Так молиться щодня чотирирічна Іванка. І розривається від болю серце матері, якій Бог дарував трьох дітей і випробовує її материнську любов важкими хворобами всіх трьох кровинок

У житті й справді все пізнається в порівнянні. Світла і темряви. Добра і зла. Любові й ненависті. Дрібних клопотів і великої біди. Інколи такої великої, що ти не кажеш: «Боже, за що мені це все?», а просиш: «Господи, дай мені сили нести через життя свій хрест...»

Хто-хто, а Галя це добре знає. Вона сидить навпроти мене — молода і красива 30-річна жінка. Нам би розмовляти про успіхи в житті, про приємні несподіванки долі, про радість і жіноче щастя, а ми говоримо про біль. Про терпіння і терплячість. Про безсонні ночі. Про виплакані очі. і про силу духу,  якої просить вона у Господа, аби не зігнутися під ношею вже згаданої великої біди. Бо не може бути більшої ніж та, коли хворіють діти, а ти майже нічого не можеш вдіяти, аби їм допомогти: бувають же випадки, коли навіть медицина безсилаѕ
Поруч на ліжку лежить восьмирічний Павлик. Він наче є і наче його нема. Тому що хлопчик не ходить, не чує, не розмовляє, на навколишній світ не реагує, ні в чому себе не обслуговує. 

Чотирирічна Іванка дуже любить братика. Ось вона поспішає до нього з іграшкою. Хоча слово «поспішає» також не дуже правильне у цій ситуації: ніжки у дівчинки неслухняні, ніяк не хочуть добре і впевнено ходити. Єдина втіха — нехай погано, та все-таки ходять. А це, що не кажіть, краще від повного паралічу.

І тільки непосидюча трирічна Любочка, примостившись на підлозі, щось зосереджено малює в зошиті. Якби не вроджена гемангіома під правою лопаткою дівчинки, яка, на жаль, збільшується, то хоч за цю дитину не так би боліло серце у матері. Але йому судилося боліти за всіх трьох. 

Скажете: кожна мати переживає за свою кровинку. Так, кожна. Тільки переживання ці бувають різні. Якщо одні матері думають, аби щось не сталося з їхніми дітьми, то з її дітьми вже сталося: вони серйозно хворі. Тому й біль її серця — особливий.

...Галя з Володею одружилися 2001 року. Вони жили у Старих Богородчанах  майже по сусідству і ніколи не виявляли один до одного якихось особливих почуттів. Він щоразу приходив до її братів, потім разом ішли до клубу на дискотеку, а потім зрозуміли, що їм хочеться не просто бути удвох, а поєднати свої долі.

Народження сина чекали з особливим хвилюванням — усе-таки первісток! і хоч обоє були молоді й здорові, вагітність Галі  протікала важко, кілька разів була загроза викидня.  Коли почалися пологи, вона знепритомніла. Більше того, у жінки зупинилося серце. Одні лікарі рятували її, другі — дитину. Хлопчик з’явився на світ з двома гематомами на голівці. А ще — з жовтухою. А ще він сам не дихав.

Коли Галя прийшла до тями, їй сказали, що дитина важка. Що, можливо, не житиме. Через кілька днів запропонували дати згоду, аби відключити маля від апаратів. Відразу відмовилась: котра ж мати  погодиться підписати папір, аби її дитину фактично умертвили?! 

Але час спливав, ситуація не поліпшувалась. і можете собі уявити диво: як тільки хлопчика все-таки відключили від апарата штучного дихання, він почав дихати самостійно!

Правда, коли виписувалися з лікарні, невропатолог сказав: ваша дитина буде не така, як усі. Тоді Галя не розуміла, що це означає. Розуміння прийшло трошки пізніше. Тоді, коли хлопчик  цілими днями й ночами не спав. Коли корчився в судомах. Коли  не міг самостійно брати груди — Галі доводилося зціджувати молоко і годувати дитину через соску. Коли до року вісім разів мав запалення, яке  тричі закінчувалось реанімацією. А ще до року Павлик двічі був під наркозом – доводилося з легень відкачувати слиз.  

Молода мама постійно зверталася до лікарів і котрогось разу почула: у дитини вражена центральна нервова система. По своїй наївності думала, що все пройде. Якби ж то!

