„Партизани тероризують місцеве населення у формі
вбивств і мародерства”... „Місцеве населення має до нас велику
ворожість, до німців – ще більшу”... Як брехали Федоров і Ко.
ПартизаниІсторики давно піддають критиці радянські
догми про партизанський рух в Україні. Завдяки таким дослідникам, як
Кентій, Гогун, Білас, Сергійчук, громадськість дізналася про „народних
месників” не тільки їх праведні справи, а й найбільш темний бік
діяльності партизан: розбої, грабунки, насильство над мирними
мешканцями, п`янки, гулянки, чвари між командирами загонів і багато
іншого, про що і не підозрював радянський громадянин. Та і як він міг
щось запідозрити, якщо йому доводилося вивчати історію партизанського
руху за тенденційними документальними збірками або ж мемуарами
керівників партизанських з`єднань. Виходячи з дій сьогоднішньої влади,
нам мабуть знову доведеться повернутися до радянської методики вивчення
історії.
Хотілося б докладніше поговорити про партизанську мемуаристику, по суті досі не досліджену з об`єктивних позицій.
„Партизани тероризують місцеве населення у формі вбивств і мародерства”
Появою маси партизанських мемуарів тиражами 100,
150, 200 тисяч примірників, про які нині можуть тільки мріяти сучасні
дослідники і письменники, радянське суспільство зобов`язане Хрущову.
Після його приходу до влади книжкові полиці буквально ломилися від
творів, в яких колишні партизанські командири, тепер уже здебільшого як
Герої Радянського Союзу, описували свої „подвиги” в роки війни – саме
свої або ж наближених до себе людей, а не рядових партизанів.
Саме за цими працями абсолютна більшість радянських
громадян кілька поколінь (не рахуючи істориків) і черпала інформацію про
всенародний партизанський рух. Створювалися вони за підтримки влади –
як частина радянської пропаганди. Абсолютно точно їх схарактеризував
американський історик Джон Армстронг: „Легенди про загони безстрашних і
зв`язаних єдиною метою молодих людей, які живуть просто неба, б’ються
проти набагато сильнішого ворога і мстяться гіршим з мерзотників,
привертали увагу молоді з часів Робін Гуда до епохи підкорення Дикого
Заходу. Додайте до цього рецепту як інгредієнти елементи детективного
тріллера, і у вас в руках опиниться ідеальне знаряддя пропаганди”.
Можливо, тому Хрущов був противником системних
історичних досліджень партизанського руху, розуміючи, що тоді „радянські
месники” втратять свій романтичний образ. У березні 1962 року в промові
на пленумі Центрального Комітету КПРС він презирливо порівнював
дисертацію „Партизанські операції в лісах Білорусі під час Великої
Вітчизняної війни” з дисертацією на тему „Екологічне і економічне
значення європейського білого журавля, чорного журавля і сірої чаплі для
Білорусії”. Обидві дисертації, за словами Микити Сергійовича, були
марною витратою грошей. Він був упевнений, що якщо і потрібно давати
трактування партизанського руху і інших етапів війни, то цим повинні
займатися автори мемуарів, статей і літературних творів.
Наведемо кілька прикладів дії пропаганди в мемуарах
партизан, які зараз не витримують ніякої критики. Герой Радянського
Союзу Антон Бринський, що дислокувався зі своїм загоном переважно в
західних регіонах України, в своїй книзі „По той бік фронту” пише:
жителі Рівненської і Волинської областей, дізнавшись, що партизанам
потрібне було золото (для купівлі у німців вибухівки), віддавали все, що
мали. „Радісним було не тільки поповнення наших запасів, а й та
активність, яку виявило населення. Не треба було просити і умовляти.
Треба було тільки сказати, і люди самі несли, віддавали, діставали”, –
зазначає Бринський.
Насправді ж це просто пропагандистська фішка,
спрямована на те, щоб показати беззастережну підтримку радянських
партизан у всіх регіонах України. Адже загальновідомо, що в
західноукраїнських землях „народних месників” населення практично не
підтримувало, віддаючи свої переваги українським повстанцям. Тому
партизани дуже часто вимушені були вдаватися до насильницьких заходів
щодо місцевого населення. Та ж бригада Бринського, який змальовує таку
ідилію у відносинах з селянами, славилася своєю жорстокістю. Про що, до
речі, писали командири інших з`єднань.
