План виступу

1.    Український націоналізм. Витоки. Поява українського націоналізму як політичної течії. Третя сила української революції 1917 – 1921 рр. Характер українського націоналізму.
2.    Український націоналізм. Теорія. Донцов, Ленкавський, Вассиян, Сціборський, Липа.
3.    Український націоналізм. Дієва політична течія міжвоєнного періоду. Теоретичні і практичні напрацювання. УВО та сателіти. ОУН.
4.    Друга світова війна і український націоналізм. Поширення та регіональна специфіка сприйняття.
5.    Повоєнний стан націоналізму.
6.    Націоналізм в ході революції 1989 – 1991 років.
7.    Націоналізм в сучасній Україні.

Після Першої світової війни в Європі почали поширюватися реваншистські настрої, викликані несправедливістю Версальсько—Вашингтонської системи. Особливо гостро відчували цю несправедливість народи, які так і не змогли відстояти свою незалежність. Українці, переживши революцію та жорстоку боротьбу проти цілої низки агресорів, втратили всі революційні завоювання, зокрема й декларацію про об’єднання Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки — Акт Соборності. Більша частина України відійшла до Української Соціалістичної Радянської Республіки. Рішенням Ради послів у березні 1923 року Західна Україна відійшла до Польщі. Закарпаття опинилося під владою Чехословаччини. Буковину окупувала Румунія. Природно, що українські патріоти — особливо молодше покоління — не могли змиритися з таким станом справ. Починаються дискусії щодо причин поразки. Не без впливу популярного тоді публіциста й філософа Дмитра Донцова, в середовищі ветеранів (особливо ветеранів Української галицької армії та Корпусу Січових Стрільців) і студентства поширюється думка, що в усьому винні соціалістичні ідеї та демократичний стиль керівництва лідерів УНР. Тож усю подальшу роботу слід побудувати на антитезі до демократії. Крім того, в умовах конспірації напіввійськовий стиль керівництва був просто необхідний для функціонування організації.
1921-го виникає Українська військова організація (УВО), яка до 1925 року перейшла на позиції ідеологічного усвідомлення націоналізму, а 1927 року разом з іншими організаціями (Легією українських націоналістів, Групою української націоналістичної молоді, Спілкою української національної молоді) створює єдиний координуючий орган — Провід українських націоналістів, на чолі якого став лідер УВО Євген Коновалець. У січні 1929 року у Відні пройшов установчий конгрес Організації українських націоналістів, у який влилися всі вище зазначені організації.
ОУН стала класичною праворадикальною, терористичною організацією, що ідеологічно орієнтувалася на італійську модель фашизму — на той час найпередовішу європейську ідеологію. Наголосимо: фашистську модель, але не нацистську! ОУН були чужі расові принципи, для ОУН не був визначальним чинник антисемітизму. Лідери ОУН Ріко Ярий, генерал Микола Капустянський, Микола Сциборський мали дружин єврейок. Але в радянські часи настирливо мусувалася теза, буцімто ОУН перебувала на повному утриманні Німеччини. Слід зазначити, що протягом 20-х років Євген Коновалець справді користувався коштами зі спеціального німецького фонду, створеного для підтримки недержавних народів Європи урядом Веймарської республіки. Але до кінця 20-х німці чомусь вирішили, що їм вигідніше фінансувати екзильного гетьмана Павла Скоропадського і зменшили фінансування ОУН. А Гітлер, прийшовши до влади, взагалі припинив фінансування, що чітко простежується за документами. Коновалець намагався налагодити зв’язки з різними державами, прагнучи знайти фінанси. Найбільшу допомогу ОУН надавали Литва (громадянином якої був Коновалець до кінця життя), Італія, Японія, а також українські емігранти зі США й Канади. Були спроби налагодити зв’язки навіть із СРСР — Кремль був зацікавлений у дестабілізації становища на території Польщі. Проте ці контакти не вийшли за межі епізодичних.
