Україна принаймні формально є християнською. Про це говорять статистичні дані, про це говорять відреставровані та новозбудовані храми, про це говорить кількість зареєстрованих християнських громад. Кількість… А як щодо якості? Чи один із законів діалектики на реалії «християнського відродження України» не поширюється?.. Очевидно, що ні, бо за арифметикою криється відсутність належних змін у суспільстві та державі.

Головним шляхом євангелізації суспільства є безпосередня проповідь Благої Новини, прихід Христа в серця якомога більшої кількості людей. Євангелізація суспільства є надприродною, адже передбачає інтимну зустріч з Господом окремих особистостей, котрі є клітинами суспільного організму. Одначе є й інший вимір євангелізації – утвердження Божого Закону на рівні суспільних норм та інститутів.

Якщо може об’єктивуватися гріх, якщо можуть утворюватися структури гріха, то чи не може подібним чином об’єктивуватися християнська віра і любов? Чи може процес євангелізації «соромитися» таких методів, як, приміром, цілеспрямоване впровадження християнських норм та понять у механізми суспільного регулювання? Не може, не має права, позаяк подібна «сором’язливість» означає безпосередню капітуляцію. І якщо використання згаданих механізмів (зокрема, держави) для творення добра є дещо спірним, то їх, у крайньому разі, можна використовувати для поборення зла. Недаремно у «Катехизмових правдах» є такий розділ, як «Чужі гріхи», і в ньому чітко зазначається: «дозволяти гріх – гріх», «не карати за гріх – гріх», «мовчати на гріх – гріх». Чи не мала б християнська спільнота України докласти належні зусилля, щоб змусити державу хоч частково поборювати (карати, не дозволяти) те зло, котре вона за своєю природою здатна поборювати?

Аборти, розпуста, афішування гомосексуалізму та інших статевих збочень, діяльність тоталітарних сект – ось декілька важливих викликів, на котрі християни України мають знайти серйозні відповіді. Наразі держава толерує ці форми зла і, що цілком можливо, незабаром почне їх активно нав’язувати (приміром, у рамках євроінтеграції почне утверджувати деякі неприйнятні західні моделі статевої та «гендерної» освіти; кроки на цьому шляху здійснені вже сьогодні). Християни мали б протидіяти такому стану речей. Частково така протидія здійснюється, та проблема, власне, і полягає в частковості – у небажанні чи невмінні використати повноту наявних можливостей. Зокрема, не були повноцінно використані ті можливості, котрі давали парламентські вибори.

Автор цих рядків вже змальовував схеми, згідно яких Церква може тиснути на політиків з метою прийняття ними рішень, котрі захищатимуть християнські цінності. Мова йшла про боротьбу з абортами, чи то пак, про боротьбу за права ненароджених дітей. Однак спектр вимог може бути ширшим.

Повторю висловлені раніше думки. Напередодні виборів церковні першоієрархи звертаються до політиків із закликом чітко визначитися щодо проблемних питань, котрі згадувалися вище. Звернення має бути розрахованим на отримання не розмитих формулювань, не «водички», а чітких, конкретних зобов’язань (або ж виразної відмови від таких зобов’язань). Опісля, коли політичні сили отримають достатньо часу, щоб визначитися, церковні лідери мають закликати своїх вірних не голосувати за ті партії і тих кандидатів, котрі не надали зобов’язань чи не заявили про власну позицію (більш радикальний варіант – безпосередньо заборонити вірним голосувати за ці політичні сили).

Варто зауважити, що подібна метода певною мірою вже знайшла апробацію. Щоправда, ініціаторами звернення до політиків стали не ієрархи, а представники мирянських організацій. Так, висловити власну позицію щодо «захисту інституту традиційної родини» закликав політиків лідер громадського руху «Любов проти гомосексуалізму» Руслан Кухарчук. Наталія Ярошенко від імені Міжнародного руху проти абортів «Воїни життя» звернулася до кандидатів в народні депутати та голів політичних партій із закликом чітко визначитися щодо захисту ненароджених дітей. Один із греко-католицьких сайтів зініціював акцію «Церква обирає життя»; мета акції – заохотити церковну ієрархію до посилення тиску на політичне середовище.

На жаль, щойно згадані звернення були більш схожі на плач вопіющого в пустелі, ніж на намагання християнської спільноти серйозно взятися за подолання легалізованих форм зла. Відтак, і ефект від звернень був мінімальним. Натомість, якби подібні звернення належали церковним лідерам, а не громадським активістам, можна було б сподіватися на досягнення реальних успіхів.

Отож, ми можемо говорити про парламентські вибори-2012 як про черговий втрачений шанс, невикористану можливість захистити християнські цінності. Звісно, окрім виборів існує широкий спектр боротьби, і хотілось би, щоб була задіяна якомога більша кількість різних методів та засобів. Однак без твердої позиції церковних лідерів, без спільної міжконфесійної дії, старань окремих активістів буде замало.

Ігор Загребельний

www.religion.in.ua