Так, двічі Герой Радянського Союзу Федоров в жовтні
1943 року подав на ім`я Хрущова доповідну записку, де відзначав дії
загонів Бринського (псевдо „дядя Петя”) таким чином: „Ставимо Вас до
відома, що дії ряду командирів цього з`єднання (не кажучи вже про
рядових партизанів, які тероризують мирне населення побиттями,
вбивствами і мародерством) проведені, як правило, у формі бандитизму,
грабування і мародерства, потребують Вашого втручання”. А ось що пише в
своїй доповіді від 27 березня 1944 року комісар Кам`янець-Подільського
партизанського з`єднання ім. Жукова Миронов: „У більшості партизанських
загонів склалася така думка, що поголовно всі жителі Західної України
націоналісти, і заходячи в села, вони проводили майже поголовне
вилучення худоби і майна і вбивали чоловіче населення у порядку помсти
за загиблих диверсантів”.
Федоров у своїх мемуарах „Підпільний обком діє”
промовисто розповідає про допомогу, що її надають партизанам
західноукраїнські селяни, і про підтримку останніми їх з`єднання
практично в усьому регіоні. Тим часом командування Рівненського
партизанського з`єднання №2 у листопаді 1943 року в своєму листі
повідомляло Федорова, що його бійці ведуть незаконну діяльність, на межі
явного мародерства. Загін ім. Ванди Василевській, рухаючись через село
Привентівка, піддав населення цього села форменому пограбуванню. „Бійці
загону, – писалося в листі, – без жодного контролю і керівництва ходили
по селу і вимагали все, що потрапило. Брали взуття, білизну, одяг,
посуд, супроводжуючи свої дії лайкою, погрозами і застосуванням зброї,
стріляючи з гвинтівок і автоматів”.
Складно уявити собі, щоб партизани так поводилися відносно доброзичливого настроєного населення.
„Місцеве населення має до нас велику ворожість, до німців – ще більшу”
Ще одна вельми неправдоподібно представлена тема в
мемуарах стосується українських націоналістів. У партизанських спогадах
вони „продажні нелюди”, які звіряче мучили разом з німцями місцеве
населення. Так, Медведєв у своїй книзі „Сильні духом” характеризував
бандерівських партизан, не скупившись на епітети: „Бандера був махровий
гітлерівець, вивченик гестапо. Він зібрав покидьки петлюрівської
контрреволюції, вцілілих куркулів, весь набрід, що опинився після
тридцять дев`ятого року в гітлерівській Німеччині. Його „хлопці”
грабували українські села і хутори, а прибутки від пограбувань ішли
отаманові. Награбовані капітали Бандера вміщав на своє ім`я в
швейцарський банк”.
У свою чергу, Федоров в своєму опусі зазначав, що до
них приходили селяни і скаржилися „рідній Радянській владі” на
бандерівських партизанів, які постійно грабували їх села і просили
вигнати мучителів. І диверсант Ілля Старінов в своїх спогадах „Міни
сповільненої дії” стверджував, що в роки війни в Західній Україні
„сільське населення жило в постійному страху. Бандерівці приходили
ночами, забираючи у селян продукти, нібито для партизан, насправді ж
передаючи їх німцям”.
Ці, по суті, партизанські казки читали десятки
мільйонів людей і потім на перекручених фактах робили висновки про
українських націоналістів. Адже хто тоді міг знати, що насправді
прихильники Степана Бандери вели не показушну, а реальну збройну
боротьбу проти нацистів і що не міг він класти гроші в якісь там банки
хоч би з тієї причини, що з 1941 року перебував у німецькому концтаборі
„Заксенгаузен” за прагнення створити незалежну державу.
Щодо постійного грабунку мирного населення, то це
теж перебільшення (хоча заперечувати наявність таких випадків не слід),
про що зараз написано багато досліджень не тільки українськими, а й
іноземними істориками. Що ж до „рідної Радянської влади”, то для
західних українців СРСР ніколи не був своїм, про що свідчить повстанська
боротьба на цій території – як до війни, так і після.
Для прикладу наведемо запис з щоденника Руднєва
(комісара партизанського з`єднання Ковпака: „У Західній Україні кожне
село націоналістичне, і дуже багато банд націоналістів знаходиться по
лісах”. Те саме радирував до УШПР 26 вересня 1943 року Сидір Ковпак,
зазначаючи, що в західних регіонах України „українське населення
виключно підтримує бандерівців, радянську владу ненавидить”. Запідозрити
цих партизан в необ`єктивність складно.