1934 року бойовики ОУН скоїли найгучніший терористичний акт — убивство міністра внутрішніх справ Польщі генерала Броніслава Перацького. Терорист Григорій Мацейко, який безпосередньо виконав вирок, зміг емігрувати в Латинську Америку. Частина організаторів акту намагалася сховатися на території Німеччини. А Німеччина на той час мала з Польщею договір про мир і добросусідські відносини від того ж таки 1934 року. Тож німецька влада заарештувала резидента ОУН у Берліні Ріко Ярого, помістивши його на певний час у в’язницю, а бойовика Миколу Лебедя видали польській владі. Тоді ж у в’язницю, а згодом до концтабору потрапили інші діячі націоналістичного підпілля — Дарія Гнатківська (майбутня дружина Лебедя), Степан Бандера, Роман Шухевич та інші. Варшавський і Львівський процеси над бойовиками ОУН, сама поведінка бойовиків на процесі створили неймовірну рекламу організації, що нараховувала реально трохи більше тисячі чоловік. У містах і селах Галичини починається справжній ОУНівський бум. ОУН перетворюється на найавторитетнішу політичну силу серед українського населення. Навіть помірковані ліберали з УНДО визнають необхідність співпраці з націоналістами, а в тюрмах націоналісти й комуністи влаштовують спільні акції, спрямовані проти Польщі.
Напередодні Другої світової війни в Німеччині знову згадали про існування ОУН. На той час в організації сталася низка істотних змін. У травні 1938 року від рук радянського агента в Роттердамі гине Євген Коновалець. Тривалі суперечки про наступника між трьома найближчими соратниками Коновальця — Ріко Ярим, Ярославом Барановським та Омеляном Сеником — завершилися компромісним рішенням: лідером ОУН і главою Проводу українських націоналістів обрано бойового соратника (за революційними подіями й за підпіллям УВО), а також родича Коновальця Андрія Мельника, який на той час відійшов від політики і керував величезним господарством Галицької митрополії Української греко-католицької церкви. Митрополит Андрій Шептицький, який перебував у перманентному конфлікті з ОУН і з Коновальцем, схвалив цей вибір — відтоді пішло тісне співробітництво ОУН та УГКЦ. Мельник налагодив тісні зв’язки з Німеччиною, при цьому він намагався діяти без посередників типу Ріко Ярого, якого усунули від активної діяльності.
Німеччина починає активно загравати з ОУН, обіцяючи їй у разі переможного завершення Другої світової війни створити незалежну Українську державу. Лідери ОУН намагалися не помічати деяких суперечностей між словами та дійсністю. Наприклад, Німеччина після розвалу Чехословаччини визнала Закарпаття (Карпатську Україну) зоною впливу Угорщини, хоча на цій території вже починалося активне самостійне політичне життя й навіть було проголошено державність. У серпні 1939 року шеф абверу адмірал Вільгельм Канаріс і його помічник Ервін фон Лагузен зустрілись у Відні з А.Мельником. Канаріс привітав Мельника з «рішенням фюрера створити Західно-Українську державу» і попросив надати проект Конституції та склад майбутнього уряду. Мельник погодився. Уряд мав очолити Омелян Сеник. Сам Мельник, за задумом ОУН, мав обійняти диктаторську посаду вождя нації. Конституція, складена Миколою Сциборським, першою ж статтею затверджувала в Україні «авторитарний, тоталітарний, професійно-становий» режим. Вождь нації, за Конституцією, мав право скликати й розпускати парламент і уряд, обирався довічно й був відповідальним перед Богом, історією та власною совістю. Німці ставили тільки одну умову — Мельник мав проголосити повстання ОУН проти польської влади в той момент, коли німецькі війська ввійдуть у Польщу. Це було потрібно не так німцям, як СРСР — щоб аргументувати своє вторгнення в Польщу необхідністю допомоги повсталому українському народові. До честі Мельника, ОУН дипломатично відмовилася від повстання, хоча це питання серед націоналістів активно дискутувалося, а в окремих місцевостях пройшли локальні антипольські виступи, ініційовані ОУН.
