Якщо подивитися на цю ситуацію очима християнина, можна, з одного боку, не дивуватися: суспільство – це одна із домівок гріховності «світу цього», тож його індиферентність до зла є сама собою зрозуміла. Та з іншого боку, наше суспільство все ж таки є номінально християнським. По всій країні красуються храми (нерідко – новозбудовані), ієрархи тієї чи іншої конфесії часто з’являються на владних «тусовках», одна із конфесій навіть називає українські землі своєю «канонічною територією» (що дуже дивно, позаяк проблемною видається можливість привласнення Церквою канонічної території гріха). Отже, Церква не може розглядати суспільство як щось чуже, як щось таке, що знаходиться по той бік фронту її земного існування. Як кажуть росіяни, Церква це «і клир, і мир», тому розмежування Церкви і суспільства є досить проблемним. Проте це окрема, дуже складна проблема, ми ж повернемося до проблеми індиферентності, зокрема – індиферентності щодо гріха дітовбивства.

Нас оточує світ зла. Усвідомити навколишнє зло – значить відчути неймовірний біль. Щоб не відчувати болю, ми нерідко робимо своє серце грубшим і покриваємо його кіркою байдужості. Це форма самозахисту, і абсолютно її засуджувати не варто – далеко не кожна людина може витримати болі цього світу. Однак інколи кірки байдужості буває забагато, і тоді людина, суспільство, Церква наповнюються цинічною індиферентністю, тоді серце стає кастрованим, а душа – фригідною.

Мене дивує, чому українські християни докладають так мало зусиль для боротьби з абортами. Нехай секулярний полюс суспільства керується звихненими уявленнями, згідно з якими ненароджена дитина не є людською істотою, і її можна вбивати. Проте є практикуючі християни, котрі чітко усвідомлюють, що вбивство – це вбивство. Чому вони залишаються пасивними? Так, час від часу ми чуємо голоси обурення проти культури смерті, однак чому вони такі нечисленні? Чому спільнота християн України не перетворилася на одну-єдину армію «PRO LIFE»?

Здавалось би, Захід є більш секуляризований, ніж Україна, і головний плацдарм секуляризації – це США. Проте у Штатах є більш відчутним християнський опір дітовбивству: від масштабних акцій протесту – до погромів поліклінік. Я не говорю про продуктивність чи контрпродуктивність таких заходів. Це питання другого плану. На першому ж плані стоїть запал, дух активності, обурення, опору, дії. Саме цього, здається, і бракує християнам України.

Питання конкретної дії – це дійсно питання другого плану. Перший план – це обрій «духу», світогляду, світовідчуття, в т.ч. і відчуття світового болю. Немає відчуття болю, немає бажання побороти зло – немає і конкретної дії.

Спільнота християн, Церква, є Тілом Христовим. Чому ми перетворили Тіло Христове на безвольну біомасу, нездатну не те що на опір, але й на відчуття болю? Сучасна християнська громада схожа на Христа-паралітика, котрий час від часу безвольними зусиллями намагається відігнати гієн та круків, що розтерзують Його Плоть, і майже немає нічого схожого з тим Зухвальцем, котрий виганяв міняйлів із Храму. Здавалось би, християн багато, це могутнє Тіло. Однак ми, християни, покрили свої серця кіркою байдужості. Якби Христос мав таке кастроване серце, він не картав би фарисеїв, не оздоровлював у суботу і спокійнісінько дивився на міняйлів, котрі оскверняли храм Його Отця (а можливо, купив би у них що-небудь).

Я дивуюся, чому Церкви не можуть оголосити бойкоту тим політикам, котрі не виступають за повну заборону абортів. Я дивуюся, чому немає постійних пікетів під Верховною Радою чи лікарнями (читай «фабриками смерті»). Я дивуюся, чому політики, котрі позиціюють себе християнами, залишаються такими пасивними. Я дивуюся, чому Церкви витрачають величезні кошти на будівництво величних (хоч і не завжди естетичних) храмів — і не можуть провести масштабної інформаційної кампанії проти абортів. Я дивуюся, і рефлексія, що народжується зі здивування, говорить мені одне і те ж: фригідні душі і кастровані серця!