Часто буває так, що ми, коли зустрічаємося з друзями чи близькими, то виливаємо свій біль душі або навпаки – не хочемо торкатися болючих питань, бо наша душа і так втомлена від усяких негараздів, а особливо тоді, коли на нашу землю насувається чорна хмара страху, а то і розпачу за свою країну, за своїм народом.
Ніхто інший, як наше серце є чутливе до болю матері чи батька, сестер, братів, до нашої нещасної України. Чи вистоїть вона перед Голіатом нових часів? Розпач огортає нас тому, що вже не перший раз після наших чвар по-своєму ворог втихомирює нас, непокірних дітей. І тоді кидає одним окрушину хліба чи кістку з м’ясом, а в цей час іншим – скручує руки, накладає кайдани і вивозить у далекі дикі сибірські простори, щоб навіть їхній ворог не залишався на рідній землі, бо він боїться навіть померлих, знаючи, що дух сильніший від тіла, що стає порохом.
Якщо заглянемо в історію, то побачимо, що ніколи Україна не втішалася довгожданним тривалим миром, а тим більше не насолоджувалась на довгий час спокоєм. Тож часто хоронили не тільки кращих своїх синів, але і сподівались на втілення своїх ідей. «А ми сподівались, що це Він той, хто має визволити Ізраїля» (Лк. 24, 21), - говорили до Ісуса зажурені учні, йдучи в Емаус. І сьогодні можемо почути від багатьох: «Та ми думали, що Україна розцвіте, а ми заживемо райським життям, будемо могутніми на цілий світ, адже ж у нас чорноземи, підприємства, розумні і працьовиті люди. Чого нам ще треба? Ми... ми...» І далі нема що говорити, бо маємо те, що маємо.
Найбільшим ворогом для України часто стаємо таки ми, українці, через свою зневіру, і як це не раз було, служили вірою і правдою чужим загарбникам і зливалися з ними в єдиний народ. Тепер, коли все міняється, можна почути: «А що нам дала Україна?» Часто вихваляючи минуле, не можемо зрозуміти, що мати Україна потребує жертв. Згадаймо слова Спасителя: «О, безумні й повільні серцем у вірі супроти всього, що були пророки оповіли. Хіба не треба було Христові так страждати в свою справу?» І почавши від Мойсея та від усіх пророків, Він вияснював їм те, що в усім писанні стосувалось до Нього» (Лк. 24, 25-27).
У всі часи історії України відважних людей – одиниці, які клали на жертовник волі свої буйні голови. Ось тут доречно сказати: «Хіба не треба було так страждати!»
І сьогодні біль стискає наші серця, коли чуємо, як гинуть наші молоді сини України: Небесна Сотня на Майдані, воїни АТО на Донбасі. Чому? За що? Відповідь коротка – за Україну, за її волю, за народ. Як співаємо у пісні: «Все на світі можна вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину». Будучи звільненим з російської неволі під час лютневої революції 1917 р. Митрополит Андрей Шептицький звернувся до української громади в Петербурзі словами: «Жертвами і кров’ю поколінь здобувається воля народу... Вірте мені, що не три з половиною роки, але ціле своє життя просидів би я радо у тюрмі, щоби тільки побачити свій народ вільним... У цій хвилі звертаю молитви до Бога і прошу його благословенства для прарідної нашої землі, для українського народу, для наших родин і для кожного з вас зокрема. Боже, Україну спаси!» (Петербург 24. 04. 1927 р.) Пам’ятаймо, що великий Митрополит і сьогодні молиться за нас, за нашу нещасну Україну. Тож не втрачаймо надії на майбутнє нашого народу, доля котрого, як і кожного з нас особисто, знаходиться у Божих руках. Згадаймо хоч би стародавній Ізраїль – малий народ, який твердо визнавав свою віру в єдиного Бога, коли нещастя спадали на цей народ, а Бог їх допускав частенько. Адже ж це був народ пастухів і хліборобів, щось подібно до українського народу, хоча в минулому усі його сусіди (Вавилон, Ассирія, Єгипет, Греція та Римська імперія) перевищували його у всьому: військовою потугою, освітою, державним устроєм. Державна єдність Ізраїля була слабкою, і коли цей народ занедбував свою віру, Бог відвертався від нього, і він часто втрачав свою державність і ставав невільником у чужинців, співаючи у жалобі пісні: «Над Вавилонськими ріками там ми сиділи й ридали, як згадували Сіон» (Пс. 137,1). А навернувшись до Бога, знову повертався до свого краю, відбудовував свою святиню і свою державу.
