Василь Іванишин

Україна була, є і буде!

Створена Богом, найдревніша на землі українська нація у своєму єстві є носієм світоглядно-духовних цінностей, основу яких становлять: Істина, Правда, Милосердя, Добро, Любов, Краса, Свобода.

Нації і народи, в життєдіяльності яких, на відміну від націй і народів із матеріалістично-імперським світоглядом, домінують саме ці духовні скарби – приречені мати своїх провідників, ґеніїв і пророків.

Такі нації мають особливу візію у незбагненій для людському розуму волі Всевишнього, що створив Всесвіт, Землю, Людство. Вони є сіллю землі, а їхні духовні провідники – рятівниками нації у часи лихоліть та дороговказами у майбутнє. У складних взаєминах між людьми, родинами, племенами, народами, націями і расами на всіх етапах розвитку людства саме вони, з волі Божого Провидіння, є світочами й пророками, які ведуть людство дорогою Божих Заповідей, а Людину – до її спасіння.

Українці мають численних духовних поводирів, ґеніальних полководців, філософів, мислителів, поетів, митців, національних героїв, визнаних світом ґеніїв. Але на небі історичного маґістрального шляху української нації найяскравіше сяє немеркнуча зірка національного Пророка, сина православної козацько-гайдамацької родини Григорія Шевченка з Наддніпрянщини та греко-католицької родини Катерини Бойко з бойківських Карпат, Великого Кобзаря – Тараса ШЕВЧЕНКА.

Тисячолітній історичний поступ української нації має свої героїчні й трагічні сторінки, але всі вони пов’язані з чотирма періодами: „Україна – до християнства”; „Велика християнська Русь-Україна”; „поневолена Україна – до Шевченка”; „поневолена Україна – після Шевченка”, в якому нині живемо.

Саме він, ШЕВЧЕНКО-ПРОРОК є основоположником українського націоналізму. Саме він, у своєму „Кобзарі”, в поетичній формі, заклав основи української національної ідеї, що матеріалізувалася в ідейних постулатах та політичних програмах його спадкоємців. Саме на основі його творів сформувалися нова українська людина й сучасна українська нація. Саме завдяки йому ця незнищенна нація пережила все, що у післяшевченківські часи приготував сатана, щоб її знищити, витерпіла, воскресла й продовжує боротьбу за свою національну соборну державу в нинішніх умовах антиукраїнської системи влади.

Тарас Шевченко в усі часи був, є і буде актуальним. До його голосу прислухались усі покоління уярмлених, але нескорених українців. Здобудемо державність – прислухатимуться й житимуть за його заповітами вільні нащадки.

Усі великі українці: М. Міхновський, Д. Донцов, С. Петлюра, А. Шептицький, В. Липківський, Є. Коновалець, С. Бандера, Р. Шухевич, Я. Стецько, В. Стус, В. Іванишин та жива леґенда сучасності Л. Костенко у своїй духовній, літературно-творчій, суспільно-політичній чи революційній діяльності були послідовниками вчення Великого Кобзаря – Українського Предтечі. Незмінним і невід’ємним у їхній діяльності були і є три з’єднані Шевченком в одне ціле фундаментальні поняття: Бог, Україна, Свобода – як три світоглядні презумпції та ціннісні орієнтири української духовності та боротьби, як основа основ українського націоналізму.

„Шевченко у природний для себе як поета спосіб і в найдоступніший для цілого народу художній формі сформулював, розвинув та обґрунтував національну ідею українського народу: законність і необхідність, можливість і реальність національної державності і незалежності. Він пробудив народ, дав йому вчення боротьби за свободу і вдихнув у нього віру в перемогу. Шевченко не запозичував і не видумував свого вчення. Його ґеній скристалізував те, що було сутнісним в історії, сучасності і мріях народу” – зазначив Провідник ВО „Тризуб” ім. С. Бандери полковник Василь Іванишин.

Особливо актуальний Тарас Шевченко в нинішні часи, коли українці позбулися зовнішньої окупації й здобули державність України, але через недовершену національно-визвольну боротьбу опинились у лабетах режиму внутрішньої окупації, – керованого й контрольованого з імперських центрів глобалістично-лібералістичного заходу та нинішнього ФСБешного керівництва Кремля.