Єдине, чому рада: великий професіонал своєї справи Олена Шустакевич з обласної дитячої лікарні, яка знає всіх її трьох дітей як своїх,  «витрясла» Павлика із запалень.  А стосовно всіх інших відхилень у розвитку дитини, які стосуються слуху, зору, мови, світосприйняття, —  хоч і сподівалася, що переросте до трьох років, а він і донині  не переріс. Більше того,  в Києві у дитячому неврологічному центрі встановили остаточний діагноз стану здоров’я хлопчика, який вмістився всього у три літери: ДЦП — дитячий церебральний параліч.

Галя каже, що одразу не все було так безнадійно і приречено. Був час, коли Павлик тішив їх своєю усмішкою, коли тримав голівочку, сидячи в подушках, коли пробував попри щось ходити. Поїхали у Трускавець: курорт не минув безслідно. Але до дитини вчепилась ангіна. Ускладнення «вилізло» з досить несподіваного боку — через гострий остеомієліт: хлопчик не міг розігнути ніжку. Поки ходили шукаючи хоч би поради, якщо не порятунку, на ніжці зробився жахливий нарив.

Дворічний Павлик, який не чув і не говорив, не міг нічого сказати про свої відчуття. Галя тільки уявляє, як боляче йому було: коли цілими днями й ночами  вони з чоловіком носили  дитину по черзі на руках (аби хоч на хвильку заснув!), то син до крові скусав їм плечі.

Взяли на операцію. Гарантії, що  житиме, не давали. Але він вижив. Як рослинка, що тягнеться до світла навіть крізь тріщину в асфальті. Вижив, будучи приреченим на нові муки: відразу після операції у хлопчика стався інсульт. Він перестав будь-кого впізнавати. Перестав усміхатися до мами. Перестав володіти ніжками. Почалася атрофія зорових нервів. Єдине — не спинився у рості. Але у своїх вісім років важить усього 13 кілограмів. Його треба годувати. Його треба переносити з місця на місце, міняти памперси, мити, переодягати — стан дитини абсолютно безпорадний.

Але Галя не здається у боротьбі за сина: кілька разів возила дитину до Києва в міжнародну клініку відновного лікування. Масаж, нейрофізіологічна корекція хребта, рефлексотерапія, мобілізуюча гімнастика — все це давало свій результат: Павлик після того краще їв, спокійніше спав. Чому не їдуть ще? Бо немає грошей. Дванадцятиденний курс лікування коштує майже шість тисяч, плюс ще раз стільки — проживання і харчування у приватному секторі, бо хворих дітей стільки, що лікарняних ліжок на всіх не вистачає. І переїзд до Києва й назад достатньо проблемний — кожного разу з ними мусив їхати ще хтось, бо з дитиною у такому стані сама Галя  в дорозі не справилась би.

Знайшли спеціаліста у Львові. Поїхали на обстеження. Лікар нічим не втішив: проведена томографія показала плюс до всього  кісту скроневих відділів. Її можна оперувати, але знову ж таки гарантії — ні на поліпшення здоров’я, ні  на життя — ніякої. Тому й відмовилася. Просто не може своєю згодою підписати синові вирок.

Шукає інші шляхи лікування дитини: голковколювання, масажі, фізкультуру. Багато чого навчилася робити сама, зокрема й уколи — кого ж будеш кликати, якщо раптово починаються судоми і треба вже, негайно ввести заспокійливе.
Хіба ж могла подумати жінка, що набутий гіркий досвід догляду за хворим Павликом, що адреси лікарів і медичних закладів знадобляться їй у житті ще не раз?!

Звичайно ж, вони з чоловіком хотіли другу дитину. Цього разу вагітність протікала прекрасно. Правда, зважаючи на ситуацію зі старшим сином, Галя стояла на обліку у генетика. Про якісь відхилення у розвитку плоду не було й мови. Але потім на шостому місяці вагітності  вона поїхала з Павликом у Трускавець. Пам’ятає, як у ліфті тримала сина на руках  й аж присіла від раптового болю. Повернулася додому. Лягла в лікарню на збереження. іванка народилась семимісячною, хоч вага її була 2 кг 250 грамів і зріст — як у доношеної дитини. Проблемою став набряк на голівці. Знову реанімація. Знову дихання через маску. Але все обійшлося: їх виписали додому без жодного діагнозу. Час від часу Галя ходила з донечкою на консультації до невропатолога, і ніхто нічого не запідозрював у стані здоров’я дівчинки.

