«Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить»
(Тарас Шевченко)
Ці слова Кобзаря чи не найкраще описують теперішній
стан українського суспільства. Тотальне беззаконня та зневіра простого
люду в будь-які зміни на краще, прогресуюча економічна криза, загроза
міжнародної ізоляції України, стрімка деградація суспільства – такою є
невтішна українська реальність.
Політичні партії перетворились на клоунів у
телевізійних шоу, нездатних організувати народні маси до опору
беззаконню; громадські організації, без підтримки політичних сил, у
своїх акціях приречені на неуспіх своїх протестів. Здається, Україну
кинули на пожирання здичавілому режиму, який грубо нехтує будь-якими
принципами людяності й цивілізації. Український народ опинився у
ситуації без оборонця своїх прав.
Але навіть у цій, здавалося б безвихідній, ситуації
українство не втратило свого вічного Трибуна – Українську
Греко-Католицьку Церкву. Не дивлячись на загрозу спровокувати своїми
виступами ще більші утиски католиків в Україні, український
греко-католицький єпископат одностайно став в обороні інтересів
українського суспільства.
Буквально кілька днів тому ЗМІ оприлюднили лист
Синоду УГКЦ до президента Януковича. Лист, написаний ще 1 жовтня цього
року, тому викликає здивування, що його текст потрапив у ЗМІ понад 10
днів після цієї дати.
У всякому випадку лист надзвичайно важливий.
Відважусь сказати – історичний. Ніколи ще за 20 років існування
незалежної України єпископат УГКЦ не критикував режим так гостро.
Єпископат УГКЦ без рукавичок, відкрито назвав політику чинної
української влади безвідповідальною та недалекоглядною, перелічивши
основні, на його думку, катастрофічні наслідки цієї політики для держави
і народу: закриття україномовних шкіл, бездіяльне спостерігання за
відтоком висококваліфікованих спеціалістів з держави, нестворення
робочих місць, брак поміркованої політики стосовно української
еміграції, відсутність нормальних державно-церковних відносин,
упереджене ставлення до конфесій, утиски греко-католиків на Півдні та
Сході України, переслідування політичних опонентів, вибіркове і
несправедливе правосуддя, унеможливлення нормального функціонування
Церкви.
Такі звинувачення на адресу теперішнього режиму в
Україні практично описують цей режим, як несправедливий, тиранічний,
антихристиянський та антинародний.
Насправді для нікого не є таємницею ні в Україні, ні
поза її межами, що теперішній режим переслідує опонентів за їхні
політичні переконання, що в українських тюрмах у нелюдських умовах
сидять тисячі невинних людей, що каральна система є вкрай несправедлива і
злочинна, що режим погіршує добробут українських громадян, але активно
працює над збагаченням купки олігархів – спонсорів режиму, що в Україні
утискають католиків, незалежно від обряду, за їхні релігійні
переконання, що режим розплодив небувалу корупцію і хабарництво, що
верхівка режиму ніяк не може нажертися «відкатами» з будь-яких державних
замовлень чи бізнесових проектів, що у бізнесменів відбирають їхній
бізнес, що рейдерство стало нормою провадження економічної діяльності,
що своїми діями режим Януковича завдає серйозних збитків інтересам
держави. Про це говорять ЗМІ, шепочуть постраждалі, про це інформована
міжнародна спільнота: в Україні на кожному кроці порушення основних прав
людини.
Можливо, звинувачення у порушенні прав людини сучасного українського режиму є несправедливими?
Якщо поглянемо у список основних, невід’ємних прав
людини, як їх розуміє Католицька Церква, то легко можемо побачити, що
теперішній режим з великим успіхом порушує і топче їх цілком і повністю.
«…Людина має право на життя, на тілесний інтегритет,
на все необхідне для достойного життя: а це в особливий спосіб – їжа,
одежа, помешкання, відпочинок, лікування… Окрім цього, людина, згідно
природного морального закону, вимагає, щоб їй надавали належну повагу,
щоб її цінували, людина має право шукати істину; шануючи мораль і
загальне добро, виражати свої переконання, плекати свої здібності, а
також бути правдиво інформовано про суспільні події» (енцикліка
блаженного Папи Івана ХХІІІ «Pacem in terris» – DH 3958 – 3959), окрім
цього блаженний Іван ХХІІІ зазначає, що до невід’ємних прав людини
належить право на якісну освіту, право на свободу совісті та
віросповідання, право на роботу і вільне підприємництво, право на вільну
економічну діяльність, право на приватну власність, право на вільну
суспільну та політичну діяльність, право проживати на своїй, Богом
даній, землі (див. енцикліка блаженного Папи Івана ХХІІІ «Pacem in
terris» – DH 3960 – 3968). Направду, виникає риторичне запитання: які з
цих прав режим Януковича ще не кинув собі під ноги?
