У вузькому значенні, націоналізм – це ідеологія та політична практика, в
основі яких лежить ідея нації як найбільшої суспільно-політичної
цінності. З ідеї нації виводяться тези про необхідність національної
свободи, незалежності, державності. Такий комплекс ідей є стержнем
ідеології націоналізму. Однак варто пам’ятати, що цим стержнем
націоналізм не вичерпується і містить у собі сукупність ідей, котрі
суттєво розширюють і поглиблюють його характер, перетворюють його із
вузько-політичної ідеології на цілісний світогляд.
Світоглядним підґрунтям ідеології українського націоналізму є
християнська віра. Саме із християнства випливає цінність нації як
створеного Божою волею суб’єкта Історії, як спільноти «ближніх», котрих
потрібно любити «як самого себе». Християнство є джерелом
націоналістичної етики з її культом жертовності та героїзму.
Сьогодні, коли український націоналістичний рух не є монолітним, коли
відсутній авторитетний ідейний провід, коли суспільство залишається
секуляризованим, з’являється чимало тих, хто заперечує християнський
характер ідеології українського націоналізму. Це, переважним чином, або
представники екзотичних нерелігійних течій, або ж релігійно індиферентні
особи. Частково зрозуміти цих людей можна, адже вони виховувалися у
духовно скаліченому соціумі, у котрому християнство послідовно
витіснялося на маргінес суспільного життя. Однак зрозуміти, по-перше, не
означає виправдати і, по-друге, не означає, що варто закрити очі на
безперечну фальсифікацію націоналістичної ідеології.
Дискутувати з подібними людьми часом буває досить складно. Проблемним є
виведення християнської релігії зі згаданого на початку статті стержня
націоналістичної ідеології, адже не християнство випливає із
націоналізму, а націоналізм випливає із християнства. Щоправда, без
апелювання до Бога будь-яка ідеологія перетворюється на софістику,
втрачає свій сенс так само, як втрачає свій сенс будь-яка етична
система, яка не апелює до трансцендентного Абсолюту (без Бога, якщо бути
послідовним, втрачає свій сенс будь-яке існування, адже воно
перетворюється на прикру випадковість, якої краще за все позбутися. Лише
Бог є джерелом сенсу). Таким чином, із націоналізму можна виводити
християнство лише як необхідну передумову його (націоналізму)
доцільності.
Безперечно сильним аргументом у дискусіях нехай і з несвідомими, та все ж
фальсифікаторами ідеології націоналізму є апелювання до авторитету
націоналістичної традиції в її теоретичному і практичному аспектах.
Йдеться про апелювання до праць ідеологів-націоналістів та про звернення
до життєвого шляху абсолютної більшості учасників націоналістичного
руху – як лідерів, так і його «пересічних» учасників. Якщо людина
називає себе українським націоналістом, вона має бути спадкоємцем справи
УВО-ОУН і УПА. Відтак, для неї не можуть бути чужими релігійні цінності
її попередників у справі боротьби «за славу Володимирового Тризуба».
Звісно, подібним чином важко виховати християнина, однак так можна
вберегти чистоту ідеології. Важко заглянути людині у душу, ще важче
навернути цю душу до Бога, проте християнський характер українського
націоналізму має бути аксіомою, а будь-які висловлювання, що ставлять цю
аксіому під сумнів, повинні перетворитися на табу.
Окремо слід зауважити, що сьогодні є актуальною не лише апологія
християнського характеру націоналізму, але й особливий наголос на цьому
характері. Сьогодні християнська релігія повинна не лише поглиблювати
націоналістичну ідеологію, але й розширювати її межі. Для цього існують
досить об’єктивні обставини, зумовлені ходом історичного процесу.
У 20-30 роки минулого століття християнські наголоси не були такими
актуальними, як нині (однак вони проявлялися вже тоді). У той час центр
націоналістичної боротьби знаходився на теренах Західної України, що
була окупована Польщею. Тогочасна польська держава здійснювала тиск
українські католицьку та православну Церкви, але це було проявом
асиміляційної політики, а не боротьби з християнством (варто пам’ятати,
що Польща була відносно консервативною державою і до того ж мала
конкордат із Ватиканом). Відповідно, український націоналізм у той час
ніс, передусім, прапор визвольної боротьби; християнські акценти не були
актуальними.