Другий серйозний удар долі молодій матері довелося витримати якраз тоді, коли вона була з Павликом у реанімації після його прооперованої ніжки. З лікарні приїжджала годувати Іванку грудьми, а мама якось каже: дивися, дівчинці вже вісім місяців, а вона ще навіть не сидить.  Поїхала з дитиною на обстеження і знову почула вже такий знайомий і такий жахливий вирок: ДЦП!

Одразу взялися за лікування: доволі сильними медикаментами, масажами, фізкультурою. Пощастило з Трускавцем: два роки тому завдяки благодійному фондові Катерини Ющенко дістали  дві безплатні путівки —  і для Іванки, і для Павлика.

Звичайно, зміни були помітні. Особливо в Іванки. Дівчинка в усьому розвивається нормально — і росте, і поправляється, чує і говорить, рухлива, активна, розумна, от тільки ніжки... Попри щось ходить. І за руку з кимось ходить. Пробує й сама, але це їй дається так непросто! А все тому, що в голівці є набряк. І якраз у тому місці, звідки повинен надходити сигнал на ніжки. А набряк його не пускає.

Вони регулярно їздять до Галини Магуряк з обласної дитячої лікарні, яка вилікувала Іванку від гідроцефального синдрому. Регулярно вводять відповідні препарати, щоби набряк розійшовся. Регулярно запрошують додому масажистку. Нинішнього літа заступник головного лікаря з охорони материнства і дитинства Богородчанської ЦРЛ Надія Ходоровська посприяла з безплатною путівкою в один із санаторіїв на Одещині. Після проведеного там місяця іванка почала краще ходити.

Галя не дає хворобі прогресувати. Вона продовжує їздити до приватного фахівця у Львові. А це теж недешево: один прийом у лікаря коштує майже тисячу гривень, та ще одна тисяча потрібна на уколи на двох дітей. А вона щоразу їде з двома — як же інакше?! І якщо у випадку з Павликом надія на одужання мала, то з Іванкою навпаки — дуже  велика. До того ж у Львові, спілкуючись під кабінетом з іншими матерями, чула багато прикладів, як звідси діти пішли  самостійно і впевнено своїми ніжками. Вона вірить, що котрогось разу до таких приєднається й Іванка: вже так небагато треба, аби хода у дівчинки була нормальною!

Так, відчутно допоміг  би Трускавець. Але 12 тисяч за курс лікування їм «не потягнути». Звідки, якщо чоловік заробляє неповні дві тисячі і стільки ж разом із грошима по догляду отримує Галя пенсії на двох дітей, які мають першу групу інвалідності. Їм же тільки на курс лікування цереброкурином (10 днів через кожні три місяці) потрібно 2 800 грн. на одну дитину. А лікують двох!
Тому сім’я Зубиків з особливою вдячністю говорить про всіх тих людей, які хоч чимось стараються їм допомогти. Передусім, звичайно ж, про медиків. До вже згаданих Галя неодмінно додає завідувача дитячою неврологією обласної дитячої лікарні Ярослава Криштафовича, головного лікаря Старобогородчанської лікарської амбулаторії Марію Коляджин. Неодноразово допомагали Зубикам парафіяни церкви Різдва Пресвятої Богородиці села Старих Богородчан, сільський голова Старих Богородчан Ярослав Здерка. Допомагали грошима колишні Галині однокласники, вчителі місцевої школи. Частим гостем у їхній оселі є вчителька Наталія Говдяк та підприємець з Богородчан Ярослава Гоголь, яка презентувала діткам спеціальні столики і крісла, ліжечко  для іванки, дерев’яну драбинку на стіну, яка потрібна дівчинці для фізичних вправ — вони допоможуть їй розвивати хворі ніжки. Після благодійного концерту в рамках туру «Назустріч дітям» передала хворим малюкам вісім тисяч гривень співачка Світлана Весна. Районна організація партії «Батьківщина», провівши рік тому благодійний «Зимовий бал», також передала Зубикам дві з половиною тисячі. Отримавши три тисячі допомоги від райдержадміністрації, вони доклали ще тисячу і купили бігову доріжку, аби, займаючись на ній, Іванка розвивала ніжки. 