З розвалом Польщі й початком Другої світової війни перед ОУН постали складні випробування. Радянський тоталітаризм був жорстокішим і нещаднішим, ніж польський. Якщо поляки за причетність до ОУН садили у в’язницю, то представники радянської влади репресували цілі сім’ї націоналістів або запідозрених у симпатіях до націоналістів. Відповідно, якщо раніше в очах українця з Галичини було два вороги — Польща й Радянський Союз, то тепер залишився один — СРСР. І боротися з ним можна було тільки одним шляхом — заручившись підтримкою Німеччини.
Ситуація в ОУН ускладнювалася конфліктом поколінь та доктрин. Після поділу Польщі чимало націоналістичних діячів із середовища так званих «крайовиків» вийшли з в’язниць і таборів. Вони були овіяні ореолом слави. Про Бандеру, Шухевича, Лебедя в галицьких селах складалися пісні й легенди. Проте в ситуації, що склалася, вони виявилися осторонь справ. Еміграційний Провід часто ігнорував думки Крайового проводу та молодих бойовиків. Лідери ОУН виявилися відірваними від реалій політичного життя безпосередньо в Україні, будуючи плани, які часто не відповідали духові часу. Серед крайовиків почав назрівати бунт, лідером якого став Степан Бандера. Зустріч Мельника і Бандери на самому початку 1940 року ні до чого не привела. 10 лютого 1940 року в окупованому німцями Кракові відбулося засідання націоналістичного активу, який проголосив створення Революційного Проводу ОУН на чолі зі Степаном Бандерою. Віддаючи належне Андрію Мельнику й не висуваючи проти нього ніяких звинувачень, прибічники Бандери (14 чоловік, зокрема двоє членів Проводу) звинуватили найближчих соратників вождя у співпраці з польською поліцією. Як результат — протистояння, яке завершилося розколом ОУН на два табори — мельниківців і бандерівців.
Обидві фракції раніше єдиної ОУН однаковою мірою бажали перемоги німецької зброї. Але ставку в своїх планах вони зробили на різні структури всередині німецької урядової верхівки. Мельниківці більше контактували з вермахтом і частково з гестапо. Бандерівці перехопили зв’язки з абвером. Оскільки німецька державна машина не була чимось монолітним і злагодженим, цілком допускалася така самодіяльність різних структур усередині рейху.
1939 року один із найближчих соратників Мельника Роман Сушко створює першу українську бойову одиницю у складі вермахту — Bergsbauernhillfe. Формально це був допоміжний загін для того, щоб допомогти селянам у гірських районах зібрати осінній врожай. Такий собі німецький будбат. Але ця частина дійшла до міста Стрий і у вересні 1939 року мала підкоритися наказам згори й залишити завойовану територію.
1941 року бандерівці створюють при німецьких військах два батальйони — «Нахтигаль» і «Роланд». 30 червня 1941 року ці батальйони першими ввійшли у Львів. Згодом радянська й польська історіографії приписували бійцям із батальйонів низку злочинів — зокрема розстріл польських професорів (екс-прем’єр-міністра Бартеля Тадеуша Бой-Желенського й ін.) у липні 1941 року, репресії серед єврейського населення, проте жодне з обвинувачень не було документально підтверджене, а самі учасники, природно, відхрещуються від них. 1942 року батальйони було розформовано й кинуто в Білорусію, проте більшість бійців дорогою просто дезертирували й поповнили сформовану на той час Українську повстанську армію.
30 червня 1941 року у Львові бандерівці на чолі з 29-річним Ярославом Стецьком проголосили незалежність України. У цьому теж полягала специфіка тактики мельниківців і бандерівців. Бандерівці вибрали тактику проголошення незалежності в першому великому місті України, аби далі, у міру просування німецьких військ, проголошувати незалежність в інших містах і селищах. Заради справедливості слід сказати, що останнє за часом проголошення незалежності відбулось у вересні 1941 року у Василькові під Києвом. Мельниківці вважали, що проголошення незалежності має відбутися в Києві. Німці відкрито заявляли націоналістам: «Можливо, ви вважаєте нас своїми союзниками, але, за військовою термінологією, ми — загарбники колишніх радянських територій, і ніяких українських союзників не потребуємо». Ці слова не витвережували.