Якщо згідно з наукою Католицької Церкви визнаємо, що
фізичні та моральні тортури, психологічний тиск, довільні арешти,
недостойні умови праці, коли з тими, хто працює, чинять не як з вільними
і відповідальними особистостями, а як з простими середниками заробітку,
противляться самому життю (див. Gaudium et spes, 27), то мусимо
визнати, що теперішній політичний режим в Україні є ворогом людського
життя.
І що найгірше – усе це відбувається з повною апатією
народу. Деградація українського соціуму досягла страхітливих масштабів.
Цілком нормальним і припустимим вважається те, що переходить будь-які
рамки здорового глузду і моралі. Розуміючи, що лікар має мізерну платню,
вдячні пацієнти пхають йому до кишені гроші. А як же інакше? Щобільше,
доведені державою до крайнього зубожіння бюджетники вже самі вимагають
хабарів в той чи інший спосіб. «Людська свобода суттєво ослаблюється,
коли людина потрапляє у крайнє зубожіння» (Gaudium et spes, 31).
Ослаблення свободи веде до аморальної поведінки. Це зубожіння в нашому
суспільстві не лише матеріальне, але й духовне. Аморальність політиків,
бізнесменів і простих громадян досягла катастрофічного рівня. Адже у
сучасному українському суспільстві:
«Всяк, хто не маже, –
Той дуже скрипить,
Хто не лукавить, –
Той ззаду сидить»
(Григорій Сковорода)
Чесним способом осягнути успіх в теперішньому
українському суспільства майже неможливо. Якщо за часів Григорія
Сковороди стан речей пом’якшувався християнською етикою, системою
суспільних та соціальних противаг, то зараз усього цього просто нема.
Християнську мораль змів комунізм, і вона поки що не встигла як слід
відродитися в Україні. А систему суспільних і соціальних противаг
зруйнував Януковичів режим. Греблі, які стримували найнижчі інстинкти
властьімущих, просто зруйновані. І суспільство віддане на повне
здичавіння.
Влада не лише не бореться проти суспільних лих, але
своєю поведінкою їх ще й потенціює і продукує. Своїм особистим прикладом
влада показує: бреши, кради, утискай і будеш… успішний. Це не може не
впливати на загальний стан суспільної моралі.
Клептоманія сучасної влади перевершила усі подібні
«досягнення» усіх її попередників. Красти, красти, красти. І це
злодійство режиму і олігархії – серйозна загроза самому існуванню
українського суспільства (див. Gaudium et spes, 65). Своєю поведінкою
влада не лише не дбає про загальне добро суспільства, але й нищить це
загальне добро. Така влада стає не лише непотрібною, але й небезпечною
для самого суспільства. Бо коли влада не дбає про загальне добро, то
«відбувається розпад суспільства, бунт громадян проти державної влади і
така ситуація провокує до протестів, тиску і тероризму» (блаженний Папа
Іван Павло ІІ енцикліка «Redemptoris hominis» 17). І тому суспільство,
яке за своїм визначенням має бути природнім захистом для людини (див.
енцикліка Павла VІ «Divini Redemptoris» – DH 3772), чимраз більше стає в
Україні «природнім» ворогом людини.
Суспільство, яке перестає дбати про створення усім
своїм громадянам оптимальних норм для життя (енцикліка Лева ХІІІ
«Immortale Dei» – DH 3165), перестає бути суспільством, оскільки втрачає
основну ознаку людського суспільства. У такому антисуспільстві
«свобода, як моральний обов’язок особистості, перетворюється у тиранічне
прагнення дати волю своїм інстинктам і бажанням на шкоду іншим.
Рівність стає механічним нівелюванням у сіру одноманітність – почуття
правдивої честі, особиста активність, повага до традицій, достоїнство
особи, одним словом усе, що життю надає його цінності, щезає і зникає. І
залишаються з одного боку жертви, обмануті чарами псевдодемократії, а з
іншого боку – більша чи менша кількість спекулянтів, які владою грошей
чи організованістю зуміли забезпечити собі привілейований статус і владу
над іншими» (Папа Пій ХІІ, радіозвернення до усього світу 24.12.1944.,
І). За такого стану суспільства і держава втрачає свій смисл. Адже
господарями держави є невелика група людей, яким не розходиться про
загальне добро суспільства.
А «фундаментальний смисл держави, як політичного
організму, є в тому, що суспільство, тобто ті, хто творить суспільство, а
це – народ, є господарем власної долі» (блаженний Папа Іван Павло ІІ
енцикліка «Redemptoris hominis» 17). У нас же ж народ не може
протистояти групі політичної олігархії, яка прибрала до рук майже усе
національне багатство України і всю політичну, судову, законодавчу,
виконавчу владу в країні. Така держав позбавлена самого смислу свого
існування не зможе довго існувати. Її просто не буде кому підтримувати.