В основу Шевченкового „Кобзаря” закладені національні імперативи, необхідні для боротьби поневоленого народу за свободу, його повноцінного розвою у незалежній державі та продовження буття нації в часі:

– примату духовності над матеріалізмом: „..бо душа жива. Як небо блакитне – нема йому краю, Так душі почину і краю немає”, „Іскра вогню великого. Тліє, не вгасає, Жде підпалу, як той месник, Часу дожидає, Злого часу”;

– філософії буття нації: „Подай душі убогій силу, Щоб огненно заговорила, Щоб слово пламенем взялось, Щоб людям серце розтопило, І на Украйні понеслось, І на Україні святилось Те слово, божеє кадило, Кадило істини. Амінь”;

– святості релігійного життя: „Не мені, Великий Господи, простому, Судить великії діла Твоєї волі. Люта зла Не дієш без вини нікому”;

– непереможної сили Христового вчення: „Ми віруєм твоїй силі І духу живому. Встане правда! встане воля! І тобі одному Помоляться всі язики Вовіки і віки”;

– національного самовизначення: „Живим, і мертвим, і ненарожденним…”;

– української національної ідеї: „В своїй хаті – своя правда, і сила, і воля”;

– політичного завдання націоналізму: „Встане Україна. І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!..”;

– осуду імперського поневолення: „Світе тихий, краю милий, Моя Україно, За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш?”;

– величі антиімперської боротьби: „…вам слава, сині гори, Кригою окуті. І вам, лицарі великі, Богом не забуті”;

– сутності Московського православ’я: „Храми, каплиці, і ікони, І ставники, і мірри дим, І перед обра[зо]м твоїм Неутомленниє поклони. За кражу, за войну, за кров, Щоб братню кров пролити, просять І потім в дар тобі приносять З пожару вкрадений покров!!”;

– національної ідентичності українства: „Ще на Україні веселі І вольнії пишались села Тойді, як праведно жили”;

– торжества національної надії: „...на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі”;

– безперервної тяглості боротьби поколінь за свободу: „…Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі, Чия правда, чия кривда І чиї ми діти”;

– визначальної ролі духовних провідників: „Од козацтва, од гетьманства Високі могили – Більш нічого не осталось, Та й ті розривають; А він хоче, щоб слухали, Як старці співають”;

– культу національних лицарських традицій: „Зброє моя, Зброє золотая! Літа мої молодії, Сило молодая! Послужи, моя ти зброє, Молодій ще силі, Послужи йому так щиро, Як мені служила!”;

– ідеалу національно-визвольної боротьби: „…Бо слава здорово кричить За наші голови...”;

– необхідності національно-визвольної боротьби: „…вставайте, Кайдани порвіте, І вражою злою кров'ю Волю окропіте”;

– неприпустимості життя у ярмі: „Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше – спати, спати І спати на волі”;

– необхідності боротьби з носіями чужих ідеологій: „Несли, несли з чужого поля І в Україну принесли Великих слов велику силу, Та й більш нічого”;

– необхідності творення власної національної еліти: „Коли Ми діждемось Вашінгтона, З новим і праведним законом? А діждемось-таки колись!”;

– осуду помилок національних провідників: „Ой Богдане, Богданочку, Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем приспала”;

– міжнаціональної толерантності та співдружності: „Братались з вольними ляхами…”, „І брат з братом обнялися І проговорили Слово тихої любові Навіки і віки! І потекли в одно море Слав’янськії ріки!”;

– національної гордості: „У нас воля виростала, Дніпром умивалась, У голови гори слала, Степом укривалась!”;

– культу національної героїки: „Нас тут триста, як скло! Товариства лягло!”;

– національної соборності: „Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата”, „Останки збирає Головатий та на Кубань Хлопців підмовляє. Нехай йому Бог поможе!”;

– національної віри: „Не вмирає душа наша, Не вмирає воля. І неситий не виоре На дні моря поле”;

– святості боротьби з свободу: „Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!”, „За святую правду-волю Розбойник не стане…”;

– імунітету від запроданства: „Теплий кожух, тілько шкода – Не на мене шитий, А розумне ваше слово Брехнею підбите”;