На самому початку липня німецьке командування заарештувало Я.Стецька й кількох міністрів його уряду, а сам уряд оголосили розпущеним. Німецька пропаганда ретельно приховувала сам факт проголошення України, хоча в третьому пункті Акта про проголошення відкритим текстом заявлялося: «Новопостаюча Українська держава буде тісно співдіяти з націонал-соціялістичною Великонімеччиною, яка під проводом свого фірера Адолфа Гітлера творить новий лад в Европі і допомагає Україні». Дехто з оточення Гітлера (приміром Альфред Розенберг) виношували плани створення Великої України (куди входили б Кубань і навіть Тамбов). Українці, за підрахунками Розенберга, могли б дати німецькій армії близько 4 мільйонів багнетів. Проте в цьому випадку для Гітлера на перший план вийшло поняття чистоти раси — «унтерменшен», до яких він зараховував усіх без винятку слов’ян, зокрема й українців, які не мали права носити зброю.
Далі був план «Ост», створення рейхскомісаріату «Україна» на чолі з Еріхом Кохом, справді деспотичний окупаційний режим в Україні, який посилився після просування регулярних частин і заміни військової адміністрації цивільною. До речі, ситуація в сусідній Білорусії, що відійшла до рейхскомісаріату «Остланд», була незрівнянно м’якшою і толерантнішою до місцевого населення. Рейхскомісар Вільгельм Кубе забезпечив білорусам національну мову, розвиток культури, школи, національну атрибутику. Це привело до того, що народ не дуже охоче рушав на «священну війну». Тож 1943 року радянські підпільники спровокували каральні акції німців у Білорусії, убивши Кубе. За це німці знищили частину мирного населення, після чого Білорусія стала прославленим партизанським краєм.
Мельниківці в Києві намагалися створити місцеву українську адміністрацію. Було відновлено роботу навчальних закладів, в Україні почали відкриватися університети — зокрема були спроби відкрити університети у Вінниці й Умані. Почала виходити газета «Українське слово». У Києві навіть відкрили Спілку письменників. Була спроба навіть зібрати своєрідний передпарламент України — Українську Національну Раду, яку очолив професор Київської політехніки Микола Величковський.
Німці розправилися з більш лояльними мельниківцями більш жорстоко — кількох діячів мельниківської ОУН (О.Теліга, М.Теліга, І.Ірлявський, М.Чемеринський та інші) у лютому 1942 року було страчено в Бабиному Яру в Києві. І бандерівці, і мельниківці перейшли в підпілля, воюючи проти німців. Степан Бандера та Ярослав Стецько потрапили в концтабір. Андрій Мельник певний час перебував під домашнім арештом, а потім його також перевели в концтабір Саксенгаузен.
У вересні 1941 року конфренія бандерівської ОУН приймає рішення про перехід до опору німецьким окупаційним військам. У травні 1942 року аналогічне рішення приймає і мельниківська ОУН. Уже в червні-липні 1942 року загони мельниківців починають діяти в околицях Луцька, Почаєва, Кременця, Лановців. Свої дії вони координували з загонами «Поліської Січі» (згодом перейменованої в Українську повстанську армію) отамана Тараса Боровця-«Бульби», який діяв від імені й за дорученням еміграційного уряду Української Народної Республіки та президента Андрія Левицького. Представник мельниківців Олег Штуль (майбутній наступник А.Мельника на посаді лідера ОУН) перебував при штабі Боровця.
Влітку 1942 року на Житомирщині й Рівненщині починає формуватися група під кодовою назвою «Озеро», яка до осені переросла в бойові відділи ОУН самостійників-державників (так іменували себе бандерівці). Біля джерел групи стояли Д.Клячківський і В.Стельмащук. Загальне керівництво ОУН (бандерівської) на той час здійснював Микола Лебедь. Офіційно датою створення бандерівських бойових підрозділів вважається 14 жовтня 1942 року — дата дуже умовна, оскільки прив’язана до конкретного свята — Покрови Пресвятої Богородиці, традиційної покровительки українського воїнства.
