Ми з вами живемо в епоху високих технологій, демократії, свободи совісті, прав людини, переповнених супермаркетів і всього того, чого так прагнули різноманітні поборники прогресу. Щоправда, зараз про прогрес говорять не так часто, як раніше – навпаки, нас часто переконують, що ми вже й так живемо в найкращі часи. Дійсно, що може бути краще за телевізор, супутникову тарілку і холодильник?.. І коли в якомусь населеному пункті хоч на пару годин не стає світла, відразу чути обурення: "Ми що, живемо в кам’яному віці?” Ні, ми живемо в ХХІ столітті, однак сучасні люди чомусь так сильно нагадують неандертальців з їхнім канібалізмом та проміскуітетом… Що це: прогрес – рух по висхідній, – чи, можливо, рух по спіралі або колу, коли все повертається "на круги своя”? Якщо це прогрес, то куди він нас заведе? Щоб відповісти на це питання, потрібно подумати, а якщо подумати, стає страшно: куди вже далі прогресувати?! Прогрес… переповнені супермаркети і спорожнілі душі...

Так, дякувати Богу, ми живемо не в кам’яному віці, але також і не в епоху "середньовічного мракобісся”, проте навіть пересічний обиватель захоплюється величним виглядом тяжких фортечних мурів, стрімких готичних церков та блискучих лицарських обладунків, хоч на мить прагне перенестися в ті часи, коли в моді були такі поняття, як дружба, вірність, слава і честь. Попри численні ярлики, Середньовіччя ще й досі має значне число шанувальників – великих мрійників, ідеалістів, романтиків. Та навіть ті, хто попри численні нісенітниці про "темні віки”, щиро захоплюються сталевим блиском тієї прекрасної епохи, дуже часто не розуміють її справжньої суті. Що таке Середні віки? Насамперед – це гаряча віра, сильні почуття і, безумовно, дія, чин. Середні віки – це не просто замки, але й безкінечні війни, що за них точилися; не просто готичні собори – це постійна місійна проповідь Слова Божого, це – титанічна праця й відчайдушна боротьба, це – зруйновані поганські капища; врешті-решт, це – не золотий вік історії людства, не утопічна ідилія – це епоха заліза, це – світ постійного напруження волі.

Погляньмо, як творилася середньовічна Європа. Античний Рим потонув у морі матеріальних благ, його імперія була зруйнована ордами варварів. Однак такий колапс старої цивілізації був не катастрофою, а лише світанком нової, більш досконалої культури, символом якої став знак Святого Хреста. Вселенська Церква, наділена Даром Святого Духа, доклала максимум зусиль, щоб поширити вчення Господнє. Місіонери, простуючи через густі смарагдові ліси, де їх на кожному кроці чекали небезпеки – чи то хижі звірі, чи засідки язичницьких жерців, передавали вогонь своєї віри вчорашнім язичникам, їхній проповіді відкривались серця не тільки пересічних варварів, але й могутніх поганських вождів, які схилившись перед авторитетом намісника Бога на землі, держателя меча духовного, взамін отримували меч світський, а разом з ним – обов’язок захищати Церкву. З виникненням християнських королівств боротьба не припинилась: сильними були поганські пережитки, постійно з’являлись лжепророки-єретики, зі Сходу на Європу насувалась тінь півмісяця, тож світський і духовний мечі не були без роботи. Плекався примат духовного над матеріальним, завдяки щедрим пожертвам одних та сумлінній праці інших возносились вгору численні церкви, собори, монастирі, горіли очищувальні багаття Auto da fe, збиралися в путь хрестоносці… Європа боролася, Європа жила.

