Вона змінила комфорт затишного міського існування на безконечний ланцюг раздівських клопотів і сезонних робіт у селі. Аби зважитися на таке, для цього треба мати не просто бажання, а відвагу. Анна Космач свого часу зробила свій рішучий вибір-крок і повернулася в рідну Білоберізку над Черемошем з Івано-Франківська, де працювала на обласному радіо. Журналістка у цьому випадку не просто змінила професію. Вона, знову ж таки, повернулася до нехитрих, але фізично нелегких занять і ремесел батьків та дідів, до своїх джерел — і природних, і духовних, народних, до самої себе істинної, автентичної, якщо хочете.
 
Карпатські земля і небо, повітря, гори й ліси і, ясна річ, щоденне спілкування з односельцями наснажили Аннину душу емоційно-образними враженнями й філософськими розмислами для нового сплеску її поетичної творчості. Тепер особливо відчуваєш усвідомлення ліричною героїнею віршів своїх коренів, безперервності одвічного і невпинного, мов та гірська річка, плину буття, єдності свого внутрішнього світу із всесвітом, освяченим Божою всемогутністю і благодаттю. Голос поетеси став упевненішим, дзвінкішим, набув художньо виразнішого звучання.

Щедрим виявився для Анни Космач нинішній рік: в івано-франківському видавництві «Фоліант» вийшла друком спочатку її поетична книжка «О, любий світку...», а недавно ще одна — «За горами, долами...». Добірку віршів з неї й пропонуємо увазі читачів.

Доля

Я — така маленька квітка,
Ти — така широ-о-к-а нива.
Як мене ти народила,
Прошептала:
«Будь щаслива».
Налетіла буря звідкись,
Стебельце моє зломила...
Я така малень-ка-а квітка...
Ти мене не вборонила.

Се ля ві!
Чужа фраза,
Немов рана — мембрана,
Тремтить в голові —
Оправдовує, зладжує,
радить...
Та не буде іншої правди,
Бо немає ділам і словам
вороття.
і кричить в моїй плоті й крові
Не зачате твоє дитя.
Се ля ві!..
Посортую на справи живі
Й уже не живі
Безталанне таке життя.
Бруду клани
Тягнуть у безвість — Тумани...
і не спить в моїй плоті й крові
Не зачате твоє дитя.
Се ля ві!..
Побіжу, приколишу.
Не в біду покладу —
У колисочку-згадку.
Та не буде з кінця початку,
Як з минулого — майбуття?
і кричить моїй плоті й крові
Не зачате твоє дитя.
Се ля ві!..
Приколишу.
Світелечко загашу,
Розгойдаю колисочку-згадку.
Задрімало начеб на мить,
А крізь сон жебонить:
— Де ти, татку?
Се ля ві!..

* * *
Зранечку помолюсь...
Може, не помилюсь:
Нині святого Луки —
Висаджу часники.
Щезни, нечиста сило!
Нині святого Луки.
Те, що я посадила,
Виросте, як кулаки.

* * *
Майже не їла,
Майже не пила.
і не варила,
і не палила.
Дві картоплини,
Шматочок сала —
З ночі до днини
Вірші писала.
В ряд поставали
Ямби, хореї...
В ряд чи недбало,
Ямби й хореї
Долі моєї?
Вірші писала,
В шафу складала.
Вчора забула —
Нині згадала.
Сиджу, мізкую,
Як діять маю:
інші друкують,
А я — ховаю.
Полум’я долі,
Вогонь любові —
На білий аркуш
і в шафу знову.
Та ось що бачу
Чи, може, сниться:
Полум’я наче?..
Горить полиця!

* * *
Філософія весни —
Збагатіти восени.
В ній закладені закони:
Бити лиш землі поклони.
Не сидіти в холодку —
Кинуть в рот щось Нашвидку,
і уже як прийде вечір
Розігнути руки й плечі.
Філософія моя:
Куди сонце — туди я.
Сонце в поле —
і я жати,
А за гору —
Йдемо спати.
...Не збагнути до пуття
Філософію життя:
Гідне це чи маяття
Й скільки треба нам добра,
Щоб скінчилася жура
і при слові про добро
Ми не морщили чоло?
...Філософія життя:
Все летить без вороття.
Не розтринькай задарма
Навіть те, чого нема.
Живи думкою весни —
Збагатіти восени.

* * *
Іду через долю,
Наче по мінному полю.
Без страху, вагання
чи болю,
Та наче по мінному полю...
Хоч тяжка і сумна
моя днина,
Не вибухає все ж міна.
і зовсім чомусь не боюся,
Що там чи ось тут підірвуся.
А світ повернувся
до мене плечима...
Плечима
і — з опущеними очима.
Він знає,
Він добре знає,
Чому свої очі від мене ховає...
Яка ж бо того загадкова
причина,
Що він з опущеними очима?
Прошу я цвіт  із воскреслих віт,
Ручай, що розкраяв
мою печаль,
Бджілку, пташку,
жито зелене:
Не відвертайтеся від мене,
Не ставайте до мене
плечима,
Не карайте опущеними
очима!
Я — на квітці роса,
Я — зоря в небесах,
Я — ваша солона, солона Сльоза!..

* * *
У сусіднім дворі
Коляда,
А моя — з-за воріт
Загляда.
Крізь туман,
Крізь паркан,
Крізь обман...
Моє свято попало в капкан.
Йому ноги капкан перетовк,
Й воно виє від болю,  як вовк.
Торжествуй,
Колядо не моя:
Моя доля — холодна змія.
Я солону сльозу проковтну
і свій сум, як дитя, пригорну.
...Колядує чужа коляда —
Сиротою моя підгляда...
...Боже милий,
Свій хрест донесу,
А Тобі помолюсь за сльозу.
Бо хто скарбу такого не мав,
Він не жив —
Як ходив, так пропав.

* * *
Перещеплю дичку —
То була кисла і колюча
Слива, а чи груша.
Я ж сьогодні дам їй
іншу душу,
інше серце, норов, гонор,
долю:
Віднині не згада ніколи,
Хто ж то був їй батьком,
Що робила мати, —
Все забуде,
Не схоче знати.
Виростуть у неї вже плоди
не дикі,
А солодкі груші чи сливки
великі.
Хто скуштує, скаже:
— О, які чудові!..
Може, перещеплю
й прутики вербові?
Щоб висіли завтра
і на вербах груші,
Щоб не всохли в буднях
Наші душі.

* * *
Пахне літо картоплинням.
Доле, не журись —
Напечемо у лушпинні
Кожному по картоплині,
Як було колись.
Ми малими пасли вівці —
Міряли горби.
Ти в старій ходив баршівці
і носив мені в тобівці
Молоді боби.
О, які були солодкі
Ті твої дари!
Ожива в душі неспокій,
Мучить обох давній докір —
Ми не зберегли
Ту ясну душі святиню,
Щемну ніжність ту,
Що згодилась дуже б нині,
Що принесла сивій днині
Згадку золоту.

* * *
О, Божа милість!
Я не розбилась —
За павутинку пальцем вхопилась.
За павутинку —
пальцем-мізинцем,
Пір’ячком з крильця,
Маревом мрії,
Сяйвом надії...
Так лиш надія
Може й уміє:
Я — не розбилась,
В леті вхопилась...
Але навіщо
Ця Божа милість?!

* * *
...Це просто гра!
Мені пора.
Ми все сказали —
Й замовчали
(Чи нам на двері показали —
і з пліч звалилася гора?).
А далі пріч помандрували
У різні боки —
Хто куди.
А допоки?
Назавжди.