– українського національного екзистенціоналізму: „Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь”;

– невідворотності національного повстання: „Руйнували, мордували, Церквами топили… А тим часом гайдамаки Ножі освятили”;

– наближення неминучої перемоги: „…і без сокири, аж зареве, аж загуде, Козак безверхий упаде розтрощить трон, порве порфиру”;

– незнищенності української нації: „Остались шашелі: гризуть, Жеруть і тлять старого дуба... А од коріння тихо, любо Зелені парості ростуть”;

– значимості пророчого слова: „Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється – ожива, Як їх почує!.. Знать, од Бога І голос той, і ті слова”;

– ницості холуйства і яничарства: „Раби, підніжки, грязь Москви”, „Як Кирило з старшинами Пудром осипались І в цариці, мов собаки, Патинки лизали”, „І хилитесь, як і хилились!;

– осуду приниження національної гідності: „Людськії шашелі. Няньки, Дядьки отечества чужого!”;

– неминучої трагічності долі поневоленого народу: „Не за Україну, А за її ката довелось пролить Кров добру, не чорну. Довелось запить З московської чаші московську отруту!”;

– осуду національної зради: „Один буде, як той Ґонта, Катів катувати! Другий буде... оце вже наш! Катам помагати…”; „Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти Її розпинають”;

– неминучості покарання за національну зраду: „Настане суд, заговорять, І Дніпро, і гори! І потече сторіками Кров у синє море”, „Не сховаєте! над Яром Залізняк витає”;

– християнського прощення розкаяним яничарам: „Діти Святої волі. Круг одра Круг смертного твого предстануть В кайданах. І... тебе простять. Вони брати і християни, А ти собака! людоїд!”;

– визначення підневільного стану нації: „На нашій славній Україні, На нашій – не своїй землі.”;

– твердості людського духу: „За тебе марно я в чужому краю Караюсь, мучуся... але не каюсь!..”;

– віри у власні сили: „Не знав, сіромаха, що виросли крила, Що неба достане, коли полетить…”;

– героїки чину: „Найшовсь-таки один козак Із міліона свинопасів, Що царство все оголосив: Сатрапа в морду затопив”;

– збереження національної гідності: „Кохайтеся, чорнобриві Та не з москалями…”;

– засудження рабської покірності: „Од молдованина до фіна На всіх язиках все мовчить…”;

– пріоритету права нації над імперськими окупаційними законами: „Як ті жиди. Ми по закону!.. По закону апостола Ви любите брата! Суєслови, лицеміри, Господом прокляті”, „По якому правдивому, Святому закону І землею, всім даною, І сердешним людом Торгуєте?”;

– обов’язку родинного патріотичного виховання: „…душа щира, Козацького роду, Не одцуравсь того слова, Що мати співала, Як малого повивала, З малим розмовляла; Не одцуравсь того слова, Що про Україну Сліпий старець, сумуючи, Співає під тином”;

– націовиховного ідеалу: „Подивіться лише добре, Прочитайте знову Тую славу…”;

– обов’язку дотримання морального ідеалу: „Сидить батько кінець стола, На руки схилився; Не дивиться на світ божий: Тяжко зажурився. Коло його стара мати Сидить на ослоні”;

– громадського осуду за недотримання родинних традицій: „Як ягодку, як пташечку, Кохала, ростила На лишенько… Доню моя, Що ти наробила?.. Оддячила!.. Іди ж, шукай У Москві свекрухи”;

- святості материнства: „У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим”;

– вірності сімейного подружжя: „Може, думаєш, покину? Ні, моя рибчино, Буду ходить, буду любить, Поки не загину!..”, „Тогді неси мою душу Туди, де мій милий; Червоною калиною Постав на могилі”;

– осуду сімейної зради: „І грека доброго ти полюбила Однаковісінько!.. бо заплатили”;

– глибини батьківської любові: „Сину ти мій безталанний! Моя ти дитино! Де ти в світі погибаєш, Сину мій єдиний?”;

– світосприйняття краси батьківщини: „Садок вишневий коло хати, ..”;

– необхідності дотримання національних звичаїв: „Сем’я вечеря коло хати, Вечірня зіронька встає. Дочка вечерять подає, А мати хоче научати, Так соловейко не дає”;

– возвеличення людської праці: „Бо хто не вміє заробить, То той не вмітиме й пожить”;

Цей ряд можна продовжувати, доповнюючи новими аспектами. Але й те, що подано вище, увиразнює визначальні для нової української культури напрямки і національного імперативу, і культивованого ним національного мислення.