Католицька Церква завжди навчала, що обов’язком
влади є дбати про загальне добро суспільства, тобто, «основним завданням
усякої державної влади є захист невід’ємних прав властивих людині»
(див. енцикліка блаженного Папи Івана ХХІІІ «Pacem in terris» – DH 3982 і
3985).
Лист єпископату УГКЦ до Януковича є свідченням того,
що влада не лише не виконує свого прямого обов’язку, але й його прямо і
грубо порушує. А як каже св. Тома Аквінець: «Влада стає несправедливою,
коли управитель не дбає про загальне добро спільноти, а дбає тільки про
власне добро; влада стає більше несправедливою, що більше вона
віддаляється від загального добра» (Deregno І, 3). А відповідно до
цього, неправедна влада не може вимагати послуху від своїх громадян.
Вона не має на це жодного морального права. «Людина настільки мусить
коритися світським управителям, на скільки це вимагає праведність. Якщо
їхня влада не є праведною, якщо вони узурпували владу, або якщо вони
видають несправедливі накази, громадяни їм не мусять коритися» (Summa
Theol. II, 2, q.104, 6). Коритися теперішньому режимові в Україні – це
те саме, що визнавати законною законопослушність у нацистській Німеччині
чи СССРі. Моральним обов’язком громадян за такої влади є спротив цій
владі та її повалення.
Теперішній режим дбає лише про власне добро –
спільне добро донецького клану і його васалів, топчучи при цьому основні
права та свободи людини. Такий режим є з своєї природи тиранічним. А
«народ має повне право скидати тиранів, і вся вина за такий стан речей
лягає на самого тирана» (Deregno І, 6). Щобільше – у випадку очевидної і
постійної тиранії, яка нищить основні права людини, наносить велику
шкоду державним інтересам, бунт і насилля проти такої тиранії, тобто
революція є дозволеними методами боротьби народу за свої права (див.
енцикліка Папи Павла VІ «Populorum progressio», 31 – DH 4453).
У світлі всього сказаного вище, можна би було
тлумачити листи українського греко-католицького єпископату до Януковича,
як заклик до народу, заклик до революції. Але це вочевидь не було
наміром єпископату УГКЦ. Це – трохи наївна, але правдиво християнська
пастирська апеляція до совісті того, хто називає себе Президентом
України, і хто безбожно узурпував усю владу в країні.
Очікувати, що цю апеляцію почує адресат – марна
справа. Якщо Янукович не звертає жодної уваги на гострий тон заяв
європейських та московських політиків, якщо всенародне невдоволення –
80% громадян є проти режиму – не є для нього спонукою до
перезавантаження, якщо його не лякають передбачення політологів,
соціологів та економістів, сподіватися від нього адекватної реакції на
цей лист не доводиться.
Тепер, радше, УГКЦ мусить розраховувати не тільки на
можливості утисків, а прямого переслідування. Не варто тішити себе
баєчкою, що, мовляв, не ті часи. Мало хто передбачав трагедію 1946 року.
Реакція режиму Януковича на публічну критику відома, і вона є одна –
переслідування. Не мусимо сподіватися, що влада візьме і заборонить
УГКЦ, адже вона не зробила цього навіть проти свого головного опонента
БЮТу. Але спроби дискредитації єпископату та клиру, спроби виставити
УГКЦ як антиукраїнську та антидержавну силу цілком можливі. Можливі
навіть сфабриковані кримінальні справи проти єпископів та священиків.
Адже навіть Сталін не виарештував український єпископат за його вірність
Христові та Церкві, а за сфабрикованими звинуваченнями у співпраці з
нацистами. Тому виходячи з реалій нашого сьогодення, УГКЦ варто подумати
і про такий варіант розвитку подій. Хоча не слід забувати, що ворота
пекельні не переможуть Церкву. Католицька Церква і зокрема УГКЦ і далі
існуватиме, а режим Януковича відійде у небуття.
Також мусимо збагнути, що боротися проти режиму
беззаконними методами означає примножувати беззаконня, співпрацювати з
ним. А за тайною беззаконня стоїть не хто інший, як батько усякого
беззаконня – сатана. Християн у Римській Імперії 313 року було менше 1%,
але вони змусили римську державну машинерію визнати християнство
дозволеною релігією і припинити її переслідування. Це донині залишається
актуальним викликом і нам, християнам України, і насамперед католикам.
www.banderivets.org.ua
отець Орест-Дмитро ВІЛЬЧИНСЬКИЙ
