Тисячі людей є дедалі більш обурені і згіршені мовчазним дозволом на нищення нашої віри та брехливим запереченням або применшенням існуючої загрози! В деяких середовищах на Заході після страшних наслідків сваволі, фальшивого екуменізму і післясоборної віднови серед більш освічених католиків можна помітити здорове і дедалі сильніше бажання повороту до передсоборної практики та ритуалів Служби Божої, які Собор наказав зберегти і чого безперестанно домагається Іван Павло II, незважаючи на спротив всередині Церкви.
В травні-червні 1997р. у Вроцлаві відбудеться світовий Євхаристичний Конгрес, в якому візьме участь Святійший Отець. Приїдуть єпископи, священики і найбільш відомі теологи та вірні з цілого світу. Буде прочитано багато рефератів, присвячених Таємниці Євхаристії. Деякі з них будуть оформлені як книга і будуть перекладені на різні мови. Але яка їм ціна, якщо у Вроцлавській катедрі (не кажучи про інші святині на території Польщі) і надалі буде тривати зневага Бога, Якого усунули з головного вівтаря до бічної каплиці? Що дадуть вірним наукові реферати про Таємницю Євхаристії, якщо Господь Ісус Христос буде публічно профанований світськими "подавачами"? Що дадуть наукові реферати і диспути, якщо Господь Ісус, Бог Нескінченого Маєстату, буде подаватися без належних ознак пошани, тобто в стоячій поставі? На що здадуться також наукові диспути і дискусії, якщо і надалі будуть промовляти перед Св. Причастям молитву: "Господи Ісусе Христе..." в новій редакції, яка суперечить Об'явленню Божому, а тепер є обов'язковою в нових "Вказівках до відправлення Служби Божої для польських дієцезій?
Ми могли б продовжити цей список, але вже кілька цих зауваг повинно вистачити. Сучасна людина очікує правди про Бога і себе саму. Цією правдою є Христос, Тому всі зовнішні знаки повинні виражати те, що становить правду про Бога і людину, і робити простішим шлях до Христа і до того, що надприродне і святе. Наведені вище "новинки", які є виключно людським вимислом, віддаляють від таємниці і надприродності та спрямовують головну увагу на диспути, бо зовнішні форми культу не виражають вміщеної в них нескінчено глибокої таємниці реальної присутності Бога та взаємодії між Богом та людиною. Може статися так, що виголошені реферати отримають оплески і будуть сприяти возхваленню тільки їх авторів, а не Бога, який мовчатиме на цьому Конгресі. Його голосом буде щонайбільше голос нашого сумління.
Тут не можна не згадати слова Святійшого Отця Івана Павла II, які він промовив до нас під час своєї останньої прощі до Польщі в Скочеві: "Як важливо, щоб наше сумління було чисте, щоб його оцінки спиралися на правду, щоб добро називали добром, а зло - злом. Щоб, згідно зі словами Апостола, вміли розпізнавати, яка є воля Божа, що є добре, що Богові приємне і що досконале." Бо тільки людина з вразливим і чистим сумлінням буде у відповідний спосіб відчувати і розуміти в чому полягає гріх супроти першої і найважливішої заповіді - заповіді любові до Бога. А Бога не можна любити по справжньому, якщо і зовні ми не відносимося до Нього з належною покорою і пошаною. Важко повірити, що ти любиш серцем, якщо ти не проявляєш цю любов зовнішніми актами. Повинна бути взаємовідповідність і єдність між любов'ю серця та зовнішніми проявами. Коли цієї гармонії та рівноваги бракує, то тоді можна заплутатися в різного роду духовних протиріччях і стати іграшкою в руках диявола. Він легко дасть собі раду з людиною, яка не проявляє належної пошани до Бога. Може намовити її будь-якою ціною пристосуватися до сучасного світу, обсипе похвалами за її прогресивний і ліберальний католицизм, за її європейський підхід і правильне розуміння екуменізму. Така людина вже не є для нього противником, а через своє відношення до Бога стає католицьким пацифістом - знаряддям в його руках.
Читачеві, який ознайомився з цією книгою, стало зрозуміло, що усунення цих людських "винаходів", які перекручують правдиве почитання Бога і зневажають Його в Пресвятій Тайні Євхаристії, надзвичайно потішило б Папу і було б доказом справжньої релігійної віднови.
"Нарешті, брати мої, зміцнюйтеся в Господі та в могутності сили Його. Зодягніться в повну Божу зброю, щоб ви могли встояти проти хитрощів диявола. Бо наша боротьба не проти плоті і крові, а проти начальства та проти влади, проти правителів темряви світу цього, проти піднебесних духів злоби. Тому візьміть повну Божу зброю, щоб ви могли протистояти в день злий і, все подолавши, вистояти... А понад усе візьміть щит віри, яким зможете погасити всі вогненні стріли лукавого." (Еф. 6:10-13,16)


Вони сильні нашою слабістю
Миряни і духовенство, котрі прагнуть любити Бога не одним холодним умом, але і гарячим серцем і дотепер знали, що існує широкий антихристиянський фронт, котрий веде наступ на твердиню Католицької Церкви ззовні, а також навіть - у її нутрі. Але в їх свідомості, і в нашій також - відпечатувалися у вигляді розрізнених картин партизанської війни. Книжка вперше об'єднала ці картини в одну цілість і виявила нам в один час усю панораму єдиного фронту противників Церкви, керованого продуманою стратегією самого сатани.