Ті, хто зі своїх імперських центрів, через своїх ставлеників у нинішніх владних структурах насправді керують Україною, добре знають, що кінець їхнього безкарного паразитування в Україні може покласти тільки її законний господар – український народ, згуртований під прапором українського націоналізму. Щоб законсервувати нинішній підневільний стан української нації, їм необхідно відібрати в неї її національну ідею й усунути з політичної арени її носіїв. Для цього необхідно викреслити з пам’яті народу його знаних і незнаних героїв, мучеників, державних мужів, духовних провідників, ґеніїв, пророків. Особливо того, кого український народ вважає своїм духовним батьком, хто „на сторожі коло їх поставив Слово” – Тараса Шевченка. А їхнє місце в душі української людини, у народній пам’яті, в родинному і громадському житті заполонити новими „сучасними” кумирами та чужими, ворожими ідеями („з чужого поля”), через які змінити українську людину, українську родину, українську громаду і перетворити українську націю на безідейну, безнаціональну отару, на слухняне знаряддя в своїх далекосяжних імперських планах.

Тому в боротьбі за панування в Україні проти українського Предтечі та його „Заповіту” повстали всі світові сили зла, незалежно від їхніх імперських центрів на сході чи заході. Доктор філологічних наук Петро Іванишин глибинно вивчив й осмислив сутність цієї сатанинської антишевченківської аури, тому неможливо не погодитися з його трактуванням причин цієї широкомасштабної антиукраїнської істерії:

„Не так дивляться на Тараса Шевченка ті, що не мислять щастя своїх панів без України. Поневоленої України. України-колонії. України без українців. Не випадково товчуться в останній час на поруйнованих російсько-комуністичним окупантом теренах української культури цілі орди новітніх „десакралізаторів”(Л. Костенко). Внутрішні і зовнішні україножери та їхні „свободолюбиві” раби-манкурти – усі ці патріоти-іскаріоти бузини, бойченки, грабовичі, бродські, забужки тощо – добре розуміють, що новітній імперіалізм, імперіалізм демоліберального, західного типу зможе утвердитися на нашій землі, тільки переступивши через духовний труп Кобзаря. От і з’являються на зміну старим радянським нові постмодерні політичні міфи про Шевченка, якого ми, начебто, „не знаємо” – „шамана”, „міфотворця”, „відьмака”, „вурдалака”, безнаціонального „панетиста”, космополіта-„загальнолюда” тощо”.

Та марно стараються вони – "оперені а злозачаті”, бо українська нація це – органічна кровна й духовна спорідненість „і мертвих, і живих, і ненарожденних” українців є вічною і незнищенною! ЗЛО не може бути абсолютним! Абсолютним є тільки ДОБРО!

Саме цим Добром наскрізь просякнутий Тарасів „Кобзар”, і саме з нього нинішнє покоління українців, як і його попередники, черпає наснагу, гартує силу духу в боротьбі з новітніми окупантами вже у незалежній Україні.

Якби не старалась ідеологи нинішньої системи влади, „раби, підніжки, грязь Москви” втовкмачити в голови сучасних українців, що ми вже здобули омріяну українську державу, той безправний стан українців, який визначив Шевченко:

„Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить.
І на апостольськім престолі
Чернець годований сидить.
Людською кровію шинкує
І рай у найми оддає!”

і надалі залишається незмінним.

Тому незалежно від того, чи прообразом цього „годованого” сатрапа був – цар Микола в Російській імперії, чи кат народів – Сталін у „більшовицькій тюрмі народів”, чи нинішній малорос – президент Янукович уже в незалежній Україні, бездержавний український народ, що не має влади на своїй землі – не має і Свободи. Тому – не має Добра і не має Правди.

