Святий Лукіян родом був із міста Самосата, що в Сирії, від благочестивих батьків, у дванадцятилітньому віці осиротів, і майно, що залишилося після батьків, роздав убогим, сам же, тісноту суворого життя вибравши, віддався навчанню божественних книг. Від юності вина не пив, тільки воду. Лишень раз на день приймав їжу, іноді й цілий тиждень не їв нічого, харч же його був хліб сухий та вода. Довгий час життя свого прожив у молитві та сльозах, шукаючи блаженства тих, котрі плачуть, мовчання люблячи, серце своє богомислям завше утішаючи, на лиці ж бачився старим. Коли ж випадала потреба бесіди, тоді від вуст його, як струмінь, виходили божественні Писання, в них-бо повчився аж стільки, що ледве й заснути коли міг, безнастанно їх обмірковуючи. В такому житті здобув премудрості глибину і над інших був управний у вченні і сподобився в Антіохії священичого чину. Бажаючи ж і інших численних бачити в благочесті й премудрості рівних собі, а більше навчити юних, училища влаштував і багато учнів зібрав та й був учителем подвійної премудрості: книжної та духовної: і божественне Писання розуміти навчив, і чеснотливо жити наказував. Був у писанні вправний, швидко й красно пишучи, численні книги написав і з цього свого рукоділля себе й жебраків живив. Старий та Новий Заповіт грецькою мовою, зіпсутий єретичним лукавством, за мовою єврейською виправив6. Такий це був у Божій благодаті чоловік, що коли проходив через місто, часом видимий, а часом невидимий ставав.

Коли прославився він своєю чеснотою всюди, довідався про нього злочестивий цар Максиміян, названий Галерій, котрий у той час у східних країнах хотів викоренити й погубити святу віру, найбільше премудрих й іменитих учителів християнських мучачи та вбиваючи. Гадав беззаконний, що коли стовпи церковні розрушить, тоді й сама Церква Христова легко впаде. І вже вбив святого Антима Никомидійського і святого Петра Олександрійського. Почув же і про святого Лукіяна та й повелів шукати його на мучення. Він-бо, як людина, боявся, що в муках ослабне, і ховався від тих, котрі шукали його. Але один священик, що там-таки, в Антіохії, жив, на ймення Панкратій, був він Савелієвого злослав'я, давно заздрячи добрій Лукіяновій славі, виказав його посланцям царя, де ховається, і, як Юда, віддав на смерть неповинного смерті. Схоплений був нечестивими Лукіян, і в Никомидію на мучення повели його.

У той час лютий мучитель настільки заятрився на християн, що й малих християнських дітей убивав, ніби другий Ірод. Бажаючи ідоложертвенною їжею дітей осквернити, повелів її примусом їм до вуст укладати. Вони ж, навчені Духом Святим, не хотіли приймати, бридячись тією мерзотою, і через те їх і вбивали.

