Після смерті нечестивих та богоненависних римських царів настав благочестивий цар Константин Великий, і віра в Господа нашого Ісуса Христа примножилася. Тоді деякі христолюбці із міста Олександрійського, пошукавши останки мощів святого славного мученика Христового Мини, збудували церкву в ім'я його.

Того часу один купець благочестивий із землі Ісаврійської увійшов до Олександрії, куплю чинячи. Почув про численні чуда та зцілення, які бувають у церкві святого Мини, і сказав подумки: "Піду ж бо і я та й поклонюся чесним мощам святого мученика і дам якийсь дар у церкву його, щоб милостивий до мене був Бог молитвами свого страждальця". І, так настановившись, пішов, узявши із собою торбинку, повну золотників. І прийшов до поморського озера, знайшов перевоза й перебрався на місце, що зветься Локсонета; там вийшов на берега й шукав, де б ніч, що надходила, перебути — був-бо тоді вечір. І знайшов одну хоромину та й сказав господареві: "Друже, учини милість, прийми мене у хоромину свою переночувати, зайшло-бо сонце і боюся сам іти в дорогу, не маю ж бо приятеля, щоб був мені співподорожанином". Хазяїн же мовить: "Увійди, брате, і ночуй, доки день засяє". Зайшов ото гість до хоромини, ліг та й заснув. Господар же, побачивши в пришельця, що несе торбинку золота, спокусився на це й бісові, що науськував його, піддався: намислив убити гостя свого, а золото собі забрати. Встав-бо опівночі, своїми руками його зачавив і на шматки посік. Поклав те у кошика і сховав у внутрішні покої. Був у напрузі довго, позираючи туди й сюди, — шукав таємного місця, де б поховати вбитого. Коли ж так він розмірковував, явився Христовий мученик Мина, їдучи на коні, ніби який воїн, од царя посланий, і зайшов ворітьми в дім убивці та й запитав про вбитого того гостя. Убивця ж відмовлявся, кажучи до святого: "Не знаю, що кажеш, господине, не було в мене нікого". Святий же, із коня зсівши, зайшов до внутрішньої хоромини і знайшов кошика, витяг його та й каже вбивці: "Що тут є?" Він же, злякавшись вельми, в ноги святого великим падінням кинув себе. Святий-бо розсічені частки склав і, помолившись, воскресив мертвого та й каже йому: "Віддай славу Богові!" — той же, ніби зі сну вставши, збагнув, що постраждав від господаря дому, прославив Бога і воїнові, що явився, дякуючи, кланявся. Святий-бо від убивці взяв золото і віддав воскреслому чоловікові, кажучи: "Іди в свою дорогу з миром". А до вбивці повернувшись, схопив його й бив достатньо, караючи, — той-бо прощення просив. Святий же дарував відпущення гріха і, помолившись щодо нього, сів на коня та й щез з очей його.

В Олександрії був один чоловік, на ймення Євтропій, той обіцяв дати до церкви святого Мини срібну таріль і, закликавши золотаря, повелів йому виготовити дві срібні тарелі: одну таріль на ім'я святого Мини, і написати на ній такі слова: "Таріль святого великомученика Мини", а на другій велів учинити ім'я своє і написати на ній: "Таріль Євтропія, громадянина Олександрійського". Золотар же, за повелінням, почав кувати, а коли обидві тарелі викував, вийшла таріль святого Мини ліпша й краща. Написав же ім'я кожного на тарелі його і віддав Євтропію. Той якось плавав по морю й обідав із обох новозроблених тарелей і побачив, що таріль, зроблена на ім'я святого Мини, краща за його таріль, уподобав її і не захотів віддавати святому, але повелів слузі поставити в ній страву, свою ж таріль намислив відіслати до церкви святого Мини. Коли ж закінчилася трапеза, взяв слуга мученикову таріль і, пішовши на край корабля, почав мити її в морі. Коли ж він мив, напав на нього жах — побачив-бо якогось чоловіка, котрий із моря виходив, відтак схопив з його рук таріль і невидимий став. Раб же нестямний затрепетав і, охоплений страхом, вверг себе услід за таріллю в море. Побачивши це, пан його злякався і сказав, плачучи: "Горе мені, окаянному, що позаздрив на таріль святого і погубив раба свого вкупі із таріллю! Але ти, Господи Боже мій, не до кінця прогнівляйся на мене і з хлопцем моїм учини милість. Це ж бо обітницю чиню, що коли тільки знайду тіло хлопця мого, то другу таку учиню таріль і подам її угодникові твоєму святому Мині або ж ціну зниклої тарелі віддам до церкви святого".

Коли пристав корабель до берега, вийшов на сушу Євтропій і, дивлячись на край моря, хотів уздріти тіло хлопця, викинене морем, щоб поховати його. А коли пильно придивився, побачив раба, котрий виходив із моря із таріллю, і, злякавшись, великим голосом сказав: "Слава Богові, о воістину великий є святий мученик Мина!" І вийшли всі із корабля й побачили раба, котрий тримав таріль, здивувалися і славили Бога. Спитали його: "Як живий залишивсь у морі і як вийшов здоровий?" Він же відказав їм, мовлячи: "Коли вкинув себе в море, муж добровидний із іншими двома зловили мене й ходили зі мною вчора й сьогодні аж дотепер". Чоловік же взяв раба й таріль і пішов до церкви святого Мини і, поклонившись, залишив обіцяну святому таріль та й відійшов, дякуючи Богові і угодника його, святого Мину, прославляючи.

