління. Документ ІІ Ватиканського Собору (Gaudium et Spes, 16) говорить: "Коли людина замало дбає про шукання правди і добра, і її сумління стає поволі майже сліпе заради грішних схильностей”, в такому разі, вона стає винною за зло, яке скоює. "Незнання Христа та Його Євангелія, погані приклади інших, підвладність пристрастям, домагання погано зрозумілої незалежності сумління, відкинення авторитету Церкви та її вчення, брак навернення і любові можуть бути початком спотворення суджень у моральній поведінці” (ККЦ, 1792).Трапляється, що людина може бути здоровою в повноті своїх сил й високоосвіченою, але має закам’яніле серце з понівеченим сумлінням. Така особа не має високого морального рівня вразливості на добро і зло, тобто ця людина радше є духовно хворою, сліпою й темною в душі.

Логічно постає запитання: а коли ж незнання є ненавмисним чи "невинним”? Незнання є "невинним”, коли воно поза межами людської відповідальності, коли неможливо приписати це незнання людській відповідальності. Все ж таки і в цьому разі, навіть якщо особа не почувається відповідальною за вчинене зло, зло залишається бути злом – об’єктивною невпорядкованістю. Для прикладу можна взяти, хоча б той факт, що, коли сліпа людина не бачить сонця, це не означає, що воно не існує. Звідси можна зробити такий висновок. Людська відповідальність випливає з того, що особа має бути поінформована про зло, яке неминуче може статися. Людина має виправляти власне сумління з його помилок і не допускати можливої шкоди, яка з’явилася внаслідок скоєного зла.

Тому помилкове сумління не має виправдання, тим більше, що воно є наслідком незнання, яке призводить до приглушення власної свідомості. Незнання не можна розглядати, як вигідне вирішення проблем, це не перевага над самим знанням, бо незнання ніколи не є кращим і вищим від самого знання. "Небачення провин, замовчування сумління на багатьох рівнях життя – це тяжка духовна недуга, яка небезпечніша від самої провини, яку ще можна бодай розпізнати. Той, хто не є більше в стані розпізнати вбивства як гріха, такий дуже низько впав, в порівнянні до того, хто ще може визнати свою провину, вчинену його аморальною поведінкою, тому що така людина віддалилася від правди і від власного навернення” (Кард. Й. Рацінґер, Похвала Совісті, Конференція, 16.03.91). У Старозавітнім псалмі таке твердження є виразно присутнім, і воно вартує належної уваги: "А свої хиби хто ж розпізнає? Від провин таємних очисть мене!” (Пс 19, 13). Може справді статися так, що провина з’явилася не безпосередньо в момент судження мого сумління, але це тому, що вона в нас оселилася десь далеко глибше й скоріше, тобто в нашім затьмаренім незнанні, замкнутості перед правдою, пізнання якої ми послідовно занедбували.

Хотілося б ще в наших роздумах сказати про свобідну властивість сумління, адже людина має право діяти незалежно, згідно з власним сумлінням. Така свобода означає наступне:

   1. особа не може бути змушена діяти проти власного сумління (пор. Рим 14, 22-23): "У всьому, що людина робить і говорить, вона повинна йти за тим, про що вона знає, що воно є правдивим і справедливим” (ККЦ, 1778);
   2. людині не можна забороняти діяти за власним сумлінням, особливо в релігійній сфері.

Існує все ж таки певна межа у такій свободі. Очевидно, що слід іти за своїм сумлінням, але при цьому треба пам’ятати, що не можна йти проти спільного добра. Кожне сумління має поважати ті цінності, які не підпадають під жодні дискусії, але які відповідають об’єктивній дійсності, є універсальними й однаковими для всіх. Є, отже, три найголовніші принципи, якими сумління має завжди керуватися: "(1) ніколи не можна чинити зла, щоб цим злом здобути що-небудь добре; (2) так зване "золоте правило”: "Все, отже, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм” (МТ 7, 12); (3) любов завжди має в собі повагу до ближнього та його совісті, хоч це й не означає, що ми маємо трактувати як добрі всі, навіть явно злі, вчинки наших ближніх” (Компендіюм ККЦ, 375).

