Тереза Авільська, черниця, Учитель Церкви: «Книга Життя»
1. Просуваючись від розваги до розваги, від пустки до пустку, від нагоди до нагоди, поступово вплітаюсь в ці нагоди й пустки, моя душа дійшла до розпорошення — такого, що мені соромно було в настільки довірливо-дружньому акті спілкування, яким є внутрішня молитва, підноситись до Бога. Цьому сприяло й те, що у міру того, як зростали мої гріхи, притуплявся мій смак і вподобання у вправлянні в чеснотах. Я бачила ясно, мій Господи, що ці духовні розкоші залишають мене, тому я залишаю Тебе.
Найстрашніша зрада, якою міг мене звести дух темряви була та, що під виглядом смирення я вже не сміла молитися внутрішньою молитвою, усвідомлюючи себе настільки грішною. Мені здавалося, що краще йти звичайною дорогою, якої тримаються багато інших людей, і зупинитися на читанні призначених усних молитов, якщо своїм безчесним життям я належу до ряду найгірших, ніж пориватися до внутрішньої молитви і так близького спілкування з Богом, — мені, яка заслуговує на товариство з демонами й обманює стількох людей, зберігаючи у своїй внутрішній поведінці вигляд чесноти. Не можна звинувачувати дім, в якому я жила, що був про мене корисливої думки, бо сама своєю вишуканою чемністю я була винна в тому, що про мене надто добре думали, вдаючи, хоча й неумисно, побожну. Несвідомо, кажу, й неумисно, бо, що стосується лицемірства й пустої пихатості, — дякувати Богові, не пам’ятаю, щоб я колись свідомо цим Його образила, звичайно, одразу ж після першого відруху порожнечі, як тільки я помічала її в собі, відчувала такий сором, що диявол відходив, розбитий вщент, а я залишалася переможицею.
2. Мене дуже обтяжувало те, що інші добре про мене думали, бо я добре знала прихованість моєї душі.
Те, що мене не вважали такою безчесною, якою я була, походило з того, що, незважаючи на мій молодий вік і посеред стількох нагод, бачили, як я втікала в самотність, на довгі молитви й духовні читання, а також, що радісно розмовляла про Бога, що любила розміщувати, де лиш могла, образи Божественного Спасителя, що доглядала за капличкою, прикрашаючи її оздобами, здатними пробудити побожність; що ні про кого не говорила зле тощо. Мені ж, у моїй порожнечі, вдавалися такі речі, які зазвичай користуються успіхом у світі. Внаслідок цього мені дали таку саму, навіть ще більшу, ніж найстаршим сестрам, свободу, цілковито на мене покладаючись. Самовільно ж робити будь-що, не маючи на те повноважень, вдаватися до таємних — через щілини та дірки — розмов у нічній темряві, і до того ж у монастирі: це речі, яких, мені здається, я ніколи не змогла б допустити. І справді, я ніколи подібних переступів не допустила, бо Господь тримав мене за руку.
3. З огляду на це, мені, як гадаю, завдало великої шкоди те, що монастир, до якого я вступила, не мав кляузури. Свобода, яку інші, добрі й цнотливі, могли використовувати зі спокійним сумлінням, бо, не складаючи обітів затвору, не були ні до чого іншого зобов’язані, — мене, негідну, анітрохи не цнотливу, завела б до пекла, якби Господь своєю особливою благодаттю й допомогою не врятував мене від цієї небезпеки. Тому, на мою думку, це дуже грізна небезпека — коли в жіночому монастирі вільно підтримуються відносини зі світом. Такий монастир для душ, схильних до вільного життя, радше буде, гадаю, дорогою до пекла, ніж результативними ліками на людську вбогість.
4. О, яке ж це велике, яке ж це страшне нещастя для ченця чи черниці – бо це стосується однаковою мірою як жіночих, так і чоловічих чинів – жити в монастирі, в якому не виконується чернечий устав! – де в одному домі дві різні дороги: одна чесноти й чернечої дисципліни, а друга — послаблення й браку чернечого духа, — й обидві однаково мають своїх прихильників! Невдалий вислів: однаково. Для наших бо гріхів часто приємнішою є дорога простора й менш досконала, і, оскільки її підтримує більшість, то й ті, які нею ходять, мають більшу підтримку і прихильність. Дорога ж істинного чернечого життя настільки полишена, що чернець або черниця, бажаючи насправді і до кінця йти за своїм покликанням, більше мають причин боятися власних домочадців, ніж усього війська демонів. Їм потрібно більше обережності й стриманості в розмові про Бога й про дружбу, в якій прагнуть з Ним жити, ніж якби хотіли говорити про інші приязні й любові, які сатана зав’язує в таких монастирях. Що ж потім дивуватись, що в Церкві стільки згіршень, коли ті, які мали б бути дзеркалом і взірцем, щоб усі з них брали приклад чесноти, — так глумляться над тією ревністю та святістю, що її дух стародавніх отців залишив в Орденах? Аби лише Господь у божественній своїх милості зарадив цьому злу, бо Він сам знає, наскільки це потрібне, амінь!