Одна жінка, на ймення Софія, із країни Фекозелитської, ішла поклонитися до святого Мини. Зустрів же її, коли йшла дорогою сама, один воїн і забажав її, хотів присилувати її до поганого змішання. Вона ж міцно оборонилася від нього, закликаючи в поміч святого мученика Мину. І не зневажив нею святий, а ґвалтівника покарав і жінку неушкоджену зберіг. Той-бо воїн прив'язав коня до своєї правої ноги і хотів ґвалт отой чинити. Кінь же, роз'ятрившись на пана свого, не тільки не допустив, щоб сталося погане змішання, але й самого поволочив землею. І не зупинився, і не присмирнів, аж доки його до церкви святого Мини не дотяг, вельми часто іржучи та ярячись, і багато людей те бачило, було ж бо свято, і безліч народу до церкви зібралося. Воїн-бо той, уздрівши зібрання мужів і коня, що так само ярився, і що ніхто йому допомогти не може, злякався, щоб не постраждати ще пагубніше від коня, і без сорому викрив своє беззаконня, сповідався перед усіма, і тоді кінь перестав яритися і став покірний. Воїн же зайшов до церкви, припав до святого, молячись і прощення просячи за своє зогрішення.

Один кривий і німа жінка сиділи біля церкви святого з іншими багатьма заради зцілення. Опівночі, коли всі спали, явився святий кривому й мовить йому: "Наблизись мовчки до німої жінки і візьми її за ногу". Кривий-бо каже: "Святче Божий, чи ж бо я блудник, що таке мені велиш?". Святий-бо вдруге і втретє рече: "Коли цього не учиниш, не дістанеш цільби". Кривий же приповз за повелінням святого і взяв німу за ногу. Вона ж, пробудившись, почала кричати, сварячи кривого. Кривий-бо злякався, встав і, скочивши, побіг. Тоді обоє пізнали зцілення своє: і німа жінка заговорила, і кривий чоловік скочив, як олень. І воздали подяку Богові та святому мученикові Мині.

Один жидовин мав собі друга християнина. Виходячи-бо в далеку країну, дав йому свого ковчега із тисячею золотниць на збереження. І затримавсь у тій країні, в яку відійшов. Християнин же замислив у серці своєму не віддавати золота жидовину, коли повернеться, а собі його притаїти, що і сталося. Прийшов-бо жидовин, просить християнина, щоб віддав йому золото, яке доручив йому на збереження. Християнин же відрікся, кажучи: "Не знаю, про що мовиш, не давав ти мені нічого, і я нічого не брав од тебе". Почув це жидовин, образився і, втративши надію на своє золото, рече до християнина: "Брате, ніхто про те не відає, тільки єдиний Бог, і коли заперечуєш, що дав тобі на збереження золото, кажучи, що не брав його ти, то відречись клятвою. Ходімо ж бо до церкви святого Мини і там поклянися мені, що не брав ти у мене ковчега із тисячею золотниць". І пішли купно обидва, і поклявся перед Богом християнин жидовину, що не брав у нього золота на збереження. Коли ж учинили клятву, вийшли разом із церкви, і, коли на своїх коней сіли, почав кінь християниновий яритися, що годі було утримати його, і вузду порвав, бігаючи, і на землю скинув пана свого. Упав християнин із коня і звалився з руки його перстень та й ключ згубився із кишені його. Відтак встав, схопив коня, присмирив, сів на нього та й поїхав із жидовином. Прийшли-бо на якесь місце, і рече християнин жидовину: "Друже, це місце є догідне, зійдемо з коней та й поїмо хліба". Зсіли та й пустили коней, щоб паслися, а самі почали їсти. І невдовзі глянув християнин і побачив свого раба, який прийшов і стояв, тримаючи в одній руці жидовинового ковчега, а в другій упалого персня із ключем, і, уздрівши це, жахнувся. І мовив до раба: "Що воно таке?" Раб же відповідає: "Один воїн страшний на коні приїхав до пані моєї, віддав їй ключа із перснем і мовив до неї: "Пошли з ретельним дбанням жидовинового ковчега, щоб не впав у біду чоловік твій". І дано було мені це принести тобі, як повелів він". Жидовин же, побачивши те, здивувався на чудо й порадів. Повернувся із християнином до святого Мини й поклонився до землі та й попросив хрещення із вірою заради такого чуда, якого самовидцем був. Християнин же молив святого подати йому прощення, оскільки Божого закона переступив. І обидва прийняли, як просили: той святе хрещення, а цей прощення, і пішли кожен у домівки свої, радіючи і славлячи Бога та угодника його святого Мину величаючи.