А тепер погляньмо на виховний аспект сумління. Совість треба відповідно сформувати, щоб вона була чесною й справедливою. Виховувати сумління варто постійно, оскільки "воно формулює свої судження, керуючись розумом, згідно з правдивим добром, якого хоче мудрість Творця” (ККЦ, 1783). Наскільки сумління буде вихованим і обізнаним, настільки воно буде вільним. Совість, як джерело води, може бути чимось забрудненою, розмішаною або отруєною. Але в іншому разі, вона може бути також й очищеною, завдяки чому можна знайти правдиву дорогу, як наслідок доброго виховання совісті. Добре сформоване сумління являє собою істинний тип мудрого розпізнавання свобідних та відповідальних рішень. Притуплення чутливості сумління, навпаки, призводить до того, що людина стає невільником власних упереджень та опіній, які переважають в сьогоднішньому суспільстві. "Виховання сумління необхідне для людей, – оскільки вони зазнають негативних впливів і їх спокушує гріх, – щоб надавати перевагу своїм власним судженням і відкидати авторитетне вчення. (...) Іноді людина стикається з такими ситуаціями, які роблять моральне судження менш певним, а рішення – важким. Але людина завжди повинна шукати те, що є справедливим і добрим, і розпізнавати волю Бога, виражену в Божому законі” (ККЦ, 1783, 1787).

Виховання допомагає сумлінню поступово ставати делікатним, немов той інструмент, яким бажаємо виміряти все до точності. Властиво, виховання совісті служить для того, щоб стимулювати її до пізнання й прийняття правди. Пам’ятаймо, що для людини "світло тіла – око” (Мт 6,22), а "світло душі – сумління”. Тому виховання сумління є завданням цілого нашого життя. "Від перших років [сумління] пробуджує в дитини пізнання й практикування внутрішнього закону, який пізнається сумлінням. Розсудливе виховання навчає чеснот; воно охороняє або звільняє від страху, самолюбства й гордості, від фальшивого почуття провини й схильності до поблажливості до себе, що виникають з людської немочі і вад. Виховання сумління гарантує свободу і породжує душевний спокій” (ККЦ, 1784).

Слід, за словами Папи Венедикта XVI, перевиховати в людині бажання, яке б навчилося шукати правду, щоб тим самим людина могла захистити свою свободу вибору у світі, який пропонують їй у образі підлесливої пропаганди й викривленої масової поведінки. Папа заохочує розгублену людину в цьому глобалізованому світі плекати в собі почуття до моральної краси й делікатності сумління. Цим завданням мають особливо перейматися батьки й виховники; це також завдання лежить на цілій християнській спільноті щодо її вірних й на кожному з нас особисто. Християнське сумління при його постійному розвитку не може задовольнитися тільки тимчасовим ознайомленням з основними правдами віри, про які людина почула ще в далекому дитинстві. Сумління мусить бути постійно підживленим тими ж правдами віри на всіх етапах її християнського життя, відкриваючи їм власний розум і серце, приймаючи при тому основні зобов’язання, якими підтримується як існування поодинокої особи, так і всього суспільства (пор. Папа Венедикт XVI, Промова до членів Папської Академії захисту життя, 24.02.07). Пригадуймо собі часто слова Св. Августина: "Ти створив нас для Себе, Господи, і душа наша тривожиться і не знаходить собі спокою, доки не заспокоїться в Тобі” (Сповідь, 1).

Церква тут зрозуміло навчає, що "істинну й щиру совість виховують за допомогою освіти, засвоєння Слова Божого та церковного вчення. Така совість спирається на дари Святого Духа й користає з порад мудрих людей. Крім того, великою допомогою в моральному вихованні є молитва та іспит совісті” (Компендіюм ККЦ, 374). Важливо також аналізувати власний досвід і знаки часу на підставі головної чесноти – розсудливості. Власне, вона є "чеснотою, яка робить наш практичний розум здатним пізнавати в усяких обставинах наше правдиве добро і вибирати властиві засоби до його виконання” (ККЦ, 1806). Таким чином розсудлива людина у власному сумлінні:

   1. чує голос Божий, який постійно говорить з нею;
   2. відчуває й визнає всі приписи Божого Закону;
   3. застосовує моральні принципи в особливих ситуаціях, при тому не помиляючись;
   4. долає сумніви стосовно добра, яке треба чинити й зла, яке варто уникати.

