Хотілося б ще в наших роздумах сказати про свобідну властивість сумління, адже людина має право діяти незалежно, згідно з власним сумлінням. Така свобода означає наступне:
1. особа не може бути змушена діяти проти власного сумління (пор. Рим 14, 22-23): "У всьому, що людина робить і говорить, вона повинна йти за тим, про що вона знає, що воно є правдивим і справедливим” (ККЦ, 1778);
2. людині не можна забороняти діяти за власним сумлінням, особливо в релігійній сфері.
Існує все ж таки певна межа у такій свободі. Очевидно, що слід іти за своїм сумлінням, але при цьому треба пам’ятати, що не можна йти проти спільного добра. Кожне сумління має поважати ті цінності, які не підпадають під жодні дискусії, але які відповідають об’єктивній дійсності, є універсальними й однаковими для всіх. Є, отже, три найголовніші принципи, якими сумління має завжди керуватися: "(1) ніколи не можна чинити зла, щоб цим злом здобути що-небудь добре; (2) так зване "золоте правило”: "Все, отже, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм” (МТ 7, 12); (3) любов завжди має в собі повагу до ближнього та його совісті, хоч це й не означає, що ми маємо трактувати як добрі всі, навіть явно злі, вчинки наших ближніх” (Компендіюм ККЦ, 375).
А тепер погляньмо на виховний аспект сумління. Совість треба відповідно сформувати, щоб вона була чесною й справедливою. Виховувати сумління варто постійно, оскільки "воно формулює свої судження, керуючись розумом, згідно з правдивим добром, якого хоче мудрість Творця” (ККЦ, 1783). Наскільки сумління буде вихованим і обізнаним, настільки воно буде вільним. Совість, як джерело води, може бути чимось забрудненою, розмішаною або отруєною. Але в іншому разі, вона може бути також й очищеною, завдяки чому можна знайти правдиву дорогу, як наслідок доброго виховання совісті. Добре сформоване сумління являє собою істинний тип мудрого розпізнавання свобідних та відповідальних рішень. Притуплення чутливості сумління, навпаки, призводить до того, що людина стає невільником власних упереджень та опіній, які переважають в сьогоднішньому суспільстві. "Виховання сумління необхідне для людей, – оскільки вони зазнають негативних впливів і їх спокушує гріх, – щоб надавати перевагу своїм власним судженням і відкидати авторитетне вчення. (...) Іноді людина стикається з такими ситуаціями, які роблять моральне судження менш певним, а рішення – важким. Але людина завжди повинна шукати те, що є справедливим і добрим, і розпізнавати волю Бога, виражену в Божому законі” (ККЦ, 1783, 1787).
Виховання допомагає сумлінню поступово ставати делікатним, немов той інструмент, яким бажаємо виміряти все до точності. Властиво, виховання совісті служить для того, щоб стимулювати її до пізнання й прийняття правди. Пам’ятаймо, що для людини "світло тіла – око” (Мт 6,22), а "світло душі – сумління”. Тому виховання сумління є завданням цілого нашого життя. "Від перших років [сумління] пробуджує в дитини пізнання й практикування внутрішнього закону, який пізнається сумлінням. Розсудливе виховання навчає чеснот; воно охороняє або звільняє від страху, самолюбства й гордості, від фальшивого почуття провини й схильності до поблажливості до себе, що виникають з людської немочі і вад. Виховання сумління гарантує свободу і породжує душевний спокій” (ККЦ, 1784).
Слід, за словами Папи Венедикта XVI, перевиховати в людині бажання, яке б навчилося шукати правду, щоб тим самим людина могла захистити свою свободу вибору у світі, який пропонують їй у образі підлесливої пропаганди й викривленої масової поведінки. Папа заохочує розгублену людину в цьому глобалізованому світі плекати в собі почуття до моральної краси й делікатності сумління. Цим завданням мають особливо перейматися батьки й виховники; це також завдання лежить на цілій християнській спільноті щодо її вірних й на кожному з нас особисто. Християнське сумління при його постійному розвитку не може задовольнитися тільки тимчасовим ознайомленням з основними правдами віри, про які людина почула ще в далекому дитинстві. Сумління мусить бути постійно підживленим тими ж правдами віри на всіх етапах її християнського життя, відкриваючи їм власний розум і серце, приймаючи при тому основні зобов’язання, якими підтримується як існування поодинокої особи, так і всього суспільства (пор. Папа Венедикт XVI, Промова до членів Папської Академії захисту життя, 24.02.07). Пригадуймо собі часто слова Св. Августина: "Ти створив нас для Себе, Господи, і душа наша тривожиться і не знаходить собі спокою, доки не заспокоїться в Тобі” (Сповідь, 1).