Тому я почала вдаватися в ті розмови, бо, бачачи, що це прийнятий звичай, не думала, що отримаю від них таку шкоду й розсіяність у душі, в яких згодом переконалась. Мені здавалось, що звичай, поширений у багатьох монастирях, які допускають такого роду відвідини, не завдасть мені більше шкоди, ніж іншим, побожним і цнотливим. Я не брала до уваги того, що вони — значно кращі за мене, а тому те, що становило небезпеку для мене, для них могло й не бути нею (хоч і для них, гадаю, такі розмови не були абсолютно безпечними, хоча б з огляду на змарнований час). Якось, коли я розмовляла з однією особою на самого початку мого з нею знайомства, Господь забажав дати мені зрозуміти, наскільки недоречною є для мене така приязнь, застерегти мене й пролити світло на моє засліплення. Явився мені Христос-Господь, стояв переді мною з дуже суворим обличчям, показуючи мені цим, як засмучують Його мої «світські» розмови. Я бачила Його очима душі чіткіше, ніж могла б бачити Його тілесними очима, і цей образ так зостався викарбуваним в моїй пам’яті, що ще сьогодні, після того, як минуло більше, ніж двадцять і шість років, мені здається, що маю Його перед собою. Я була сильно перелякана й стривожена, й уже більше не хотіла бачитись із тією особою, з якою перед цим спілкувалась.
Значною мірою в цій події мені завдало шкоди те, що я не знала: можна бачити речі інакше, ніж виключно тілесними очима. А лукавий утверджував мене в цьому незнанні та вмовляв мене, що це річ неможлива, що мені привиділося, що, можливо, це була сатанинська примара тощо. Хоча, отже, завжди я мала таке відчуття, що це було видіння від Бога, а не ілюзія, — однаково, оскільки ця річ була мені не до смаку, я намагалась обдурити саму себе. Також не сміла нікому говорити про своє видіння, і коли згодом знову мене обсіли запевнення, що зустрічі з тією особою не містять у собі нічого лихого, що моя гідність від цього не постраждає, навпаки — лише здобуде, я повернулася до цієї дружби і зав’язала в майбутньому ще й інші. Протягом довгих років віддавалася я цим згубним розвагам і — допоки вони тривали — не здавалися мені таким злом, яким були по суті, хоча траплялися миті, коли я чітко бачила, що в них немає нічого доброго. Жодна, однак, дружба не викликала такого безладу й розсіяності у душі, як та, про яку я власне кажу, бо я була вельми до неї прив’язана.
Іншим разом, коли я була в товаристві тієї ж особи, ми побачили — й інші, що там були, теж — щось, що наближалося до нас, у вигляді великої жаби, лише значно швидше, ніж звичайна жабка. Я не могла збагнути, звідки серед білого дня такий плазун міг взятися на тому місці, там ніколи нічого подібного не траплялося[1]. Враження, яке залишилось після цього, не було, мені здається, позбавленим таємниці й ніколи не стерлося з моєї пам’яті. О великий Боже! З якою турботливістю й ласкавістю Ти невтомно застерігав мене, і як мало я зважала на Твої застереження!
Була в нашому монастирі одна черниця, моя родичка, вже старшого віку, велика Божа служебниця, сповнена справжнім чернечим духом. Вона також неодноразово застерігала мене, а я не лише її не слухала, але й відверто нудьгувала: мені здавалося, що вона звертає надмірну увагу на явища, які не заслуговують на це.
5. У перші періоди своєї хвороби, хоча я ще не вміла собою керувати, сильно прагнула допомагати іншим у поступі в духовному житті; це звичайна спокуса в початківців.