Вислови Старинова легко спростувати його ж
телеграмою, надісланою до УШПР 17 березня 1944 року, де він діаметрально
протилежно оцінював відносини УПА з місцевим населенням. Зокрема, він
писав: „У звільнених районах Тернопільської області населення заховало
частину худоби, свиней, створивши таємні склади для банд націоналістів. Є
випадки отруєння, вбивств, обстрілу. Відчувається явна ворожість до
нас. До німців ця ворожість ще більша. Четверту війну воюю, але ніколи
не зустрічав такого ворожого середовища”.
Як брехали Федоров і Ко
ПартизаниПроблемою в партизанських мемуарах є і те,
що героями сюжетів тут часто ставали люди, які не мали анінайменшого
стосунку до боротьби з німецькими окупантами і потрапили на сторінки
книг завдяки знайомству з авторами. А приписки чужих операцій часто
ставали предметом сварок між партизанськими „вождями”, що призводили до
того, що багато з них просто не спілкувалися між собою в мирний час.
Наочним прикладом тут може служити відкритий лист
колишнього учасника партизанського руху Миколи Струтинського, надісланий
ним до Інституту історії УРСР 26 березня 1966 року. Досвідчений
партизан виявив у книзі „Поєдинок”, написаною одним з керівників
Рівненського підпілля, Героєм Радянського Союзу Терентієм Новаком, дивні
речі. Терентій Федорович безсоромно привласнив собі ідею про підрив
німецької їдальні в Рівному в 1943 році, натомість, за словами
Струтинського, це була задумка якогось бійця Афоніна. Жертви вибуху в
мемуарах автор також, м`яко кажучи, перебільшив.
„Новак доповів командирові загону, що вибухом міни
було знищено кілька німецьких генералів, багато офіцерів і солдатів.
Тепер він конкретизував цифру. Виступаючи 7 червня 1965 року на
львівському телебаченні, Новак сказав, що в цій їдальні було вбито трьох
генералів, чотирьох підполковників і 80 офіцерів, – пише в листі
Струтинський. – З усією відповідальністю заявляю, що це зухвала брехня. У
солдатській їдальні німецькі генерали і офіцери не харчувалися. Не було
їх там і в момент вибуху. Насправді в результаті вибуху міни були важко
поранені лише двоє: рядовий солдат-власівець і Червинський, який
виконував наші завдання в комендатурі міста, де він працював шевцем, час
від часу відвідував „Солдатен гейм”.
А ось що писали на ім`я директора Інституту
марксизму-ленінізму щодо мемуарів Новака колишні партизани загону Дмитра
Медведєва, який діяв у тому ж регіоні, Василь Багровий, Михайло Нессен і
Михайло Сапір, які особисто знали керівника рівненського підпілля:
„Новак – за своєю натурою людина вкрай боязка, дуже користолюбна,
кар`єрист. Написані ним і видані в Україні спогади „Поєдинок” – це повна
брехня і марення. Він приписує собі багато епізодів діяльності
легендарного розвідника Миколи Кузнєцова. Видана книга викликає у нас,
колишніх партизанів, і в читачів, обурення і жаль. Це наруга над святою
пам`яттю тих, хто чесно боровся і загинув. Зрозумійте нас, адже ця
людина в період німецької окупації не знищила жодного німця і бандита”.
Так само непорядно до організаторів підпілля на
Сумщині вчинив Наумов. Він у своїх мемуарах „Хінельські походи” обставив
усе так, що вийшов організатором сам. Хоча партизанити почав, за
словами комісара його з`єднання Лукашова, з січня 1942 року, коли вже
сумське підпілля існувало.
Більше того, Лукашов після виходу мемуарів Наумова
буквально „розніс” їх у листі до директора Інституту марксизму-ленінізму
Назаренка, побачивши в них багато вигадки і неправди. Ось як він
схарактеризував його творчість: „Багато написано книг, чудових творів
наших радянських письменників. Ці книги розповідають нашому народові про
ту сувору правду, яку пережили трудівники нашої країни в роки Великої
Вітчизняної війни. Але є твори, які перекручують правду, оббріхують
наших радянських людей, які віддали світле життя за щастя народу. Ці
люди, горе-письменники, не зважаючи ні на що, готові втопити в багні
інших, лише б собі одержати славу. Вони забувають, що історичну правду,
свідками якої ще живуть люди, важко перекрутити. Подібним писакою,
кар`єристом і наклепником є Наумов”.
У своєму листі Лукашов зазначив, що німці до початку
1942 року не могли кинути великі сили проти з`єднання Наумова, як він
пише, оскільки його ще не було. На той час майбутній командир з`єднання
керував лише однією партизанською групою в 250 осіб загону Червоного
району (Сумщина). Не було ніколи таких випадків, щоб в селах Подивоття
та Станіславчик німці його мало не вбили (Наумов зазначає в мемуарах, що
дивом залишився живий, але були застрелені під ним його коні). „Який
збіг, який щасливець! А насправді це було? Ні, цього ніколи не було, це
показане, надумане „геройство”, – писав Лукашов.