Часто буває так, що молитва ламає всі плани і хитрощі диявольських затій. Ворог не може зрозуміти, як він втрачає мілітарну силу своєї зброї. Радянська імперія, оснащена потужною мільйонною армією, ядерною зброєю, далеконосними ракетами, танками, атомними кораблями і підводними човнами, в один день перестала існувати. Та, на жаль, Росія, як спадкоємиця, бажає знову реваншу, найперше за рахунок України.
Нам розказував блаженної пам’яті о. Дам’ян Богун ЧСВВ, як перед війною Митрополит Андрей зібрав священиків Львівської єпархії і просив щиро молитися, бо назріває велика загроза зі Сходу. Тоді багато священиків стали закидати йому, що на молитву немає часу, бо, крім душпастирської праці, ще є господарські роботи у полі, на городах, а в хлівах – свині, корови, коні, які потребують щоденного догляду. Тоді, як розповідав о. Дам’ян, Митрополит схилив голову і задумався, а потім журливо глянув на нас і промовив: «То хоч ви, преподобні оцті монаших чинів, моліться, щоб Господь помилував нас в непевний для світу час. На вас покладаю надію». І на цьому збори закінчилися.
Довго чекати не довелось, розповідав о. Дам’ян, що скоро прийшли перші совіти і найперше «звільняли» священиків від господарок, а їхнім тваринництвом кормили червону армію. Більшовицькі газети писали про ще одну перемогу, про ліквідацію куркулів у попівських рясах, за що трудящі всюди висловлюють подяку партії і уряду. А пізніше священиків вивозили у Сибір як непокірних уніятів.
Можливо, хтось скаже, що немає сенсу торкатися тих болючих питань, які давно минули, але ми сьогодні не в кращому стані, як це було в ці передвоєнні часи. Бо світова нова війна в кожному часі може нагрянути. Тому так, як це пропонує і закликає Блаженніший Архієпископ Святослав, молитва повинна стати нормою нашого життя, особливо о 21 годині щоденно ми повинні всі з’єднатися у спільній молитві за Україну, за мир.
Дуже мені не подобається вислів «ми переможемо». Кого переможемо? Коли переможемо? Сатана завжди залишиться нашим ворогом. Ми тут, на землі, залишимося воюючою церквою, яка постійно бореться і воює проти сатани. В першу чергу потрібно перемогти свій гріх, покаятися і більше не грішити. Ісус Христос перемагає своєю смертю на хресті диявола і визволяє нас з неволі гріха, але диявол надалі залишається. Христова Церква веде з дияволом постійну боротьбу. Краще потрібно говорити, що ми захистимо чи збережемо свою Україну, що Україна вистоїть у цій боротьбі. Як не банально, але, на мою думку, перемогою буде наша смерть. Коли ми осягнемо Царство Небесне. Тому переможцями є герої Небесної Сотні і ті, які поклали своє життя, відстоюючи цілісність України на Донбасі. Поки що замовчується, але герої Іловайська – це справжні спартанці, які продовжили справу Берестечка, Крут, Другого Зимового походу, не зважаючи, що багато з них загинули, але вони залишаються справжніми переможцями цієї жахливої трагедії, де ворог підступом розстрілював гарматами наших героїв. Ця подія увійде в історію як страшний цинізм російської влади проти України.