Церква тут зрозуміло навчає, що "істинну й щиру совість виховують за допомогою освіти, засвоєння Слова Божого та церковного вчення. Така совість спирається на дари Святого Духа й користає з порад мудрих людей. Крім того, великою допомогою в моральному вихованні є молитва та іспит совісті” (Компендіюм ККЦ, 374). Важливо також аналізувати власний досвід і знаки часу на підставі головної чесноти – розсудливості. Власне, вона є "чеснотою, яка робить наш практичний розум здатним пізнавати в усяких обставинах наше правдиве добро і вибирати властиві засоби до його виконання” (ККЦ, 1806). Таким чином розсудлива людина у власному сумлінні:
1. чує голос Божий, який постійно говорить з нею;
2. відчуває й визнає всі приписи Божого Закону;
3. застосовує моральні принципи в особливих ситуаціях, при тому не помиляючись;
4. долає сумніви стосовно добра, яке треба чинити й зла, яке варто уникати.
Християнська віра має великий вплив на формування людського сумління. Віра просвічує сумління, дозволяє пізнати правду й допомагає християнинові жити правдивим щасливим життям. Віра не є тягарем, який висить над нами зі своїми моральними приписами, що пригнічують людського духа. Навпаки, вона допомагає нам іти нелегкою дорогою життя, веде крізь тернисті шляхи до правди й добра. Ми на шляху не самі, з нами подорожує Христос, який постійно дарує Свого Духа, що є Духом правди й радості. Віра, врешті, долає радикальний суб’єктивізм і релятивізм, бо, як стверджує Й. Рацінґер (від 19 квітня 2005 року – папа Бенедикт XVI), сумління людини не можна ідентифікувати з її самоусвідомленим "я”, як власної впевненості про себе саму та її власної моральної поведінки. Така свідомість може бути наслідком роздумів суспільного довкілля та різних опіній, які різними способами влилися в це суспільство. Зрештою, таке може траплятися, коли людині бракує достатньої самокритичності або від нездатності уважного слухання власного духа. (пор. Кард. Й. Рацінґер, Похвала Совісті, Конференція, 16.03.91).
Тому так важливо слухати Вчительський Уряд Церкви. Ми себе запитаємо, а яка ж роль у вихованні сумління Вчительського Уряду Церкви? Відповідь на це питання частково вже дали в наших роздумах, проте часто можна почути різні судження духовних осіб, що Навчання Церкви є, немовби перешкода для прогресивних думок. Однак, Свята Церква ніколи не бажає своїм дітям зла, тому її навчання в пошуках правди є вже тією безпосередньою допомогою, яку дає для людей доброї волі сам Ісус Христос. Церква допомагає нашому сумлінню з впевненістю осягнути правду й у ній перебувати. Здорове навчання Церкви інформує сумління, просвічує його, коли воно має висловити судження щодо певної моральної думки, яка приходить ззовні; подібно, як душа інформує тіло, з яким вона тісно пов’язана. Вчительський Уряд Церкви, отож, запобігає і охороняє сумління від зовнішньої загрози чи шкідливих аморальних впливів, які можуть зашкодити його свободі.
Вчительський Уряд Церкви (мається на увазі Папа разом з усіма католицькими єпископами) – це бажання самого Господа, котрий довірив своїм слугам місійне служіння Божому Слову, "навчаючи тільки те, що було передано, оскільки його [Боже Слово – прим. ред.], з Божого доручення та під проводом Святого Духа побожно слухає [Вчительський Уряд Церкви – прим. ред.], свято зберігає й вірно викладає та виймає з цього єдиного депозиту віри те, що належить до вірування, як божественно об’явлене” (Dеі Verbum, 10). Віруючі, натомість, "пам’ятаючи Слова Христа, звернені до апостолів: "Хто слухає вас, мене слухає” (Лк 10, 16), – покірно приймають повчання та настанови, які в різних формах дають їм пастирі” (ККЦ, 87). Зі сказаного можемо зробити висновок, що Вчительський Уряд Церкви намагається різноманітними способами допомогти людській совісті, щоб вона могла краще осягнути моральну об’єктивну правду, бо тільки в такій правді є непомильність і правдиве добро, яке бажає людині Бог.
Як знаємо, у Церкві Христос діє через Святого Духа, тому у вихованні сумління Божий Дух має своє особливе завдання. Сумління є немов тим духовним простором, який наповнює Святий Дух. Він робить людину вільною в глибині її серця, преображуючи її на образ Христа, щоб вона могла вибирати й діяти незалежно, як Господь. Ісус Христос під час благодатної купелі в Хрещенні подарував нам Святого Духа від Бога Отця, "аж поки ми всі не дійдемо до єдності в вірі й до повного спізнання Божого Сина, до звершеності мужа, до міри повного зросту повноти Христа” (Еф 4, 13).
На завершення наших роздумів варто ще звернути увагу на соціальну роль сумління. Мимоволі приходить таке питання: чи сумління може чинити опір цивільній владі? Видається, що так. Як читаємо в новому Катехизмі Католицької Церкви: "Сумління зобов’язує громадянина не виконувати приписів цивільної влади, якщо ці приписи суперечать вимогам морального порядку, основним правам людини або вченню Євангелія. Відмова послуху цивільній владі, якщо її вимоги суперечать вимогам чесного сумління, знаходить своє виправдання у відмінності між службою Богові і службою політичній спільноті. "Віддайте ж кесареве кесареві, а Боже Богові” (Мт 22, 21). "Слухатися слід більше Бога, ніж людей!” (Ді 5, 29) (ККЦ, 2242).
