Влітку 2001 року з-поміж інших українських новомучеників Папою Іваном
Павлом ІІ був беатифікований і о. Микола Конрад. Чинно засвідчити віру
о. Миколаю довелося безпосередньо при виконанні своїх душпастирських
обов’язків: у перші дні німецько-російської війни, 26 червня 1941 року
він разом із дяком Володимиром Приймою вирушив до хворої жінки щоб
уділити їй Святі Тайни. Це був час, коли налякані більшовики засівали
шляхи своєї безславної втечі трупами української політичної,
інтелектуальної та духовної еліти. Повертаючись додому, о. Микола та
Володимир Прийма натрапили на загін НКВД. Сталінські опричники схопили
священика та дяка і вивезли їх у ліс, де закатували до смерті. Отець М.
Конрад та В. Прийма (теж проголошений блаженним) були вбиті через
ненависть атеїстичного режиму до Католицької Церкви та християнства в
цілому і по праву можуть вважатися мучениками за віру.
Однак у вітчизняну історію о. Микола увійшов не лише як сповідник
віри, але також як великий патріот, визначний мислитель, політичний та
громадський діяч. Можна вважати, що українцям пощастило з проголошенням
Миколи Конрада блаженним, оскільки під час беатифікаційного процесу
ідейно-політичний аспект його життєвого шляху був дещо призабутий; в
інакшому випадку його могла б спіткати доля митрополита Шептицького чи
о. Андрія Бандери, беатифікації котрих значною мірою заважає
заполітизованість їхніх імен. Справа в тому, що бл. Микола Конрад був
теоретиком т.зв. «христинського націоналізму» – суспільно-політичної
концепції, поширеної в Східній Галичині міжвоєнного часу.
Микола Конрад народився 16 травня 1876 року в с. Струсові, що на
Тернопільщині. Після закінчення гімназії вищу духовну освіту отримав у
Римі, в домініканському університеті імені св. Томи Аквінського та в
Колегії Поширення Віри. Був доктором богослов’я та філософії. Окрім
душпастирської роботи о. Миколай займався педагогічною діяльністю
(спочатку в гімназії, потім – у Львівській богославській академії), а
також був активним організатором та лідером молодіжного
національно-клерикального руху, зокрема був причетним до створення та
діяльності католицького студентського товариства «Обнова».
Загалом, потяг до роботи з молоддю був одним із головних життєвих
імперативів о. Миколая і органічно поєднувався з його відданістю
Католицькій Церкві та власній Вітчизні. Саме в педагогічній діяльності
вбачав він сенс свого життя; «Хтів би м працювати над доростаючою
молодіжжю, тою молодіжжю, що наражена на утрату віри і моральности (тут і
далі правопис джерела збережено. – І.З.)» – писатиме о. Миколай в
листі до Митрополичого Ординаріату. Для нас його усвідомлення власної
місії – виховання підростаючого покоління – важливе насамперед для
кращого розуміння його концепції «християнського націоналізму».
Отже, перенесімось в Галичину 20-30 рр. минулого століття. Не зумівши
зберегти власну державність, тогочасне українське суспільство все ж не
залишало надій на краще майбутнє і в тій чи іншій формі продовжувало
боротьбу. Саме в цей час серед українців зростає популярність ідей
націоналізму, чому, безумовно, сприяв не лише хід історичних подій, але й
той пасіонарний імпульс, що його задавав Дмитро Донцов та приближене до
нього коло осіб. Безперечно, сьогодні ми можемо говорити про те, що
український націоналізм є неможливим без християнства та, відповідно,
без християнського традиціоналізму, а отже й не потребує відповідних
епітетів.
Однак в той час додаток «християнський» був справді досить важливим.
Річ у тім, що в Галичині міжвоєнного часу поруч із прикладами вдалої
співпраці Церкви та націоналістичного руху почали проявлятися нездорові
тенденції до їхньої конфронтації.
Враховуючи конкордат між Ватиканом та польським урядом, ГКЦ не могла
відкрито виступати проти окупаційної влади; до цього слід додати той
факт, що греко-католицьке духовенство на чолі з Андреєм Шептицьким часом
не сприймало радикалізму революційного націоналістичного руху, який все
частіше реалізував себе у різних виявах терору. Це в свою чергу
провокувало сповнену максималізмом націоналістичну молодь до дещо
антиклерикальних поглядів. Звісно, сила християнської традиції була
великою і важко повірити, щоб тодішні націоналісти цілком і повністю
відмовились би від релігії. Однак існувала небезпека, що виховані на
ідеях волюнтаризму молоді галицькі революціонери у своєму ставленні
відносно християнства скотяться до примітивного утилітаризму чи
формалізму і будуть використовувати релігію у політичних цілях або ж
лише суто номінально сповідувати віру Христову. Виходу із такої ситуації
шукали як діячі та ідеологи націоналістичного руху, так і
греко-католицьке духовенство. Не був винятком і о. Микола Конрад.
