Слово Правди – могутня сила
Трагічні часи, які переживаємо нині в Україні, мають свій початок і свої причини. Вони стали страшною реальністю, оскільки наше суспільство на зорі відновлення державної незалежності не вибрало Правди, не очистилося від брехні, не позбулося тягаря маловірства, безбожництва і богохульства.
Усі ці гріхи й надалі панують між нами, не зменшуючись, а навпаки – щораз зростаючи. Ми й надалі живемо в атмосфері суцільного обману: коли терористично-окупаційну війну й надалі називають якимсь АТО, коли приховуються справжні масштаби жертв - як наших воїнів, так і цивільного населення, коли економіка держави через гангрену корупції доведена до коматозного стану. Але, як виглядає, говорити про це нині – ще небезпечніше, аніж за часів кримінального режиму Януковича. Недарма колись мовив Дж. Орвел: «В часи загальної брехні казати правду – це екстремізм».
Але свідчення Правди – єдиний порятунок у теперішній загрозливій ситуації. Насамперед – Правди про Євангеліє Ісуса Христа, яке містить в собі усі відповіді на тяжкі випробування, що нині постали перед Україною і до якого майже ніхто не звертається, надіючись то на військову потугу, то на дипломатичні чи бізнесові хитрощі.
Нам потрібне свідчення правди від наших засобів інформації, які (за незначними винятками) у ці дні цілком забули за неї, виконуючи замовлення політичних партій та вічно голодної армії скоробагатьків, котрі, немов у наркотичній ейфорії, почали запеклу боротьбу за доходні місця у Верховній Раді.
Нам критично бракує правди у нашому власному сумлінні, в наших родинах, громадах, бо й надалі живемо у роздвоєному стані: ніби і хочемо нового, чесного життя, але внутрі й надалі бануємо за лицемірним минулим.
Одним словом, Правда – єдина могутня сила, яка здатна врятувати Україну від неволі брехні, що нині й надалі нищить наші душі, нашу єдність, наш державний суверенітет. Тому дорожімо нею, бережімо і поширюймо її, захищаймо і просімо Бога про порятунок тих, хто має відвагу її голосити.
На сьогодні на фронтах Донбасу, серед сотень полонених і зниклих безвісти українських патріотів, є семеро українських журналістів. Це - Роман Черемський, Юрій Лелявський, Валерій Макеєв, Єгор Воробйов, Дмитро Потєхін, Олександр Білокобильський та Сергій Сакадинський. Зокрема, добре знайомий для «Нової Зорі» Роман Черемський – корінний харків’янин, віруючий християнин, щирий та активний патріот України (як і три його рідні брати), редактор часопису «Український простір», за останніми даними, утримувався у катівні так званої Військової комендатури ЛНР у місті Ровеньки на Луганщині. Всі названі вище герої-журналісти захоплені в полон терористами і доля їх невідома. Ці мужні воїни слова пішли у саме пекло злоби, ненависті і розбою, щоб донести до нас свідчення про причини, масштаби і наслідки жахливої війни, яка палає на Донбасі. Воістину, «блаженні переслідувані за правду, бо їхнє царство небесне» (Мт. 5, 10).
Просімо Милосердного Ісуса, Який є Споконвічним Словом Божественної Правди, щоб врятував з катівської неволі всіх наших в’язнів, щоб визволив з оков брехні і хабарництва наших можновладців, щоб захистив нас від зневіри, безнадії та озлоблення, щоб ми нарешті прозріли і почули Його Добру Вістку: «Мир залишаю вам, Мій мир даю вам; не так як світ дає, даю вам його. Хай не тривожиться серце ваше і не страхається”! (Ів. 14, 27).
о. Ігор ПЕЛЕХАТИЙ
І ВІД ВОРОГІВ ЖОРСТОКИХ НАС ЗВІЛЬНИ
За всіма непростими подіями, що їх нині переживає Україна, якось непоміченою залишилася доволі знакова дата: минуло 100 років, як почалася Перша світова війна.
Наслідки цієї війни є добре всім відомі. З перших днів війна обвалилася на західні землі України: понад 450 кілометрів по живому організму Галичини розтягнувся фронт бойових дій двох великих імперій. Горять міста і села, гинуть як військові, так і цивільні мешканці.
Росія начебто на захист Сербії вводить численні війська на територію Галичини, якою володіла Австро-Угорщина. Кожна із воюючих сторін має свої домагання. Росія прагне відібрати у австрійців Галичину, а все населення повернути до православ’я, навіть більше — всіх слов’ян взяти під свій протекторат, тобто укріпитися на Балканах. Москва навіть планувала захопити Стамбул і зробити його православним містом. Це було однією з причин геноциду турків над вірменами, якими, на їхню думку, Росія мала намір заселяти Стамбул, виселивши турків.