Бо:

„Яка правда
У людей, мій сину.
Така й досі, я думаю,
В нас на Україні.
Та другої і не буде
В невольниках людях”.

Для того, щоби мати „свою правду” – треба мати „свою хату”, а щоби її побудувати – треба мати „свою силу”, яка задля здобуття „своєї волі” змете з лиця землі окупаційний режим, щоби стати господарем і перестати бути невольником, бо й сьогодні, як і в часи Шевченка:

„Розбойники, людоїди
Правду побороли,
Осміяли твою славу,
І силу, і волю.
Земля плаче у кайданах,
Як за дітьми мати”.

Зняти ці кайдани з рук Матері-України можливо лише в єдиний революційний спосіб за участі всього українського народу:

„Добра не жди,
Не жди сподіваної волі –
Вона заснула…
А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить;
Та добре вигострить сокиру –
Та й заходиться вже будить”.

СВОБОДА за Т. Шевченком є визначальним орієнтиром української духовності та боротьби. Досягти Свободи український народ може тільки шляхом довершення української національно-визвольної революції – у власній національній державі. Зважаючи на те, що ті, хто зазіхає на Україну, хочуть не просто експлуатувати і грабувати, а й знищити нас як народ, – для української нації гасло „Свобода – або смерть!” було і залишається абсолютним категоричним імперативом.

„У нас тепер така свобода, наче сміттєпровід прорвало. Свобода хамства, свобода невігластва, свобода ненависті до України. Все, що є ницого й зловорожого, вигрівається під сонцем нашої демократії. Україною правлять люди, які її не люблять і яка їм чужа” – так охарактеризувала теперішній стан Ліна Костенко.

Нинішня система влади в Україні, за визначенням В. Іванишина, є – режимом внутрішньої окупації. Колесо репресивного маховика цього режиму з приходом до влади В. Януковича і його кліки набирає обертів. В Україні з прихованої форми боротьби, запровадженої минулими урядами, „суєсловами і лицемірами”, розпочалася відверта боротьба проти України. Свідченням цього є масові переслідування, затримання й арешти українських патріотів, учених, письменників, політиків, журналістів, членів націоналістичних організацій.

Чи недоречно нині словами Тараса Шевченка запитати слуг цієї антиукраїнської системи, які причаїлися в структурах МВС, СБУ, прокуратури, суду, тих, хто й нині „латану свитину з каліки знімає” та одночасно, наслідуючи своїх попередників, „лютих звірів в овніх шкурах” – опричників Малюти Скуратова, жандармів царської охранки, комісарів ЧК-НКВД-КГБ, катів польської „двуйки” та німецького гестапо мордують в запорізьких катівнях новітніх „неофітів” – націоналістів-бандерівців із „Тризуба”:

„Доколи будете стяжати
І кров невинну розливать
Людей убогих? а багатим
Судом лукавим помагать?”

А „вина” патріотів лише у тому, що вони, як свого часу „один козак із міліона свинопасів” здійснили націозахисний чин. Але не це є головним фактором, що спонукав нинішній режим вдатися до масових арештів. Визначальним для влади стало те, що вперше за роки незалежності світоглядно сформовані молоді українці перебрали відповідальність за скоєне, керуючись ПРАВОМ нації та іґноруючи окупаційні закони. Тому найбільше налякало нинішніх владоможців те, що ця організована українська молодь виступила не лише проти них – злодіїв і казнокрадів (до скавуління політичних карликів вони вже звикли), а проти створеної ними антиукраїнської системи, виступила з позиції українського націоналізму, виступила відкрито, не ховаючись, за прикладом героя Шевченкової поеми „Єретик”:

„Жив Бог! жива душа моя!
Брати, я смерті не боюся!
Я докажу отим зміям,
Я вирву їх несите жало!..”

А цей приклад – дороговказ для нинішнього молодого покоління, спосіб запалити всіх інших піти шляхом всенародної революційної боротьби.

Змінити нинішнє безправне становище українців не спроможна жодна з нинішніх державницьких, чи навіть декларовано-націоналістичних політичних партій (жодна не ставить собі це за мету), які є контрольовані системою і які у боротьбі за владу „лише для своїх” взаємо поборюють одна одну.