Доктор Конрад розумів дух свого часу і чудово усвідомлював вагу
націоналізму, він не міг не помітити, що у Європі на противагу
ліберальним та соціалістичним доктринам набирають все більшого поширення
національно зорієнтовані ідеології та рухи. У своїй найбільш відомій
праці «Націоналізм і католицизм» (Львів, 1934), до якої ми ще не раз
будемо звертатись, о. Микола зазначає: «В Європі всюди замітні
націоналістичні рухи, а саме: французький, італійський, німецький,
ляпівський у Фінляндії, мослівський в Англії, прещівський в Португалії,
український у нас», однак уточнює, що «всі вони мають дещо спільного, а
кромі того ще свої специфічні риси». Очевидно, що саме розрізнення
специфічних особливостей цих рухів давало йому можливість виробити їхню
досить критичну оцінку, без якої було б неможливим розпрацювання
концепції невіддільного від християнства українського націоналізму.
Микола Конрад відзначав позитивні сторони деяких національно
зорієнтованих рухів, наприклад, французького інтергального націоналізму,
який «створив містику традиції і культ романської раси й генія», або ж
демонстрував досить об’єктивне розуміння того значення, яке мають ці
рухи у боротьбі з більшовизмом – про італійський фашизм, приміром, він
писав як про такий, що «повстав як реакція проти безладдя, яке
наступило після світової війни і зросту симпатій до комунізму», оскільки
в Італії склалася надзвичайно небезпечна ситуація, коли «на кожному
закруті вулиць лунала пісня червоного Інтернаціоналу».
При цьому о. Микола не міг не розкритикувати деякі негативні явища.
Так, наприклад, він піддає критиці нацизм, який «має свої зоологічні
нахили». Теоретик «християнського націоналізму» досить критично
ставиться до філософії Ф. Ніцше, яка має «найбільший вплив на оформлення
націоналістичної модерної ментальносте Європи», і без знання якої
«ніхто не зрозуміє наставления, кольориту думання та ідеології модерного
націоналізму». Хоч д-ру Конраду певною мірою імпонує волюнтаризм
німецького філософа, все ж його творчість містить в собі «вияв сліпої
сили без світла думки», це «стихійна гра сил, демонічний екстаз». Така
критика була досить доречною, адже читач творів Донцова, який так часто
звертався філософської до спадщини Ніцше, інколи міг захопитися і
сприйняти не лише той потужний заряд енергії (передати який, власне, й
намагався Донцов), але й деякі деструктивні ідеї автора «Антихриста»,
від чого, доречі, застерігали деякі націоналістичні мислителі (зокрема
Ярослав Стецько у своїй статті «За і проти Ніцше»).
Як уже зазначалося вище, Микола Конрад ставив собі за мету ствердити
нероздільність націоналізму і християнства та наголошував на важливості
вирішення проблеми їхнього взаємовідношення, яке, на його думку могло
запропонувати людству (насамперед, Західній цивілізації) своєрідну
панацею, лік від недуг ХХ століття. Сам він писав: «взаємовідносини
націоналізму і релігії – це питання не тільки політичної діяльності… Це –
задача здорового і правильного націоналізму ХХ століття, це – проблема
сили, подібної силі меча і хреста», її позитивне вирішення призведе до
«створення єдиного непереможного фронту», необхідного для боротьби з
лібералізмом та більшовизмом, небезпека яких ставала тоді зрозумілішою з
кожним днем.
Вирішення цієї проблеми о. Микола не безпідставно вважав життєво
необхідним для України та світу: «сучасний католицький і
націоналістичний рухи, – на його думку, – є новітнім хрестоносним
походом – в католицизмі з гаслом : "Вірую! Так Бог хоче!", а в
націоналізмі з гаслом: "Хочу! Voglio!"», оскільки «Сполука релігійного
етосу з націоналістичним патосом – це непоборна сила!», а «меч і хрест» –
це «надія народів і людства на нове краще завтра».
«Наказом ХХ сталіття» для видатного християнського мислителя є
«Зібрати нову, енергійну, ентузіястичну еліту і поставити її під провід
відомих і характерних вождів», «пхнути маси до чину, до рішучої і
побідної боротьби з гнилим духом капіталізму і з сатанинським
комунізмом, і до обнови людського життя приватного, родинного,
національного, державного на принципах християнської справедливости й
любови».
Отець Миколай дійсно палко вірив у велику місію націоналізму, однак
ця віра не була сліпою і опиралася насамперед на правди християнської
віри. Тому як душпастир (до того ж, зайнятий роботою з молоддю), він
наголошував на небезпеці «ставити націю понад Бога, для якої він є
Творцем», щиро сподівався, що «висока ідейність, благородна енергія і
гаряча, жертвенна любов до Нації буде освячена Христовим Духом».
Такі сподівання о. Миколи Конрада дійсно значною мірою справдились,
оскільки через три роки після своєї мученицької смерті, коли на зміну
коричневим окупантам знову прийшли окупанти червоні, з Неба він міг
бачити, як українські націоналісти вже ні на мить не сумнівалися, що
боротьбу за національну незалежність та державність не можна відділити
від захисту Христової Церкви.
Ідеї блаженного о. Миколи Конрада і на сьогоднішній день абсолютно не
втратили своєї актуальності, тож завершити дану статтю хочеться одним
із його звернень до співвітчизників, зокрема молоді: «Серед тяжких мряк,
що нависли над нашою Батьківщиною, серед тих нездорових протирелігійних
і антинаціональних випарів, у які вороги хочуть втягнути українську
молодь і затруїти її душу – хай високо лопотить Христове знамя. Нехай
жовто-блакитні прапори з Христовими знаками... ведуть нас до здобуття
нашої кращої Майбутности та хай віщують за Христове Благословення нашу
перемогу над всякими супостатами!»
Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ
www.banderivets.org.ua