З перших днів війни російські війська мають успіхи по всьому фронті. Однією з причин поразки австро-угорських військ було те, що Австро-Угорщина майже сорок років не вела воєнних дій.
Вже 3 вересня Росія окупувала Львів. Як не дивно, але найбільше страждало українське населення. Здавалося, що московська імперія веде війну з українцями, гаслом якої було, що всі слов’яни — під скипетром царя, православ’я торжествує.
Австрійці відступали, російські війська кожного дня захоплювали добрий шмат території Галичини. Новопризначений губернатор О. Бобринський голосив: «Галиция и Лемковщина искони коренная часть единой великой Руси объединились… все устройство должно быть основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство».
З Бобринським приїхала російська адміністрація, яка зайняла всі посади. Здебільшого це були люди без належної відповідної освіти, основним завданням яких було боротися з «мазепинцями». Росіяни також, хоч із пересторогою, допускали до влади своїх друзів — місцевих москвофілів. Деякі з них в скорому часі розчарувалися і навіть міняли свої погляди.
Влада закривала українські установи: українські школи, бібліотеки, будинки «Просвіти». І тут же стали відкривати курси російської мови для вчителів, почали друкувати підручники російською мовою.
З самого початку окупації Галичини почались облави, арешти. Тільки через київські тюрми перевезено вглиб Росії до Сибіру понад 12 тисяч осіб, серед них багато греко-католицьких священиків. 19 вересня 1914 року арештовано Митрополита Андрея Шептицького і вивезено до монастирської тюрми у Суздалі (у Росії монастирі мали деколи подвійне призначення). Вивезено ректора Львівської семінарії о. Йосифа Боцяна та видатних осіб з греко-католицького духовенства. Почалось справжнє переслідування отців Василіян. Двадцять отців Василіянського чину було арештовано і вивезено в глибину Росії, серед них о. Єремія Ломницький ЧСВВ. Їх звинувачували у «мазепинстві». Єпископ Перемиський Константин Чехович після обшуку і диспуту з представниками російської влади 28 квітня помирає. Єпископ Григорій Хомишин був за кордоном Галичини. Царські урядовці і військо безкарно господарювали на окупованих землях. Багато сіл перетворилися в попіл, українські галицькі лани були поорані окопами.
Почалося переслідування греко-католиків і навернення їх до православ’я. До Львова з Волині приїхав відомий ворог греко-католиків архієпископ Євлогій Георгієвський і з ним православне духовенство, яке повинно було замінити вакантні місця арештованих греко-католицьких отців. Проти греко-католицького духовенства і інтелігенції була задіяна вся репресивна машина Московської імперії.
Під час татаро-монгольської навали на Київську Русь дикі племена побачили тут європейську християнську цивілізацію. Їм важко було щось запропонувати краще, хіба що свою безсоромну лайку, яка у Росії побутує до сьогоднішнього дня.
Щось подібне було з росіянами у Галичині. Духовність УГКЦ була набагато вища від так званого обрядового «православія». Тільки арешти і заборони, як їм здавалося, можуть вирішити успіхи у поширенні віри православного царя.
Будучи малим хлопцем, мені багато доводилось чути про Першу світову війну. Це було у с. Тростянець (тепер там знаходиться Яворівський полігон). Цю розповідь розказували покійний дідусь і бабуся.
У село ввійшло російське військо. Мешканці села не так вийшли зустрічати військо, як подивитися, що собою представляють ці вояки. Потім вони розказували, що москалі зовсім відрізнялися від австрійських жовнірів. Майже всі вони були неголені, з бородами, і виглядали неохайно. Довгі сірі їхні шинелі були непідрублені з висячими торочками. Тому пізніше їх прозивали «торокалями».
Солдати йшли строєм до центру села, де знаходилась на горбку церковця. Підійшовши ближче, вони стали внизу на дорозі. До церкви не заходили, бо вона була уніатська, хоча люди щиро їх запрошували. А вони відповідали, що не заходять, щоб не осквернитись, от якби церкву пересвятили на православну, то вони би зайшли.