А тепер повернімось у наші дні. Що ми бачимо: денаціоналізація, фізичне виродження, нищення моралі, духовності, релігії; пацифістська риторика дегенератів-лібералів і щорічне вбивство мільйонів ненароджених дітей; балаканина про демократію і постійне утвердження деспотичної влади новітніх "олімпійців”; вихваляння свободи й повне узалежнення людини від власних слабостей… – хіба не повний занепад культури, не виникнення новітніх орд варварів – сірого натовпу споживачів? Все повертається на круги своя… То чи не час нам, тим, хто бачить глибину прірви, у якій опинилося людство, відродити в своїх серцях дух правдивого Середньовіччя – дух боротьби? Україна, Європа, світ потребують нової євангелізації, нової Реконкісти, нових Хрестових походів. Тож сміливо берімось за меч, принесений на землю нашим Спасителем!

Безумовно, повторна євангелізація – це крок номер один на шляху відродження людства. Особливу увагу потрібно звернути на молодь. З огляду на це, Церква повинна знайти ключі до серця кожної молодої людини, вміти пояснити їй вічні істини сучасною доступною мовою (надзвичайно корисним в цьому плані може бути поширення досвіду єзуїтів або салезіан). Для ведення місійної роботи необхідне надзвичайно сильне Вірою і чисельне військо духовенства, однак, на жаль, Христові слова про те, що жнива великі, а женців мало, зараз як ніколи актуальні – величезна кількість людей потребують Слова Божого, але так мало тих, хто б його голосив. Тому обов’язком кожного мирянина є не тільки молитися за збільшення монаших та священичих покликань, але й самим в міру своїх можливостей бути апостолом віри. Хоч одна, навернена до правдивої Церкви людина, хоч якийсь вклад в розбудову існуючої чи заснування нової парафії – все це величезний вклад у нашу перемогу. Водночас потрібна і жертовна праця душпастирів. Хіба нормально, що молоді свя
щеники-галичани сперечаються між собою за "медоносні” парафії Західної України, у той час коли вони життєво необхідні на Сході? Чи допустимо, що бачачи, як різноманітні секти ловлять у свої тенета все нові жертви, священнослужителі залишаються пасивними й не докладають зусиль, щоб поширити і утвердити істинну віру?

Не будемо забувати й про те, що утвердження добра є невід’ємною частиною боротьби зі злом. Потрібно, щоб на нашій землі все частіше мордувалися пики сектантів та іншої наволочі, горіли їхні зборища-притони, руйнувалися капища. Також необхідно, щоб посилювалися інтелектуальний та ідеологічний фронти боротьби, адже вороги Христові, щоб звести слабких вірою і розумом людей, використовують найрізноманітніші прийоми брехні, напівправди та підміни понять. І цьому потрібно протидіяти.

Ми знаємо з історії багато прикладів, коли боротьба за Віру та за визволення своєї нації від поневолення приводили до створення національної держави, бо християнство і націоналізм є поняттями невід’ємними одне від одного і тільки об’єднання їх в одну духовно-світоглядну систему може привести націю до Великої Перемоги.

Ми з вами не маємо права ні тікати від світу, ні зливатися з ним – лише боротись: зі злом у собі, зі злом в інших людях, зі злом у світі. Нам не можна ставати подібними до інших, але так само нам не слід від них відгороджуватись, ми повинні намагатися бути сіллю цього світу, адже кожен з нас, прийнявши Тіло й Кров Господню, став Воїном Христовим. Сьогодні Господь вимагає від нас і нових мучеників, і нових місіонерів, і нових хрестоносців. Він чекає Нового Констянтина, який відновить інститут християнської держави, і Нового Карла та його Каролінгського Відродження, що Світлом Віри та Силою Меча наверне до Істини сучасних здеградованих варварів. Він однаково потребує і полум’яного слова св. Домініка, що розтопить тисячі закам’янілих сердець, і меча Сімона де Монфора, що зітне голову не одному лжепророку. Кожен, хто щиро прагне добра і хто не є боягузом та пристосуванцем, знайде для себе місце у лаві Воїнів Господа!

Ми не знаємо, чим є сучасний занепад людства: сутінками перед світанком чи останньою краплею у чаші Божого терпіння, але ми знаємо, що наші зусилля не будуть марними, бо ми з Любов’ю йдемо в бій за Бога й Націю. Тож борімось, адже Царство Небесне здобувається силою!