Книгу російського філософа Івана Ільїна «О сопротивлении злу силою» я придбав напередодні свого арешту у січні 2011 року. Різдвяні свята, деякі справи... і, як наслідок, книга залишилася непрочитаною. Сидячи в СІЗО, певний час думав попрохати друзів, щоб передали мені цю книгу за ґрати. Потім передумав і, гадаю, зробив правильно. Зібрана мною у в’язниці бібліотека так і залишилася відбувати свій термін... А Ільїн на волі.

Щоправда, до рук мені ця книга повернулася нещодавно. Не буду переповідати історії її мандрівок, але повернулася вона цілою і неушкодженою, зі св. Юрієм Змієборцем на обкладинці...

Від прочитання Ільїна чогось концептуально нового не дізнався, і моє бачення проблеми «сопротивления злу силою» залишилось приблизно таким, як і було. Що мене вразило, так це ті «аргументи,» котрі використовували противники філософа. Уточню, що придбана мною книга являє собою не просто перевидання відомої праці Ільїна, виданої в Берліні у 1925 році, а цілий збірник, котрий включає цю працю та широку полеміку, котру вона викликала. Тож окрім «О сопротивлении...» до неї входить ряд статтей та листів (в т.ч. й відкритих) як самого Ільїна, так і його прибічників та противників (Про всяк випадок, наведу для потенційно зацікавленого читача короткий бібліографічний опис: Ильин И.А. О сопротивлении злу силою. – М.: Айрис-пресс, 2007).

Отже, «аргументи» противників Ільїна. Н. Бердяєв: «кошмар злого добра», «кошмарная и мучительная книга»; З. Гіпіус: «военно-полевое богословие»; Є. Кускова: «религия мести». І т.д., і т.п. Істерика і бруд. Соплі та рожева водичка, підсоложена «солоденьким Ісусиком». При цьому істеричні голоси звинувачували в істериці… самого Ільїна! На жаль, історія толерує істерію, навіть збільшує її масштаби. Тож  сьогодні, коли ти, будучи християнином, скажеш, що зло все ж можна поборювати фізичною силою, що існують такі явища, як, наприклад, вчення про справедливу війну або богословська концепція повстання проти несправедливої влади, то на тебе накинуться, як на одержимого. І не дивно: Гіпіус теж називала Ільїна одержимим. А хіба вона одна?

Мені якось не тяжко уявити себе на місці Ільїна у 20-ті роки минулого століття. Мені навіть не потрібно нічого уявляти – досить відновити у пам’яті кілька дискусій із запекло-миролюбивими овечками-християнами.

Тих, хто критикував Ільїна з християнських позицій, можна поділити на дві категорії. Перша – «непротивленці», котрі чомусь не бачили елементарних істин і були сліпо переконані, що християнство цілком і повністю заперечує можливість силової протидії злу. Другу категорію складають ті, котрі не заперечували право християн на меч, проте критикували, так би мовити, «радикалізм» Ільїна. До числа останніх належить і Н. Бердяєв. Той стиль, котрим Бердяєв писав відгук на книгу Ільїна, чомусь не вилонював любові. Ільїн, звичайно, міг помилятися і, очевидно, помилявся в окремих моментах, однак чи мав право Бердяєв використовувати подвійрні стандарти і писати так, як не дозволяв писати Ільїну? «Отож, ненавиджу Твоїх ненависників, Господи, і Твоїх заколотників бриджуся: повною ненавистю я ненавиджу їх, – вони стали мені ворогами !..»  (Пс. 139) – очевидно, якби Псалми писав сучасник Бердяєва, то Бердяєв назвав би і їх «кошмарной и мучительной книгой», сучасні ж християни назвали б їхнього автора «фашистом» і дали йому пораду ознайомитися з постановами ІІ Ватиканського собору, котрі навряд чи й самі читали...

Кілька разів згаданий мною Бердяєв називав ХІХ ст. «епохою розкладу інстинктів», наш земляк Дмитро Донцов це саме століття визначив як «заражений раком рефлексії вік». За століттям ХІХ прийшло століття ХХ, за ним – ХХІ. Інстинкти все розкладалися, рак рефлексії пожирав плоть Життя. Тому не дивно, що і в 20-ті роки минулого ст., коли Ільїн видав свою книгу, і зараз одним християнам за проявлений здоровий глузд доводиться чути істерію інших християн. Розкладеність інстинктів цих «інших» штовхає їх у болото нового толстовства, нового «непротивленства». Тож доводиться доводити аксіоми, нерідко своїм «радикалізмом» відштовхуючи цих самих «інших». А доводити аксіоми потрібно. Так само потрібно інколи дійсно бути «радикалом».