Батюшка з офіцерами їхав на підводі. Найбільше люди були здивовані, коли побачили, що батюшка, не зважаючи на довгу бороду, мав також заплетену косу. Жінки це помітили і хотіли дізнатись, чи це справжня коса. Він був достатньо повний, широкий в плечах і сильним голосом закликав, щоб усі приготувались до Молебню. Солдати рядами стояли на дорозі, опустивши руки «по швах» і лише голос батюшки долинав:
„Єщьо помолімся за нашєго государя православного царя-батюшку…
За нашу государиню, царіцу православную…
За всєх іх родствєнніков православних…
За торжєство православной вєри во всьом мірє...
За полную побєду православного царя Ніколая над врагамі…”
За кожним прошенням солдати хрестилися розмашисто з поклоном, співаючи: «Господі, помілуй!» Мешканці села, дивлячись на солдатів, між собою говорили: «Таке побожне військо завоює, мабуть, цілий світ».
Після Молебню всі солдати розійшлися по селі і їх міф побожності відразу розвіявся.. Люди почули лайку, якої ніколи не знали. Солдати лаяли всіх і все: царя-батюшку, царицю-матушку і навіть Бога. Це було жахливо, бо на кожному кроці матюки, як вони говорили, зв’язували їхні слова. Коли бабуся звертала увагу, що не можна так лаятись, що це гріх, тут же була відповідь: «Бабушка, лучше нам скажі, далєко лі до Вєни. Ми – православниє і туда добєрьомся. Без ругані нельзя. Так уже в нас завєдєно. Нас такімі знают вєздє во всєм міре».
Бабуся не зрозуміла всього, що їй говорив російський старшина. Зрештою, солдати залишили село і пішли далі на захід. Але цю „культуру великого народу» зрозуміла, коли визволителі прийшли вдруге, вже радянські. Вона строго нам, дітям та онукам, наказувала, щоб ми ні в якому разі не вживали плюгавих слів російської лайки. Ввечері солдати розквартирувалися в селі. Зайшли у будинок «Просвіти», палили книжки, як вони казали, «мазепинські», щоб і сліду не було.
Російське військо переможною ходою посувалося на захід. На початку березня 1915 року, після чотиримісячної облоги, піддалася фортеця Перемишля, 117 тисяч австрійських вояків було взято в полон. Російські війська увійшли в Карпати, залишилось їх перетнути, і відкривався шлях на Відень. Якби вони це зробили, зупинити їх було б неможливо.
І тут своє слово сказали українці. Фактично горстка Січових Стрільців дає рішучий бій на горі Маківка. В цей час почався наступ німецько-австрійських військ на Галицькому фронті між Горлицями та Тарновим. Російська армія відступає і фактично царський режим династії Романових зазнає поразки у цій жахливій війні. (До речі, у 2015 році ми будемо вшановувати сторічну пам’ять боїв Січових Стрільців на г. Маківка). Саме українські герої спричинилися до того, що почав хитатися царський трон, а через два роки завалився. Січові Стрільці писали: «Ми пішли в цю світову війну завіхурницю тільки тому, що наша Україна могла проголосити, що вона є і хоче бути, хоче мати власне місце під сонцем…».
Напрошується питання: чому ж ті, які кожен день молилися за православного царя-батюшку і співали йому «Многая літа», так скоро зневірилися в ньому, а вкінці розстріляли його? Розстріляли його свої, росіяни, православні. Чому колишні семінаристи на чолі зі Сталіним стали на шлях безбожництва, так скоро забувши Бога? Якщо Росія була православна від малого до великого, то чому так скоро стала поборювати Бога, будуючи світле майбутнє комунізму?
Майже три з половиною роки проходили фронти у Галичині. Михайло Грушевський писав: «Галичина під час окупації опинилася в руках поліцейської і чиновницької наволочі… робила, що хотіла… Місцями поголовно арештовано і заслано в глибину Росії українських священиків, інтелігенцію, свідомих селян та міщан». А коли московські війська відступали, то вивозили всіх, кого лише могли спіймати. Ось що читаємо далі у Михайла Грушевського: „Люди йшли і гинули дорогою. Траплялися вантажні вагони, набиті самими дітьми, що по дорозі вмирали з голоду і спраги або божеволіли з переляку”. А єпископ Нікон у 1917 році писав: «Ми опозорили цілу Росію перед світом».
Ось така правда про перших «визволителів» українців під час Першої світової війни.
Та не менше жертв спричинила Австрія за її уявне «москвофільство», підготовлене російською пропагандою, а також цькуванням і звинуваченням місцевих урядовців неукраїнського походження. Багато людей і навіть священиків було запроторено до таборів Талєргофу, Гнасу та інших. Були екзекуції, коли мадяри жорстоко розправлялися з українцями на місцях: розстрілювали, вішали, якщо тільки хтось казав, що співдіяв з москалями. Багато людей були невинні, і про це треба пам’ятати.
