В подібних звинуваченнях до однієї купи звалюються як негативні, так і позитивні моменти. Скажімо, релігійність чи наголос на моральності — це виразно позитивні речі, і лише збочена логіка критиканів може побачити в них якийсь негатив; чесно кажучи, сучасний націоналістичний табір навпаки страждає від браку релігійності та моралі (як у власних рядах, так і в сфері практичної діяльності), і цей недолік позначається на його успішності. Шароварність та поверхневе “культурництво” не є якимись властивими для націоналізму характеристиками, і якщо ці речі й справді зустрічаються серед осіб, що називають себе націоналістами, то це варто пояснювати тим, що окремі сегменти націоналістичного табору втратили правдиву націоналістичність (тим паче, згадані речі не мають жодного відношення до традиціоналізму). Нарешті, приписуваний націоналістам “традиціоналізм” інколи оскаржують як такий, що є несумісним із науково-технічним розвитком — запорукою конкурентоспроможності нації (зокрема у військовій та економічній сферах). На цьому пункті, зважаючи на його багатогранність, варто зупинитися більш детально.

 

Відразу ж зазначимо, що далі мова буде вестися в контексті тих людей, які у практичній політичній боротьбі дійсно надихаються традиціоналістичними ідеями, а не тих, “звинувачення” яких у традиціоналізмі є явно несправедливим. При цьому звузимо проблемне поле до основного питання: яку політику у сфері науково-технічного розвитку, прийшовши до влади, будуть здійснювати справжні “націоналісти-традиціоналісти”.

 

Один із суттєвих недоліків науково-технічного прогресу полягає в тому, що він перетворює людей на рабів власної динаміки. Технічний розвиток є подібним до транспортного засобу, що мчить із гори, набираючи все більшу і більшу швидкість. До нього мотузкою прив'язані люди. Аби не впасти і не волоктися по камінню (що майже тотожно смерті), вони змушені бігти. Вони слухняно збільшують швидкість бігу і навіть тішаться із власних “успіхів”, видаючи свою рабську залежність за неабияке досягнення.

 

Чи не найбільш показовий приклад цього божевільного бігу до прірви являла собою гонка озброєнь періоду Холодної війни. Держави і блоки-суперники були змушені невпинно нарощувати власні ядерні потенціали, а також винаходити нові види зброї та захисту. Дві споріднені між собою системи — комуністична і ліберально-капіталістична — вели у якомусь сенсі віртуальну війну, адже, за великим рахунком, нові види озброєння розроблялися для того, аби не бути використаними.

 

Породжений науково-технічним прогресом світ є божевільним. Але усвідомлення цього божевілля не звільняє від фатуму жити принаймні по деяких законах цього світу. Успішність гіпотетичного традиціоналістичного проекту безпосередньо залежить від сили цього проекту, зокрема його науково-технічного рівня. Тому можемо говорити, що Україна (або якась інша країна), що керуватиметься традиціоналістично налаштованою елітою, має бути державою, де інноваційний технологічний розвиток стане одним із головних пріоритетів. Не тому, що науково-технічний розвиток — це добре, а тому, що цього вимагатиме конкурентоспроможність держави, поставленої на службу вищим, істинним цінностям.

 

Наявність таких цінностей, наявність цілей, що мають стосунок до трансцендентності, не просто виправдовують, але й у якомусь сенсі освячують науково-технічний розвиток, надають йому вищого сенсу. Тут у якості умовного ідеалу можемо сконструювати образ іранського фізика, що працює над таємною програмою по створенню ядерної зброї. Такий вчений може бути протилежністю як до звичайного вченого-працівника, що трудиться заради винагороди, так і до науковця, котрий бачить у своїй праці шлях до “Прогресу”, “миру”, “світлого царства розуму” й інших сентиментальних нісенітниць, яким служило чимало науковців минулого. Навпаки, у своїй праці він цілком може відбутися як трансцендентно мотивована “людина Традиції”, котра служить не власним егоїстичним інтересам або потворним ідолам “Прогресу”, а високим есхатологічним цілям. Створення ядерної зброї для нього — це акт приготування до приходу Магді і вклад у перемогу над силами Даджала.

 

Для держави, керованої традиціоналістичною елітою, науково-технічний розвиток є суворою необхідністю. Будучи прив'язаним мотузкою до отого бісівського возу, що мчить з гори у прірву, але переставши радіти цьому рухові, все одно потрібно бігти і, не втрачаючи самовладання, бути здатним набирати потрібну швидкість. Лише так з'явиться хоч якийсь шанс відв'язатися самому і, в разі успіху, звільнити інших.

 

Отож, звинувачувати людей, які тяжіють до традиціоналізму, у тому, що їхній проект держави неконкурентоспроможний, — це невігластво. Адже, якщо ми говоримо про певний національний традиціоналістичний проект, традиціоналізм є тим, що особливим чином мотивує до створення сильних армії, економіки, науково-технічної сфери.

 

Іншою справою є те, що слідування за традиціоналістичними орієнтирами означає намагання мінімалізувати негативні аспекти науково-технічного розвитку. На безперечне табу мають перетворитися наукові дослідження, що є принципово неприпустимими з християнської точки зору (клонування, експерименти з тканинами ненароджених дітей, втручання в людський геном). Одним із принципів, що мають враховуватися при вирішенні питання про допустимість чи недопустимість певного вектора науково-технічного розвитку, повинен стати критерій екологічності. Наука з інструменту нищення природи нарешті має перетворилися на інструмент її захисту.