Ситуація почала змінюватися у 1939 році, коли організований
націоналістичний рух безпосередньо зіткнувся з московським більшовизмом.
Відтоді націоналізм став на захист не лише нації, але і Церкви.
Достатньо згадати, яку допомогу націоналістичне підпілля надавало Церкві
в період повторної московсько-більшовицької окупації (при цьому
підтримка була взаємною).
Такий стан речей знайшов теоретичне обґрунтування, котре відобразилося у
формі наповнення націоналістичного дискурсу традиціоналістичними та
консервативно-революційними ідеями. У 1944 році Дмитро Донцов публікує
працю «Дух нашої давнини». Ця праця знаменувала його остаточний поворот у
бік традиціоналізму. У післявоєнний час традиціоналістичний аспект
ідеології українського націоналізму посилюється. Близьке знайомство з
духовною дійсністю західних демократій змушує і Донцова, й інших
ідеологів, котрі опинилися в еміграції, виступити з виразною критикою
лібералізму, якому протиставлялися традиційні християнські цінності.
В наш час християнсько-традиціоналістичні акценти українського
націоналізму є не менш актуальними, ніж пів століття тому. Християнство,
по-перше, має бути найважливішим інструментом декомунізації, котра, на
превеликий жаль, залишається злободенним питанням і на 22 році
незалежності. Більшовизм залишив по собі зруйновану мораль, перевернуту
систему цінностей, духовну пустку. «Дистильована» суспільно-політична
ідеологія зарадити в такій ситуації не може – необхідний вогонь
релігійної віри, який зцілить душевні рани скаліченого суспільства.
По-друге, чи не найбільшим антагоністом націоналістичної ідеології на
сьогоднішній день є лібералізм. Протистояння лібералізму і націоналізму
врешті-решт зводиться до протистояння лібералізму і традиціоналізму –
сил замаскованого під гасло т. зв. «Прогресу» виродження і сил Традиції.
Отож, сьогодні є актуальним націоналізм як виразна форма
традиціоналізму.
Звісно, не потрібно редукувати націоналізм до різновиду «християнського
фундаменталізму». Націоналізм зводиться до християнської релігії, але,
як слушно зауважив Бенедикт ХVI, фундаменталізм – це всього лиш
«фальсифікат релігії». Сьогодні, не забуваючи про своє християнське
підґрунтя, український націоналізм покликаний стати не ерзацом
християнства, а соціально-політичною проекцією Цієї релігії. Ніщо не
замінить християнства у сенсі сакрального життя Христової Церкви, і
націоналізм не повинен здійснювати подібних зазіхань. Одначе, стати
продовженням проповіді і реалізації Євангелія у соціально-політичній
площині націоналізм може. Коли елементарні етичні, аксіологічні,
антропологічні уявлення аберуються абсурдною ідеологією лібералізму,
націоналізм мусить і має стати на захист Істини. Лише християнський
образ вільної і відповідальної перед Господом людини може служити
надійним базисом для ідеології вільного, державного буття нації.
Лібералізм проповідує права атомізованого індивіда, права різноманітних
меншин та свободу у сенсі вседозволеності. Натомість націоналізм, котрий
ще виразніше нанесе на свої знамена правди Христової віри, має висунути
на перший план право нації як створеної Богом цілісності,
безальтернативність єдиної Правди і свободу як здатність добровільно
підпорядковуватися цій Правді.
Пам’ятаючи про неможливість побудови Царства Божого на Землі, уникаючи
утопізму, український націоналізм має взяти у якості свого головного
ідейного гасла переображення земного життя у дусі Христової Правди. Це
переображення безумовно буде антитезою сучасним глобальним процесам,
проте шлях подібного нонконформізму є головною передумовою збереження
українським націоналізмом своєї легітимності. Отож, майбутнє України –
за вірою Христовою, за єдиною Правдою та істинною Свободою!
Ігор Загребельний
zahrebelnyj.blogspot.com