Війна закінчилася розпадом Австро-Угорської імперії. Почались визвольні змагання українського народу за свою незалежність. Греко-католицькі єпископи під проводом Митрополита Андрея Шептицького на своїх нарадах написали спільне послання до духовенства і вірних 21 лютого 1918 року. Друге послання було написане 26 серпня 1919 р, коли Українська Галицька Армія знаходилась вже за Збручем. У ньому, зокрема, говорилось: «Сподобалось Всевишньому зіслати на нас нові тяжкі терпіння. Ми ще не встигли вилікувати тяжкі рани, завдані попередньою війною, коли нова війна гірша від першої перейшла знищенням цілої нашої Батьківщини».
Переконані у вірі, що нічого не діється без Божого допусту, Бог добрий батько, часом карає, часом тяжко досвідчує своїх дітей, але робить це для їх добра і має якісь задуми супроти нас, про які можемо знати чи здогадуватись з віри Божого провидіння над долею людей…
Ми, християни. Віримо, що, як Господь не збудує дому, даремно трудяться будівничі (Пор.127, 1). Коли сьогодні терпимо, то це, мабуть, частково з вини людей, що не лише без Бога хотіли майбутнє народу, але й почали пряму боротьбу проти Божого закону і його св. Церкви. Здається, що терпимо і через тих, що більше дбали про свою наживу, ніж про добро народу і що не вміли для загального добра з любові до ближнього пожертвувати свою власну користь.
Але не пропадуть намарне ні жертви, ні терпіння. Всевишній порахує кожну сльозу і кожне добре діло поверне благословенням на наших дітях, яке ми в сльозах сіяли. Одного лише треба, щоб увесь народ зрозумів необхідність повернутися до Господа Бога, передусім дбати про Боже Царство, про Божу праведність, про справедливість і правду.
Не падаймо на дусі! Боронімося перед зневірою. Відкиньмо від себе всякий гріх. Прибігаймо до Бога; горнімось до Божих храмів, до Св. Тайн, до практик християнського життя; стараймося кожного дня не лише для себе, але і для всіх заслужити в Бога на його святу ласку, щоб сповнилося на нас Слово: «Візвали праведні, і Господь почув” (Пс. 34,18).
Ці уривки з послання, здається, що звернені і до наших часів, коли над Україною знову нависла загроза імперської Росії. Вони виражають біль, переживання, а також надію, що коли будемо просити, молитися, Господь нас не залишить. Та для цього нам потрібно всім навернутись до Господа Бога і жити праведним християнським життям.
Після всіх цих подій греко-католицькі владики та глава Церкви Андрей Шептицький вирішили не вживати слово «православний», яке присвоїла собі Москва і всі часи використовує для політичних цілей. Отець Дмитро Блажейовський зазначає: «Православ’я – це політична назва, а не релігійна. Уживання цього слова – це грецький винахід для зміцнення своєї імперії». Сталін та Брєжнєв навертали українців греко-католиків на православ’я не тому, що дуже дбали про Небесне Царство, а тому, що православ’я служило їм до панування над українцями і на утримання українців, як московських наймитів. Чи не це саме сьогодні пов’язано з «русским миром»?
Як не дивно, сьогодні повторюється історична давність. Протягом лише останніх ста років Росія тричі вела нищівну війну з українцями: під час царського режиму Миколи ІІ, під час комуно-більшовицького режиму і тепер, за режиму Путіна. Світові знову загрожує нова війна, витвором якої є воєнні дії Росії з Україною. Хитро спланована агресія Росії проти України може бути призупинена щирою молитвою християн усього світу і українців зокрема. Людство пережило драму світових воєн, трагедію атеїстичної російської революції і всі воєнні сьогоднішні конфлікти не можуть перекреслити правди про мир, який заповіла Матір Божа під час з’явлень у Фатімі у травні 1917 року, коли люди дотримуються умов, зазначених в обітниці: «Якщо зробите те, що вам сказала, буде порятовано багато душ і запанує мир».
Молитвою на вервиці малі діти врятували рідну Португалію від жахіть війни. Так само й ми можемо захистити нашу Україну цією прекрасною молитвою:
Всемогутній і Милосердний Боже, Ти втихомирюєш війни і принижуєш гордих. Звільни наш народ від жорстоких ворогів, що завдають нам стільки терпінь і страждань, щоб ми всі могли називатись Твоїми дітьми через Твого Сина Ісуса Христа в єдності зі Святим Духом. Амінь.
о. Мелетій БАТІГ ЧСВВ / http://novazorya.if.ua