Християнська віра має великий вплив на формування людського сумління. Віра просвічує сумління, дозволяє пізнати правду й допомагає християнинові жити правдивим щасливим життям. Віра не є тягарем, який висить над нами зі своїми моральними приписами, що пригнічують людського духа. Навпаки, вона допомагає нам іти нелегкою дорогою життя, веде крізь тернисті шляхи до правди й добра. Ми на шляху не самі, з нами подорожує Христос, який постійно дарує Свого Духа, що є Духом правди й радості. Віра, врешті, долає радикальний суб’єктивізм і релятивізм, бо, як стверджує Й. Рацінґер (від 19 квітня 2005 року – папа Бенедикт XVI), сумління людини не можна ідентифікувати з її самоусвідомленим "я”, як власної впевненості про себе саму та її власної моральної поведінки. Така свідомість може бути наслідком роздумів суспільного довкілля та різних опіній, які різними способами влилися в це суспільство. Зрештою, таке може траплятися, коли людині бракує достатньої самокритичності або від нездатності уважного слухання власного духа. (пор. Кард. Й. Рацінґер, Похвала Совісті, Конференція, 16.03.91).

Тому так важливо слухати Вчительський Уряд Церкви. Ми себе запитаємо, а яка ж роль у вихованні сумління Вчительського Уряду Церкви? Відповідь на це питання частково вже дали в наших роздумах, проте часто можна почути різні судження духовних осіб, що Навчання Церкви є, немовби перешкода для прогресивних думок. Однак, Свята Церква ніколи не бажає своїм дітям зла, тому її навчання в пошуках правди є вже тією безпосередньою допомогою, яку дає для людей доброї волі сам Ісус Христос. Церква допомагає нашому сумлінню з впевненістю осягнути правду й у ній перебувати. Здорове навчання Церкви інформує сумління, просвічує його, коли воно має висловити судження щодо певної моральної думки, яка приходить ззовні; подібно, як душа інформує тіло, з яким вона тісно пов’язана. Вчительський Уряд Церкви, отож, запобігає і охороняє сумління від зовнішньої загрози чи шкідливих аморальних впливів, які можуть зашкодити його свободі.

Вчительський Уряд Церкви (мається на увазі Папа разом з усіма католицькими єпископами) – це бажання самого Господа, котрий довірив своїм слугам місійне служіння Божому Слову, "навчаючи тільки те, що було передано, оскільки його [Боже Слово – прим. ред.], з Божого доручення та під проводом Святого Духа побожно слухає [Вчительський Уряд Церкви – прим. ред.], свято зберігає й вірно викладає та виймає з цього єдиного депозиту віри те, що належить до вірування, як божественно об’явлене” (Dеі Verbum, 10). Віруючі, натомість, "пам’ятаючи Слова Христа, звернені до апостолів: "Хто слухає вас, мене слухає” (Лк 10, 16), – покірно приймають повчання та настанови, які в різних формах дають їм пастирі” (ККЦ, 87). Зі сказаного можемо зробити висновок, що Вчительський Уряд Церкви намагається різноманітними способами допомогти людській совісті, щоб вона могла краще осягнути моральну об’єктивну правду, бо тільки в такій правді є непомильність і правдиве добро, яке бажає людині Бог.

Як знаємо, у Церкві Христос діє через Святого Духа, тому у вихованні сумління Божий Дух має своє особливе завдання. Сумління є немов тим духовним простором, який наповнює Святий Дух. Він робить людину вільною в глибині її серця, преображуючи її на образ Христа, щоб вона могла вибирати й діяти незалежно, як Господь. Ісус Христос під час благодатної купелі в Хрещенні подарував нам Святого Духа від Бога Отця, "аж поки ми всі не дійдемо до єдності в вірі й до повного спізнання Божого Сина, до звершеності мужа, до міри повного зросту повноти Христа” (Еф 4, 13).

На завершення наших роздумів варто ще звернути увагу на соціальну роль сумління. Мимоволі приходить таке питання: чи сумління може чинити опір цивільній владі? Видається, що так. Як читаємо в новому Катехизмі Католицької Церкви: "Сумління зобов’язує громадянина не виконувати приписів цивільної влади, якщо ці приписи суперечать вимогам морального порядку, основним правам людини або вченню Євангелія. Відмова послуху цивільній владі, якщо її вимоги суперечать вимогам чесного сумління, знаходить своє виправдання у відмінності між службою Богові і службою політичній спільноті. "Віддайте ж кесареве кесареві, а Боже Богові” (Мт 22, 21). "Слухатися слід більше Бога, ніж людей!” (Ді 5, 29) (ККЦ, 2242).

о. Прокопій Лотоцький, ЧСВВ
http://gospodija.osbm.in.ua/