Трапилися два хлопці благородні, обидва одних батька й матері, вони, навчені бувши від батьків, а більше від Бога, вельми бридилися ідолопоклонством. їх-бо закликав мучитель, зваблюючи добрими словами і солодкими від ідольських жертв стравами, щоб причастилися їхнім бісівським сквернам. Вони ж міцно противилися і ту їжу відкидали, кажучи: "Батьки нам заповідали не їсти тієї їжі, бо коли хтось їсть її, той Христа гнівить". Тоді мучитель різками їх бити повелів нещадно, вони ж, як дорослі мужі, про те не дбали. Один із наближених до царя, софіст, рече: "Ганьба була б, коли б малі діти, недавно від пелюшок звільнені, римського царя терпінням своїм мали б здолати! Дай мені їх до рук, великий царю, і я їх навчу, щоб шанували богів". Тоді цар віддав тих отроків. Він-бо тоді зробив масть із міцної гірчиці, голови їхні оголив і тією лютою мастю намазав і в гарячу лазню посадив, від чого розпалилися голови їхні, ніби вогненним полум'ям палали або ніби блискавкою були уражені, і в тій муці обидва померли — спершу менший упав мертвий. Побачив-бо старший умерлого брата свого і закричав: "Переміг ти, брате мій, переміг, Бог тобі помічник!" По тому й той, цілуючи тіло мертвого, віддав духа свого. Було це в Никомидії, туди ж і Лукіяна на муки ведено. Коли був у Кападокії, бачив там воїнів, котрі через страх мук відкинулися від Христа, й докорив їм, кажучи: "О яка ганьба ваша й соромота, що ви, воїнами бувши, здоров'я своє за царя земного й тимчасового завше несете на війні і душі свої за нього покладаєте, а за небесного і вічного Царя Христа не захотіли добре постати, бо ж не тільки себе пожалували, але і Його відкинулися. Яку ж бо, послухавши царя земного, маєте користь, розсудіте, і чого позбулися, не послухавши Царя Небесного, помисліте: заради марнотної слави й честі у таку погибель себе віддали. Заради ж свого Господа, котрий віддав кров свою за нас і приготував невимовне добро рабам своїм, не зволили й трохи потерпіти, щоб навіки із ним зацарювати. Посоромтеся малих дітей і немічних жінок, які більше вас мають мужнє серце; вони-бо, доблесні, за Господа свого ставши, були як кріпкі мужі; ви ж, побоявшись мук, стали жінками та малими дітьми. Що вам буде, коли Христос закличе вас тепер на суд свій?"

Воїни, вислухавши це, знову до Христа із покаянням повернулися й пішли на муки, сповідуючи серцем та вустами всесвяте ім'я Ісуса Христа, і близько сорока воїнів було вбито за Христа. Так Лукіян святий солодкою і Божої благодаті сповненою мовою своєю знову навернув до Христа відпалих од нього і до мученичного подвига укріпив. Коли ж привели його в Никомидію, знайшов там багато знайомих християн та учнів своїх, що були у великому страсі через гоніння, — одні із них ховалися, інші хотіли відкинутися християнства, боячись лютих мук та смерті; їх усіх Лукіян святий сильним своїм словом наставляв і твердими у вірі учинив, щоб не боятися їм тих, котрі вбивають тіло, а не душу.

Розповідають, що одна дівиця, на ім'я Пелагія, учениця Лукіянова, коли її шукали через Христову віру на мучення, боючись, що ґвалтоване буде дівство її, скочила із високого вікна і, впавши, розбилася та й померла, її вірні пошанували із мучениками. А оскільки Максиміян почув, що Лукіян є такого доброприємного лиця і солодкої бесіди, що кожному, хто побачить чесне його обличчя і послухає його слів, годі не бути християнином, то побоявся нечестивий, щоб і він, бесідуючи із Лукіяном, не став християнином. Через це, коли привели його до нього, через завісу і звіддаля із ним бесідував. Спершу-бо численні обіцяв йому дари й почесті, а коли Лукіян посміявся над його улесними та лукавими словами, тоді почав загрожувати йому новими муками. Він же нітрохи не застрашився погроз його і посаджений був у темницю, в якій усілякі перетерпів страждання: вузами зв'язаний, гострим камінням битий, голодом та спрагою довго був морений, а поміж інших мук була й та: всі члени його із суглобів вибили, тоді на гострому череп'ю поклали хребтом, на ньому-бо сорок днів лежав. Коли ж настав празник Богоявлення, побажав святий, щоб і сам, і ті християни, що з ним були, стали причасниками святих таїнств. Помолився Богу, щоб дістати бажане, і влаштував Бог: через недогляд сторожі деякі вірні зібралися до нього в темницю, принісши хліб та вино. Лукіян же святий сказав учням своїм та всім, які були там, вірним: "Обступіте мене навколо і церквою будете", вірую я Богові, що церква жива приємніша йому, аніж з дерева чи з каменю збудована". А коли обступили його зусібіч, рече: "Звершімо літургію і причастімося божественних таїнств". Кажуть учні його: "Де, отче, на звершення святих таїнств хліб покладемо, стола-бо немає тут". Він-бо, горілиць на череп'ю зв'язаний лежачи, каже: "На грудях мені покладіте, і буде живий престол живому Богу". І так у темниці на грудях святого звершилася божественна літургія із усіма належними їй молитвами, чинно, як і належить, і всі були причасниками святих і божественних таїнств.