Чи допомагає це? Звісно, допомагає. Знаєте, коли Галя не втрималась від сліз? Коли її чотирирічна донечка навчилася їхати через кімнату  на триколісному велосипеді. А тому їм би ще придбати фізкультурну драбину, спеціальні матраци, інші кімнатні тренажери! Усе це нині — не дефіцит. От тільки цифри на цінниках лякають. Бо всі ті цифри — з чотирма нулями.

— Ми і так всі свої гроші складаємо на лікування дітей, — каже Галя. — За світло, за газ, за все, що треба придбати до хати, опікуються чоловікові батьки, у яких ми живемо. Тримаємо корову, поросят, курей, обробляємо городи — біля них більше порається чоловік, ніж я, адже мені доводиться увесь час бути біля дітей — їх не можна і на хвилинку залишити без нагляду. Так, чоловік усе розуміє, в усьому підтримує. Коли я буваю у клініках чи санаторіях, спілкуюся з іншими матерями,  які мають таких же хворих дітей (правда, щоб  одразу двоє з діагнозом ДЦП — таке рідко буває), то чую, як саме татусі не витримують — і дорікають жінкам за хвороби малюків, і сім’ї лишають. Мені ж допомагають Володя, його та моя родини.

Майже постійно поруч із  Галею її мама — пані Люба, яка живе недалеко. Якщо треба — з дітьми посидить чи наймолодшу, Любочку, в садок відведе. Третя дитина Галі і Володі, дякувати долі і молитвам до Бога, народилася здоровою. Хоча побоювання були дуже серйозні. Особливо у Галі. Тільки одне вона знала, коли зрозуміла, що вагітна, — аборт не зробить.

Коли підійшов час пологів, пережила великий психологічний стрес. У котрийсь момент їй навіть стало страшно від того, що абсолютно ніяк не реагує на новонароджену дівчинку, нічого до неї не відчуває.    

Усе стало на своє місце після того, як уперше погодувала дитину грудьми.
Але й з Любочкою її не обминули хвилювання. Підстава — гемангіома під правою лопаткою. Івано-франківські хірурги кажуть вирізати, аби новоутворення на тілі дівчинки не перейшло у злоякісну пухлину. Львівські медики кажуть не чіпати. Прислухалася до поради останніх — вирішила поки що не чіпати. Тим більше, що та плямка ніяким чином не відбивається на здоров’ї дівчинки. От тільки чомусь росте, збільшується...

Навіть не хочу думати про те, як їй важко. Галя теж про це не думає. Вона не жаліє себе сама і не хоче, щоб її хтось жалів. І не нарікає на долю. І не каже: «Боже, за що мені це все?». Натомість просить: «Господи, допоможи мені нести через життя свій хрест...» Тільки розривається серце від болю, коли стає на коліна до молитви разом з Іванкою і дівчинка, склавши руки, просить: «Боженько, дай мені здоров’ячко, аби я ходила...»

Ще такого вечора не було, щоб Галя, лягаючи спати, не поцілувала своїх діток. Вона любить їх, дуже любить. Усіх трьох. Однаково щирою і відданою материнською любов’ю. Хоча, ні, до Павлика ця любов усе-таки особлива. Може, тому, що він найбільш серйозно хворий і найбільш безпорадний. Коли хлопчик притулиться до мами, то  Галі здається, що то маленький ангелик торкнувся до неї своїми рученятами...

 Від редакції. Якщо у когось із вас, шановні читачі, є бажання і можливість допомогти цій сім’ї, то ви можете зробити це через  Богородчанське відділення Ощадбанку. Гроші слід переказувати на: ТВБВ № 10008/055 філії Івано-Франківського облуправління ВАТ «Ощадбанк», МФО 336503, код 09336500, банківський рахунок 29092010, для Зубик Галини Михайлівни — особовий рахунок номер 100074.