Змінити його може тільки системна, позапартійна революційна боротьба на всіх напрямках життєдіяльності українського суспільства: духовному, ідейному, ідеологічному, світоглядному, релігійному, науковому, економічно-господарському, політичному, громадському, особистому, – із залученням усіх верств населення, а головно – національнопробудженої молоді. Молоде покоління, яке нині вважає себе дітьми С. Бандери та внуками Т. Шевченка, за прикладом своїх ровесників 20–30 років минулого століття неминуче стане творцем нової системи революційного спротиву, побудованого на ідейних засадах українського націоналізму, викристалізуваного у Шевченковому „Кобзарі”.

Протягом семи століть бездержавності українська нація боролася з зовнішніми окупаціями: монголо-татарською („за що ж ми різались з ордами?”), польською („за що ж боролись ми з ляхами?”), московською („за що скородили списами московські ребра?”), турецькою („у Царград, до султана, Поїдемо в гості!”), угорською, німецькою, румунською. Із внутрішньою окупацією, кістяком якої є колишня компартноменклатура, привілейовані представники національних меншин, олігархи неукраїнського походження, відвертий криміналітет, українці зустрілися вперше у незалежній державі Україна.

Поетичні рядки Т. Шевченка:

„Заступила чорна хмара
Та білую хмару.
Опанував запорожцем
Поганий татарин”

стали реальністю.

Де сучасному поколінню українських націоналістів шукати корені новітньої революційної ідеології, які абсорбують усі живильні духовні, національні здобутки з нашого минулого для подальшої боротьби із новітнім – „своїм” окупантом – раковою пухлиною сучасної України?

Єдино правильний висновок знаходимо у Великого Кобзаря – в націоналізмі:

„У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля”.

Тараса Шевченко жив і творив в умовах зовнішньої окупації України, десять його років минуло у московських казематах, де „карався, мучився, але не каявся”, зумів залишитися самим собою, стати великою Людиною, великим Українцем, Генієм людства.

Талантом генія Бог нагороджує людину для того, щоб її устами завжди промовляла ІСТИНА. А в істини нема ні часового, ні політичного, ні національного, ні світоглядного, ні жодного іншого вимірів. Вона – понад усім! Сподвижник істини для українців усіх поколінь, із Волі Божого Провидіння, – Тарас Шевченко. У його безсмертному „Кобзареві” є все необхідне для розв’язання тих проблем, що були в наших предків, перед якими опинилась українська нація днесь, і які будуть у нащадків.

Дуже влучно про це ще на зорі нашої незалежності, у 1992 році, висловивсь у своїй праці „Нація, державність, націоналізм” провідний ідеолог кінця ХХ-го століття В. Іванишин: „Згадати б ще один урок Шевченка наступним поколінням. Він почав з ідейного озброєння народу – із пробудження національної свідомості і гідності: спочатку дав народові національну ідею, а вже потім вкладав йому до рук повстанську сокиру. Бо знав: озброєний сокирою, шаблею чи гвинтівко,ю але не озброєний ідеєю національної свободи народ дуже легко може стати жертвою політичної демагогії і бути перенаціленим із чужинецьких тронів на сусідову комору...”

Уже в ХХІ-му столітті син цього ідеолога П.Іванишин зазначив: „У подальшій боротьбі за державність української нації нам треба розглядати Тараса Шевченка, як духовного батька сучасної української людини, як предтечу нашого українського майбутнього, як автора національного імперативу – основної ідеї, що формує український спосіб мислення, зрештою, як творця питомо української ідеологічної системи – українського націоналізму. Тож дбаймо, щоб ми і діти наші сприймали його саме таким, інакше не сподіваймося на кращу долю. У кращому випадку чекає нас сумна слава „славних прадідів великих правнуків поганих” під правлінням чергового бандитського „королика”. У гіршому – заслужена кара Божа, як кожному з тих, „хто матір забуває”…

Ми вкотре стоїмо перед вибором: або Шевченків націоналізм і омріяна Свобода, або будь-який інший ідейний чортополох і рабство та неволя.

Вибір робити нам уже тепер!

В епоху Тараса Шевченка!

Іван СУТА

Тернопіль
08.03.2011 р. Б.

www.banderivets.org.ua