Під час душпастирських відвідин однієї хворої бабусі, мені довелось почути від неї такі слова: «Я ніколи не думала, що старший брат, як це колись себе називали росіяни, буде таке витворяти. Щодня, поки ще не лягаю спати, молюся. Молюся за тих, хто в шпиталях, лікарнях і в полоні, за їхнє здоров’я і щасливе повернення додому. Молюся за всіх воїнів, за нашу любу Україну, за мир. І так щодня! Та тільки не знаю, чи Господь мене вислухає. Але вірю, що Господь – добрий і милосердний, тому змилується над нами». Ось справжня наша героїня, яка допомагає молитвою нашим воїнам вистояти у цей важкий час необ’явленої війни!
Покійний місіонер Андрій Шагала ЧСВВ розповідав одного разу легенду про людину, що ціле своє життя носила кайдани. Спочатку ці кайдани кував пан-поміщик. Але людина випростовувалася і знімала їх. На допомогу пан закликав жандарма. Той наклав ще міцніші кайдани. Але людина не згиналася і кайдани тріщали. Тоді сам цар прибіг і ще важчі кайдани наклав. Але і їх витримала людина. Білого царя замінив червоний кат-нехрист, який з усієї злоби обплутав тіло людини, щоб навіть ворохнутись не могла. Голодом морив, тюрмами і засланнями нищив. Важко їй було, ох, дуже важко. Кров’ю стікала, бита, гноблена, пограбована, обкрадена зі всього, але знову і знову ставала на ноги, і кайдани тріщали, не витримували. Не покорилася людина, тоді її запитали: «Як ти називаєшся?» Відповіла: «Я – Україна. А сила моя – в народі моїм! Вона – невичерпна, бо родиться із землі моєї, яка скроплена і насичена потом, сльозами, напоєна кров’ю наших предків. У цій землі тліють кістки найкращих любимих моїх синів і дочок». Тут ще можна додати, що ця сила ніколи не ослабла, якщо людина буде молитися до Бога і свої руки підносити до небес.
Згадаймо, як молився Мойсей під час битви ізраїльтян з амалекитянами. «І сталось: як піднімав руки Мойсей, то брав гору Ізраїль, а як опускав, брав гору Амалек. Коли ж руки Мойсея обважніли, то взяли камінь та й підкладали йому, і він сів на ньому. Арон же і Хур підтримували йому руки, один з одного боку, другий з другого... і розгромив Ісус Амалека». (Вих. 17, 8-13). Це є добрим для нас прикладом, що ми повинні молитися всім серцем, всією душею і помислами. Людина, яка має душу і тіло, повинна повністю віддаватися Богові під час молитви.
Не дивуйтесь із сьогоднішніх подій. І цей час промине, переживемо і це покоління безглуздої війни, і Бог вислухає наші прохання й прийде довгожданний мир. Святий Іван Павло ІІ, приїхавши в Україну, пригадав нам слова Т. Шевченка: «Нема на світі України, немає другого Дніпра». А прощаючись з Україною, сказав: «Дякую тобі, Україно, що ти оборонила Європу невтомно і героїчно боротьбою проти загарбницьких орд» (Львів 27.06.2001 р.). у цих словах є правда нашого сьогодення.
Тож, брати і сестри, будьмо терпеливими, не втрачаймо надії на Божу любов і милосердя для нас, пам’ятаймо про єдність нашого народу. Ми мусимо всі об’єднатися, жити в злагоді, в мирі і любові, адже ж всі ми різні, але маємо одного Отця на Небі, нас усіх відкупив Син Божий, Божественний Спаситель Ісус Христос своєю смертю на хресті, а Святий Дух провадить нас. То кого ж нам боятися? У цьому розлогому світі важко знайти правду, тому слова Христові «Я – дорога, правда і життя» нехай нам нагадують, що державу Україну треба будувати з Богом, пам’ятаючи про християнські цінності. Боже, нам єдність подай.
Просимо Тебе, Всемогутній, Вічний Боже, за заступництвом Цариці Неба і землі, нашої неньки України Пресвятої Богородиці Марії і всіх святих, споглянь на нашу рідну землю Україну, обдаруй її довгожданним миром і спокоєм. Щоб усі діти християнської України єдиними устами і єдиним серцем славили і оспівували пречесне і величне ім’я Твоє Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.
о. Мелетій БАТІГ ЧСВВ / http://www.novazorya.if.ua