Якщо говорити образно, в наш час існує багато розпустників, багато гвалтівників, багато збоченців і водночас дуже мало одружених чоловіків зі здоровою потенцією. За таких умов потрібно не лише засуджувати розпусту чи говорити про красу християнського подружжя, але й шукати певні засоби від імпотенції... Інакшими словами, зараз є актуальною не лише християнська апологія меча, але й його (меча) християнська адорація. Не дивлячись на мрії прогресистів, ми не прямуємо до побудови «Раю на землі» й натомість скочуємося у прірву занепаду. Це проявляється і в царині насильства, в т.ч. і вбивств. Водночас продовжує вивітрюватися позитивний образ воїна-християнина, образ людини, котра, виходячи з Віри й Любові, використовує силу для перемоги над злом. Тому цей образ потрібно відновлювати. Християнство повинно виховувати воїнів Христових у вищому, духовному сенсі цього поняття, однак зараз також варто думати про виховання таких воїнів Христових, котрі водночас були б воїнами у цілком «земному» сенсі.
Коли Андрей Шептицький став митрополитом, свідомість галицької інтелігенції роз’їдали лівацькі ідеї, зокрема – пацифізм. Гарячі голови навіть вимагали виключити зі шкільної програми ті класичні твори, в котрих демонструвалися приклади військового героїзму. У відповідь на пропаганду ліваків Шептицький закликав українську молодь плекати мілітарний дух і отримувати військові навички. Дякувати Богу, до закликів Шептицького прислухалися... Здавалось би, плекати мілітарні настрої – це не завдання Церкви. Так, але не завжди. Бувають моменти, коли «солі землі» доводиться виконувати не зовсім властиві їй функції, бо вона має залишатися «сіллю» у будь-яких сферах.

На закінчення цих міркувань хочеться привести декілька розлогих цитат із праці Н. Бердяєва «Спасение и творчество». «Самые верующие... люди, – пише філософ, – участвуют в неоправданной и неосвященной жизни мира, подчиняют себя светской, не сакральной науке, светскому, не сакральному хозяйству, светскому, не сакральному праву, быту, давно уже потерявшему сакральный характер. […] В мире не было бы таких страшных катастроф и потрясений, не было бы такого безбожия и умаления духа, если бы христианство не стало бескрылым, скучным, нетворческим, если бы оно не перестало вдохновлять и направлять жизнь человеческих обществ и культур, если бы оно не было загнано в небольшой уголок человеческой души, если бы условный и внешний догматизм и ритуализм не заменил реального осуществления христианства в жизни. […] Вывести из кризиса мира и кризиса христианства не могут ни начала новой истории, ни начала старого средневековья, а лишь начала нового средневековья».

До чого тут ці цитати? Бердяєв пише, що для побудови Нового Середньовіччя потрібна більша християнська активність, потрібна євангелізація усіх сфер життя суспільства. І при цьому йому чомусь видалася «кошмаром» спроба І. Ільїна євангелізувати сферу меча – як і в Середні віки, поставити меч на службу хресту. А даремно, бо меч не зникне. Він лише може потрапити до рук злочинців, а християни при цьому продовжуватимуть брати участь «в неоправданной и неосвященной жизни мира».

Можливо, ідея воїна-християнина, ідея воїна Христового із залізним мечем при боці була дискредитована в рази більше, ніж реалізована. Ну й що? А ідея подружжя не дискредитувалася? А ідея держави? А ідея добра? А ідея правди? А ідея любові? А ідея, врешті-решт, непротивлення злу силою у тих випадках, коли це дійсно потрібно?! Те, що якась форма втілення блага була дискридитована, ще не означає, що від неї варто відмовитися. Це лиш означає, що варто докласти максимум зусиль, щоб не допустити нової дискредитації і профанації. Якщо християни не реактуалізують образ воїна-християнина, вони будуть мати або захоплення голівудськими образами героїзму та маскулінності (чи ще якимись лжегероїчними образами), або повну відсутність мобілізуючого архетипу протидії злу. Як наслідкок – християнам залишиться молитися, спостерігаючи за геометричною прогресією зла у світі. Дай Боже, щоб знайшлися достойні молільники...

P.S. Як зазначалося вище, Ільїн міг помилятися і помилявся. Безперечно, в його творах інколи можна знайти такі моменти, котрі межують із профанацією християнства. Йдеться насамперед про ті епізоди, коли він говорить про «государственное христианство». Та це, напевно, проблема не Ільїна, а російської ментальності загалом: цезаропапізм занадто глибоко вкорінився в надрах російської національної душі. З іншого боку, хто з нас убезпечений від профанації?..

Однак це не зменшує цінності думок Ільїна, точніше – цінності Віри і здорового глузду. Тож ті слова, котрі Ільїн обрушував на безперечних профанаторів Віри Христової – тих, хто чомусь вірив не у Христа, а в Толстого, – не втрачають своєї актуальності і по нині:
«Они говорят:
… – Нельзя бороться со злодеем: это грешно и стыдно! Можно только уговаривать его, упрашивать, умолять. А если он неистовствует, не слушает, насильничает, – то надо сложить руки и покориться: пусть совершится неизбежное…
[…] Но почему же?
Почему "неизбежно” то, чего хочется негодяю? Почему, если он насилует мою сестру, убивает моего отца и брата, надругивается над моею женою и дочерью, терзает и унижает мою родину, – почему я должен "сложить руки и покориться”? Почему я должен признать это "неизбежным”? Почему я должен подавить в себе и любовь, и сострадание, и жажду помочь, и самоотверженный порыв, и гнев, и позор, – и покориться?»

Ігор Загребельний