Все за календарем. Шиби змиті, порядки наведені. Не гірше, ніж у сусідів.

Торжество Воскресіння перетворилося на сімейний ритуал: церкву-пасочку-ковбасочку. Напрасовані спідниці й сорочки, привітні лиця. І все би добре, якби Ісус не став приправою до релігійної кулінарії. Кошики витіснили суть. За шпондером призабулося: це ми не розпізнали Бога живого, розіп’явши Його. Не якісь там давні римляни, не зловорожі євреї, – а ми, люди. Він заступився за нас і власною кров’ю змив первородний гріх. Свято пам’ятаємо і шануємо, але от про нашу відповідальність за Його жертву воліємо забути.

Їде трамвай. У ньому побожна публіка – біля церкви знімають кашкети, хрестяться. Трамваєм суне битий життям вуйко, збирає у кульок «хто що може, ради Христа». Але стиха. Без юродивого шалу. Більшість відвертається: це ж не до них – Бог подасть.

Центром міста роками ходить блаженна. Брудна й неохайна, жебрає на чвертку горілки. Хтось дає, хтось з огидою минає. Вона психічно хвора – не знає навіть світлофорів. Її не бачить Садовий і соцзабез, про неї не чули «Свобода» й «регіони». Миродайна церква у ділах мироносних. Всі при своїм інтересі. І тільки розумова каліка далі на зупинці.

Хтось її годує – може, не в ім’я Христа, але на втіху Йому. Натомість місто Лева вмиває руки.

Певно, ми не помітили б Стражденного не у вінці й славі, а того – змордованого. Проїхали б далі отим трамваєм, як «проїхали» дві тисячі років тому мешканці Єрусалима.

Ми готові відсвяткувати Його тріумф, Його перемогу над тліном, Його воскресіння. Але нам не цікаві Нагірна проповідь і Страсна п’ятниця. Ми ж знаємо: у Його крові й болю винні лише «вони» – і жодного разу «ми».

Ми ганимо нечуйного Понтія Пилата й решту єрусалимського поганства. Ми щирі й богобоязливі, бо ж розпинають і нехтують заповідями лише «вони». І навіть не помічаємо, як «ми» стаємо «ними», а Христос – не більше ніж тостом до запашної ковбаси.

Антін Борковський

www.ji-magazine.lviv.ua