6. Внаслідок цього я жила у великих муках, бо під час роздумів чіткіше пізнавала свої провини. З однієї сторони, Бог кликав мене, з другої — я йшла за світом. Божі речі давали мені велику втіху; світські речі тримали мене на прив’язі. Хотіла, очевидно, погодити між собою дві такі протилежні речі: духовне життя з почуттєвими втіхами, вподобаннями і розвагами. Тому під час роздумів страждала від великого внутрішнього роздертя, бо дух у мені був не паном, а невільником; не могла замкнутися в самій собі, на чому базувався весь мій спосіб внутрішньої молитви, щоб одночасно не замкнути в собі всіляких порожніх думок.
Таким чином я жила багато років, і досі дивуюся, як я могла так довго витримати й не полишити одного або іншого. Але добре знаю, що залишити роздуми — було понад мене, бо тримав мене в своїй силі Той, який мене полюбив, прагнучи через внутрішню молитву обдарувати мене ще більшими ласками.
7. О Господи моєї душі! Як зможу гідно вихваляти всі ласки, якими Ти протягом цих років мене обдаровував? Саме тієї миті, коли я найважче Тебе ображала, Ти раптово, пробуджуючи в мені найглибший жаль, робив мене здатною до сприйняття Твоєї благодаті. Воістину, Царю мій, Ти використав найделікатніший і одночасно найсуворіший спосіб, щоб покарати мене, знаючи, Ти, Божий Знавцю мого серця, що саме може мене найсильніше заболіти. За мої гріхи Ти карав мене невимовними своїми ласками.
Не думаю, щоб, кажучи це, я була несповна розуму.
8. Отримувати Божі ласки й благодаті власне в мить вчинення важких провин, — це було для мене болючіше за всі кари; одна така благодать, кажу це з абсолютною впевненістю, більшою мірою стирала мене в порох, засоромлювала й боліла дужче, аніж усі можливі хворощі; бо я знала, що заслужила на ці покарання, і мені здавалося, що хоча б частково розраховуюсь ними за свої гріхи.
9. Близько двадцяти років потопала я в цьому бурхливому морі, постійно падаючи та підносячись — ледь-ледь, а тоді знову падаючи, — і провадила настільки пересічне й далеке від досконалості життя, що звичайні гріхи вважала майже за ніщо, а смертельних, хоча стереглася, однак не так, як належить, бо не уникала небезпек. Таке життя, можу сказати, належить до найсумніших, яке тільки можна собі уявити, бо я ані Богом не тішилась, ані не мала задоволення від світу. Коли користувалась світськими радощами, згадка про те, що я винна Богові, завдавала мені муки; коли ж була насамоті з Богом, світські прив’язання засмучували мене. Це була настільки важка війна, що не розумію, як змогла її витримати хоча б один місяць (що ж говорити про довгі роки?)
10. За винятком, отже, цього одного року, на двадцять восьму річницю «відправної точки» роздумів, — вісімнадцять з них я провела у боротьбі й роздертості душі, поділеній між Богом і світом.
11. Також я відчувала чималі муки, слухаючи проповіді. Безмірно любила їх слухати, і якщо проповідник був сповнений Божого духа, говорив із запалом, — мимоволі, сама не знаючи, звідки це походить, відчувала особливу любов до нього; майже ніколи не трапилось, щоб якась проповідь здалася б настільки слабкою, щоб я не слухала її з приємністю; навіть коли інші, слухаючи її, ганили проповідника, що не говорить добре, я мала від неї невимовну розкіш. Розмовляти про Бога або слухати тих, хто говорив про Нього, ніколи — можу сказати — мені не набридало, особливо відтоді, як почала віддаватись внутрішній молитві. Отже, з однієї сторони — проповіді були для мене великою втіхою, але з іншої — мукою, бо через них я відкривала, що не була такою, якою повинна бути. Благала Господа, щоб прийшов мені на допомогу, але моїй молитві — наскільки зараз розумію — не вистачало цілковитої довіри до Його божественної доброти та сили, цілковитого зречення будь-якої надії на себе саму. Шукала ліки, докладала зусиль, але, очевидно, не розуміла того, що всієї нашої ревності замало, — допоки, відкинувши будь-яку надію на себе самих, не покладемо її на Бога.
Прагнула жити, бо добре розуміла, що не жила, а радше метушилася в тіні смерті, і не було нікого, хто дав би мені життя. Той, Хто міг мені його дати, слушно відмовляв мені в своїй допомозі за те, що вже стільки разів приходив мене навернути, а я знову і знову залишала Його.
