Я вже писав про черствість сучасних християн в контексті проблеми абортів у статті «Фригідні душі, кастровані серця». Зараз же хочу навести ще декілька міркувань, присвячених цьому питанню. Уявіть собі картину: християнин вривається в гінекологічний кабінет, б’є лікаря-вбивцю в пику, перевертає обладнання, кричить на матір, котра хотіла позбавити життя власну дитину... Що це? Можливо, підстава для відкриття кримінальної справи, можливо – при хорошому збігу обставин або ж хорошому адвокатові – лише передумова для складання протоколу про адміністративне правопорушення. Але найперше це вчинок людини, життєвим шляхом якої є Христос – «дорога, правда і життя» (Ів. 14, 6). Ігноруючи фарисейське розуміння Закону, з любові до людей Христос оздоровлює в суботу, з любові до Отця Він чинить «розбійний напад» на торговців у Храмі... А чи той, хто називає себе християнином, не має наслідувати Христа? Чи не має він, несучи свій хрест, також виганяти торговців?..

Звісно, в кожного християнина є своя харизма. «Хто має дар служіння, нехай служить; хто навчання, нехай навчає; хто напоумлення, нехай напоумлює...» (Рим. 12, 7-8), і для виконання специфічної місії Христового бича теж має існувати окрема когорта людей. Але тут мова не про це. Так, та картина, котру я запропонував уявити, найшвидше може бути реалізованою наступним чином: до кабінету серійного вбивці-гінеколога вривається група молодих людей, «радикально налаштованих християн», в українському контексті – членів відносно марґінальної націоналістичної організації. Вони діють за заздалегідь продуманим планом, роблять свою справу і, більш за все, залишають на місці «нападу» листівки, самі ж досить швидко зникають у невідомому напрямку (не завжди ж є кошти на адвоката!). Покищо я про такі випадки не чув. А якби вони й були (а може й справді будуть?), то докорінно не вирішували б ситуацію – не лише ситуацію з абортами, але й ситуацію фригідності християнських душ.

Щойно згадані «радикально налаштовані християни» й справді можуть претендувати на роль новітніх християнських лицарів, носіїв права на легітимне подолання зла силою за умов відсутності легітимної держави. Але хотілось би бачити не так касту лицарів, як християн, котрі «просто» мають нефригідну душу і некастроване серце (чи дійсно це «просто» – мати такі душу та серце?). Хотілось би бачити, як такий «напад» здійснюється стихійно. Людина йде повз клініку-фабрику смерті, чує в душі крик про допомогу тієї дитини, котру хочуть вбити, і в неї зривається терпець. Вона біжить всередину і зупиняє вбивство...

Я не даремно вжив «людина», а не «християнин». Адже поведінка щойно змальованої людини випливає не лише із «зовнішніх» релігійних приписів, не лише з норм християнської етики, але й із сумління – тієї іскри Божої правди, котра горить чи, принаймні, жевріє у серці кожної людини, незалежно від її віри (якими ж нещасними є ті християни, котрі змушені керуватися нормами, а не внутрішніми імперативами!). Не потрібно бути християнином (і лицарем також), щоб зупинити вбивство, грабіж чи згвалтування, котре відбуєвається в тебе на очах. Поштовхом для нейтралізації зла за наявності відповідної фізичної можливості має бути голос сумління, а не пригадування «Катехизмових правд»!

Можна зрозуміти, чому «пересічна» людина, проходячи повз абортарій, не поводиться так, як було описано вище. Вона – ця «пересічна» людина, котра не є практикуючим християнином – може мати сумління, спотворене і приглушене аберованими уявленнями сучасності. Але ж християнин... Він не перебуває у стані «святого незнання», він знає правду: аборт – це вбивство. Чим же є приглушеним його сумління? Чому це сумління не спонукає його до дії?

Необов’язково, зупиняючи аборт, бити пики і перевертати обладнання – достатньо увірватися в кабінет і зупинити вбивство. «Увірватися» – це взагалі модус християнської присутності. Христос не просто народився, не просто воплотився – Він увірвася Своєю абсолютною святістю у світ гріха. Отож, щоб зупинити вбивство, часом достатньо увірватися і щиро сказати слово правди, розкрити людям очі. Горе-матір і горе-лікар ще матимуть змогу вчинити свій мерзенний злочин, проте, можливо, вони (чи, принаймні, хтось один із них) прислухаються до правди, очистять власне сумління від бруду хибних уявлень і стануть на істинний шлях.

Твердий п’ястук чи благання не чинити вбивства – це другорядне питання. Найперше потрібно вилікувати від фригідності власну душу. «Сіль світу» знову має стати солоною. Потрібно лиш звільнити її із оболонки толерантності і конформізму.

chaplygin-s.livejournal.com