На завтра ж послав цар слуг довідатися, чи ще живий Лукіян, і коли входили слуги у темничні двері, Лукіян святий закричав тричі, кажучи: "Християнин я є!" — і з тими словами віддав духа свого у руки Христа, Господа свого. І звістили Максиміянові слуги, що вже Лукіян помер, він-бо повелів тіло його вкинути в море, і учинили слуги за повелінням його, прив'язали каменя і вкинули багатостраждальне тіло святого Лукіяна в морські глибини. І був у морі тридцять днів. По тому явився одному із учнів своїх, на ймення Гликерій, повеліваючи йому йти на беріг морський і, взявши, поховати тіло його. Пішов Гликерій із іншими християнами на берег шукати святого, і тут побачили в морі дельфінів, які несли на собі нетлінне мучениче тіло; відтак принесли до берега й викинули на сушу. Вірні ж узяли з радістю й поховали його чесно.

По численних літах свята цариця Єлена, мати Константинова, церкву на ім'я святого мученика над гробом його спорудила у славу Богу у Тройці єдиному, Йому ж і нині від нас нехай буде слава, і честь, і поклоніння навіки віків. Амінь.

У той-таки день святого мученика, одного ченця (його ж імені віднайти я не зміг), що був у скиті послушливий отцю своєму довгі літа, тоді через заздрість бісівську із послушання вийшов і без причини відійшов од старця свого — був цей у забороні через непослушання, накладеній на нього, і ввійшов в Олександрію. Схопив його тамтешній нечестивий князь і, знявши із нього іночу схиму, принуджував його поклонятися ідолам; він же не хотів, через що без милості бив його, мечем голову йому відсік, а тіло його на з'їжу псам кинув. Хтось із християн, мученикове тіло вночі взявши, у гріб із ароматами поклав чесно в церковнім вівтарі, як Христового страждальця. Коли ж почала правитися божественна літургія і священичий проповідник виголосив: "Всі оглашенні, вийдіть!" — то двигнувся гріб із мучениковими мощами, і всі побачили, як поплив із церкви без доторку людських рук і пробував у церковній паперті аж до відпусту. Після ж відпусту знову гріб сам у церкву ввійшов і став у вівтарі на своєму місці. Це чинив у всі літургії, виходячи і знову входячи на великий подив усім, котрі дивилися. Один із вельмож, вірний та чеснотливий, побачивши таке, помолився про це Богові, щоб відкрив їм причину, чому мученик із церкви в час літургії відходить, і дістав, що просив: ангел Господній постав перед ним і рече: "Чому жахаєшся від того, що відбувається? Хіба не прийняли апостоли та їхні наступники влади, щоб в'язати і розрішати? Це того бачите мученика, котрий виходить із церкви, який був учнем одного, — ім'я йому назвав, — постника, його-бо не послухав і від нього був забороною зв'язаний, та й відійшов, і дотепер він у тій-таки забороні нерозрішений пробуває. Вінці-бо прийняв як мученик Христовий, але не може стояти у вівтарі, коли служба правиться, але виходить, за повелінням Ангеловим, і виходитиме, доки не розрішить його той, котрий зв'язав". Таке почувши, блаженний той муж пішов із дбанням до того постника й оповів йому все, привів його до Олександрії, де був Христовий мученик; його гроба відчинили, і той постник розрішення над ним і прощення здійснив та й поцілував його. Почали здійснювати божественну службу, і залишився мученик у вівтарі, вже звідтіля не виходячи.

У той-таки день святих мучеників: Сарвила і Вивеї, сестри його, що були в Едесі мучені в царство Траяна від Аисія, князя.

І преподобного Савина, єпископа, дивися про нього в Пролозі.