Жан Бодріяр

Християнин повинен дякувати Богові ЗА ВСЕ. І оце «ВСЕ» стосується не лише індивідуального життя християнина, але й Історії – її вертикальної вісі часу та горизонтальної площини соціальності. Ми можемо говорити про хаос або божевілля сучасності, можемо констатувати факт занепаду, виродження людства, можемо захоплюватись минулим і підносити на свої аксіологічні престоли святість Традиції. Однак впадати в розпач і говорити «Як погано, що я народився у наші нікчемні часи!» – це, напевно, гріх. Потрібно дякувати – дякувати Богові ЗА ВСЕ, в т.ч. й за те, що ми народилися у цю складну, суперечливу добу, котра, з одного боку, розчавлює нас своєю сірістю, а з іншого – через цю саму сірість дарує нам можливість самореалізації шляхом нанесення на невиразне тло сучасності яскравих онтологічних кольорів Істини і Любові. Господь завжди дає Своїм дітям можливість сказати слово Правди. Не є винятком і часи уніфіковано-біомасної сірості та бодріярівсько-симулякроїдної пастельності.

Те, що в Історії є злим у вужчих рамках, є злом у якості суми виборів обдарованих свобідною волею людей на користь зла. У ширших рамках його можна окреслити як «добро-як-Божий-допуск», добрість якого легітимізує Боже Проведіння. Здавалось би, що може бути добрим, приміром, у тоталітарних режимах, Другій світовій війні чи винайденні ядерної бомби?.. Однак добрість цих явищ легітимізована метафізикою Історії як простору людського спасіння, як простору, в якому кожна людина може зробити вибір на користь добра, на користь вічногого-буття-з-Богом. Та окрім цього (а також, в наслідок цього), добро метафізично історичне може проявляти себе як добро конкретно історичне.Згадані щойно тоталітарні режими, Друга світова війна, ядерна бомба так само, як і цілий ряд інших явищ, що характеризують суспільно-політичний, інтелектуальний, науково-технічний розвиток людства в ХХ ст., похитнули віру модерної людини в прогрес, розум, науку – у ті обманливі божки, у котрі Захід почав вірити після підступно-зрадницького вбивства шляхетного витязя Середньовіччя.

Те, що спочатку піднеслося на вівтарі людської віри в епоху Відродження, а потім було особливо адорованим у добу Просвітництва, втратило ореол святості та непомильності. Як тут не помітити милосердну руку Божого Проведіння?.. Та на жаль, розчарованість у божках не була послідовною, не спричинила радикального повороту магістралі розвитку Окциденту та й усього людства загалом. Як відповідь на банкрутство провідних ідей Модерну, виник постмодернізм.

Гіпертрофований постмодерний скепсис поставив під знак питання і прогрес, і науку, і людський розум, і самий гуманістичний ідеал «людини-взагалі». Однак цим постмодернізм не приніс людській душі очікуваних спокою і гармонії. Навпаки, «бездомна» (за М. Гайдеґґером) людина стала ще більш знекоріненою; своїм крайнім релятивізмом та деконструкцією постмодернізм перетворив людину на «різому» (Ж. Дельоз), рослину без коріння, на самотнє, атомізоване існування, котре не має під собою надійного, твердого ґрунту.Так, постмодернізм піддав глибокому скепсису ряд «догм» та «правд» занадто раціоналізованої цивілізації, розглядаючи їх лише як «метанаративи» – великі мовно-соціальні конструкти; при цьому під «скальпель» постмодерної деконструкції потрапило тотально все: від релігії, політики, літератури та науки до статевого життя. Однак постмодернізм аж ніяк не призвів до «зняття» Модерну, а лише продовжив його тенденції. Деррідівська деконструкція, по суті, виявилася продовженням характерної для Модерну деструкцї традиційних засад Західної цивілізації. Вона спрямована не так на подалання диктатури Ratio, як на боротьбу з «логоцентризмом», на усунення Логосу як трансцендентного підґрунтя Істини, Гармонії, Порядку. Тому, вживаючи центральне поняття бодріярівської філософії, ми можемо говорити, що постмодернізм став «симулякром» подолання модерної світоглядної парадигми. Погравшись у «недовіру до метанаративів» (Ж.-Ф. Ліотар), у деконструкцію, людина ще більше «емансипувалася» відносно традиційних цінностей і відчужилася від Бога та власної сутності. Однак такий стан речей – це не привід для розпачу чи нарікань. Сьогодні ми можемо говорити про можливість реактуалізації релігії (зокрема християнства) як радикальної альтернативи секулярній дійсності модерного та постмодерного періодів. В добу, позначену тотальним пануванням префікса «пост-», християнство може запропонувати власний проект із префіксом «ре-»: ревізію, реабілітацію, реконструкцію, революцію, реставрацію і, як підсумок, Реконкісту – своєрідне «відвоювання християнського простору», побудову «Нового Середньовіччя».

Певною мірою, можна погодитися із дугінською думкою про те, що постмодерн – це симулякр Традиції. Постмодерн – це еклектичний колаж із блідих ксерокопій Істинного Буття. Ікони чи картини з героїчними сюжетами вже до того відксерокопійовані і до того порізані ножицями різноманітних деструкцій та деконструкцій, що вже годі пізнати на них істинні лики. На цих ксерокопіях годі відрізнити Нерукотворний Лик Христа від постера Мерліна Менсона, озброєного пілігрима – від панка-неформала, сюжет з едемського життя прабатьків – від кадру з порнофільму. Однак Істина – не на ксерокопіях. Істина завжди малюється пензлем Життя...

Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