Переговори між Боровцем і бандерівцями привели до певного компромісу, який через диктаторську логіку бандерівців було порушено: 7 липня 1943 року, як стверджує в мемуарах сам Боровець, бандерівці наказали роззброїти формування Боровця й мельниківців. При цьому частину польових командирів розстріляли. Сам Боровець утік у Варшаву, де його заарештували німці й кинули в концтабір. Відтоді бандерівці почали використовувати назву «Українська повстанська армія». Треба врахувати, що ОУН і УПА — це різні речі. УПА — військова організація, зі своїм статутом, зі своїми тактикою і стратегією, зі своїм командуванням. В УПА було чимало членів інших партій та організацій, а також безпартійних, тож вживання абревіатури ОУН—УПА як чогось монолітного, єдиного — неправомірне.
Основні дії УПА до середини 1944 року зосередилися на Волині й Поліссі. У Галичині — хоч як дивно — УПА майже не діяла. Це має кілька пояснень. По-перше, нацистський режим у дистрикті «Галичина» був м’якшим, ніж у рейхскомісаріаті «Україна». По-друге, у Галичині діяла мережа української адміністрації (Український центральний комітет і «Українські допомогові комітети»), які не можна було підставляти під удар. По-третє, існувала серйозна конкуренція з Армією Крайовою, яка мала значно більшу підтримку з-за кордону і бої з якою могли знекровити УПА.
У Галичині в цей час німецькі війська оголосили набір до регулярної бойової одиниці — в дивізію СС «Галичина». Слід враховувати, що це була дивізія Ваффен-СС, яка призначалася не для каральних акцій, а лише для бойових дій. Набір у дивізію вівся по лінії УЦК. Бандерівська ОУН поставилася до факту створення дивізії вороже. А мельниківці вважали її серйозною школою для майбутньої армії. Вище керівництво дивізії було німецьким. Солдати носили німецьке обмундирування з синьо-жовтими знаками розрізнення й галицьким левом у петлицях. Присягали на вірність Україні, що згодом урятувало офіцерів і солдатів дивізії від покарання — по війні їх визнали невинними у скоєнні злочинів. 1944 року дивізія була майже вщент розбита й перекинута спочатку на південь Польщі, далі — у Словаччину і Югославію, де в березні 1945 року вона об’єдналася з 34 батальйоном СД («Волинським легіоном») і через місяць здалася на милість переможцям — американцям і англійцям. Як колишні громадяни Польщі, дивізійники не підлягали репатріації в СРСР.
Цікавий момент: коли німці давали добро на створення дивізії, у них був аргумент расового плану. Галичани й українці — дві різні нації. При цьому галичани — майже арійці. Ця легенда дозволила функціонувати дивізії. Не відповідає історичній правді інформація про те, що Гітлер не знав про існування дивізії СС «Галичина», — насправді він неодноразово згадує про неї у своїх «застільних розмовах».
Слід також взяти до уваги, що спроби сформувати українські дивізії були і раніше, і пізніше. 1941 року німці завяили про намір створити дивізію СС «Суми» з полонених українських солдатів. 1944 року була спроба створення дивізії СС «Карпати» — знов-таки, невдала. 1945 року було створено Другу дивізію Української національної армії, проте вона так і не брала серйозної участі в бойових операціях. Згадаємо також підрозділи СС «Юнаки», куди записували дітей 14—17 років для обслуговування техніки тощо.
Частина розгромлених під Бродами дивізійників влилася в УПА. А в самій повстанській армії частина командування розглядала можливість переговорів із радянськими військами про нейтралітет. Раніше такі переговори вели з партизанським загоном С.Ковпака. Переговори обіцяли бути успішними, проте на початку 1944 року на Рівненщині повстанці обстріляли автомобіль, у якому їхав генерал армії Ватутін. Генерала смертельно поранили. Після цього починається операція з ліквідації «бандформувань», схожа на операції зачищення чеченських бойовиків російськими федеральними військами. Жорстокість породжувала жорстокість. У деяких місцях страждало мирне населення — причому як від НКВС, так і від рук УПА. Тих, хто давав повстанцям хліб і притулок, оголошували спільниками бандитів і разом із сім’ями відправляли в Сибір. Хто відмовлявся нагодувати й дати притулок повстанцям, міг стати жертвою бойовиків УПА.