Єдине, що не викликало сумнівів у колишнього
комісара з`єднання Наумова, це те, як точно і правдиво він змалював
діяльність Куманька (одного з організаторів сумського підпілля), та й то
з меркантильних міркувань – останній займав після війни серйозні
партійні посади, тому викликати його гнів на свій опус автор не став.
„У цій книзі Наумов більш-менш правдиво показує
факти про діяльність Куманька, хоча я в книзі ніде не помітив цього
прізвища, – звертав увагу директора інституту колишній комісар
з`єднання. – Він у нього йде під кличкою „Фомич”. Так насправді його
називали в загоні. Але з якою метою він це робить? Він знає, що Куманьок
займає видне положення в суспільстві і партії в післявоєнні роки, і,
спираючись на нього, йому легко було перекрутити факти в своїй книзі.
Переважно в книзі не показана жодна людина з бійців і командирів
партизанського загону, які залишилися в тилу ворога з перших днів
окупації, як кажуть не на життя, а на смерть боролися”.
Не відставав від своїх колег і Олександр Кривець –
командир партизанського загону ім. Щорса на Чернігівщині. У 1973 році в
світ вийшла його книга „Багряними дорогами”. Доблесть автора в творі
змальована яскравими фарбами. Щоправда, про справжніх партизанів
Чернігівської області, де діяв загін, в книзі майже не згадується,
героїчні вчинки в оповіданні приписуються тільки друзям і родичам автора
і, звісно, самому командирові.
Колишня партизанка Павлина Березовська дала таку
оцінку мемуарам Кривця: „А що там наворочене, прямо скажу, не кожному
фантастові під силу. Барон Мюнгаузен – жалюгідний невдаха проти нашого
„льотчика”. Читаючи книгу, ми з моїми друзями-партизанами спочатку
дивувалися, потім ображалися, а врешті-решт, вже просто сміялися до
сліз”.
Зазнавали критики очевидців і мемуари Федорова
„Підпільний обком діє”. Ось як відгукувався про прочитану першу частину
книги колишній секретар Чернігівського обкому КП(б)У з пропаганди Рудько
в листі Федорову: „Здрастуйте, Олексію Федоровичу! Учора прочитав першу
частину Вашої книги „Підпільний обком діє” в журналі „Новый мир” за
1947 рік. Я не збираюся наводити критику по всіх розділах першої частини
книги, але повинен писати Вам, що в ній є багато неточностей –
перекручені факти і переплутані події”.
Розкритикував третю книгу мемуарів і начальник
особливого відділу з`єднання Федорова Золотаренко. У своєму обширному
звіті, надісланому до всіх партійних інстанцій щодо підпільних
організацій на Волині, створених Олексієм Федоровичем, він зазначав: „З
усією відповідальністю комуніста і партизана, як бойовий начальник
особливого відділу з`єднання Федорова заявляю, що ніяких підпільних
партійних організацій до кінця війни на зв`язку у так званого
підпільного обкому партії на Волині не було, тому, що ніякої підпільної
роботи з організації і виявлення комуністами не велося”.
***
Звичайно, професійні історики розуміють, що мемуари і
спогади не позбавлені суб`єктивізму, але у випадку з партизанськими –
це явний перебір... Насправді цінність у цих книгах становлять
змалювання побуту і повсякденного життя партизан, творчість (пісні,
частівки, анекдоти)... Все інше – чиста вигадка, яка не витримує
перевірки архівними документами. Адже недаремно всі ці казки викликали
обурення рядових партизанів. Спонукаючи писати їх гнівні листи до різних
інстанції, вимагаючи справедливості. Хоча, звичайно, певний відсоток
таких листів був написаний через заздрість побратимів, які не потрапили
на сторінки книг (що не зменшує значення цих листів).
Проте запущений конвейєр не так легко було зупинити.
Зробивши це, КПРС виставила б у не дуже доброму світлі канонізованих
героїв, а іноді, як у випадку з Федоровим, і двічі Героїв Радянського
Союзу, тим більше що їх книги дуже добре вписувалися в русло радянської
пропаганди. Тому заперечення, які приходили письмово, зазвичай,
відправлялися до архівних фондів, де вони зберігаються досі.
Володимир ГІНДА,
кандидат історичних наук
http://www.banderivets.org.ua/