Стратегія та багатоступенчата. Включає насамперед підробку, фальшування змісту висловлювань із Святого Письма і Божих Заповідей, потім - скорочення можливостей і масу молитовного спілкування з Богом, опісля - переключення уваги з проблем Богопочитання і місійної праці для Христа на суєту секулярних науково-освітніх, розривкових та адміністративних заходів; далі - стратегія ця через вимогу бездумно-диктаторського послуху наперед придушує всякий опір нововведеням у Церкві; а ще - накидає католикам почуття вини і капітулянства перед усіма єретичними і нехристиянськими конфесіями. Хто уважно слідкує за подіями в Церкві і суспільстві, спостерігає тисячі таких відхилень не тільки від християнської правди, але і від здорового глузду. Але панорамний широкий погляд в цій книжці на фронт сатани, так би мовити з висоти супутника в космосі, виявляє ще більш приховану вирафінованість війни лихого проти правдивої Католицької Церкви.
Всякий опір злу, антиморальним і антикатолицьким силам -гамують, паралізують вже на далеких підходах до фронту боротьби за Христа. Тотальна пропаганда замирення світопоглядів, толерантності (тобто - вибачливості) навіть до явного зла наперед виховує усіх, від малого до великого в дусі всепрощення будь-якого зла, видаючи ці якості за зразок християнських чеснот. (Кожен має право мати свій погляд; нікого не треба судити; не можна категоричними судженнями ображати свого опонента. Бо Бог усіх любить і приймає такими, якими вони є). Так речуть модерністи. Але самі нас не приймають такими, які ми є, непримеренно судять і ображають за наше прагнення любити Бога всім серцем і душею. Зокрема про любов до Бога нічого не говорять. Єпископи і свящ., що самі стали модерністами є тими переслідувачами, новітніми костельниками, що помало, але неухильно крок за кроком відводять нас від нашого Спасителя. Упроваджують нову форму зради Христа - не одноразовим актом відречення, але в рострочку, малими порціями - не моментально на раз під примусом цивільних властей - не за одну хвилину, а - поступово на рати розкладену на більше років - руками духовної влади. У цій ситуації тяжко встоятись у правді навіть сміливцям, що в першому випадку могли пролити свою кров за віру і Христа, а в другому - повільно уступають перед новинками в розгубленні і упадку духа.
І преслідування християн видозмінилось; поки що замасковане, але вже тут. Модерністи в церкві вже випробовують стійкість католиків у Вірі насильним накиданням масивних перемін: мирян переслідують, відмовляючи їм у належному вділенні святого Причастя, Сповіді та інших душ пасторських чинностей; а свящ. погрожують екскомунікою, позбавляють прав і парафіяльних місць. І тих і других обмовляють і цькують. Та й добрі єпископи залякані. У нас греко-католиків ступені того примусового відречення в розстрочку переслідувачі звуть осучасненням обрядності, очищенням або поверненням до першоджерел христинотва.
У цілому той модернізм можна уподібнити до розлогого приземистого дерева, котре не пнеться вверх до неба, до Бога, а стелиться попри грішну землю і на своєму шляху усе глушить. Цю низькорослу імітацію дерева церкви засіяв і живить сатана. Сам стовбур дерева плекається нестримуваним гоном до перемін у церкві. Кожна гілочка - то все нові переміни, великі і маленькі, і цілком мікроскопічні. Головне, щоб вони були; головне, щоб люди (душпастирі і миряни) тішились, що й вони до якихось змін причетні. Так веселіше жити. І на тій ейфорії перемін у церкві жирує диявол: на людській гордості, жадобі цікавих новинок, на лінощах, на почутті власної значущості. Очевидно, християнським смиренням, покорою тут не пахне. І ті зміни не зупиняться, аж доки гілки того дерева не знівечать Божу ниву, а нас, упертих, твердих християн - відтіснять на сам край пекельної ями.
Тому марно ламати окремі гілки; марно бунтувати проти одних перемін і приймати інші. Треба братись за весь стовбур, викорчовувати усе дерево модернізму - неозорий за розмахом обман, що церква потребує перемін, осучаснення, пристосування до навколишнього світу. Не Церква Католицька до світу, а світ до неї має пристосуватись, шоб бути спасенним.
Послідовно слід відкидувати усі до одної новинки, які в церкву занесли модерністи, або їх несвідомі наслідувачі за останні 50 літ: і великі зміни і дрібні, навіть - правоплічне поминання Святого Духа при творенні знаку Христа, навіть - взаємне потискання рук в час Святої Літургії. Бо бур'ян хоч маленький, зате множиться швидко; добро за ним не встигне проростати.
Почати треба із найпершої новинки, з котрої пішли всі негаразди в церкві - з боязні образити правдою тих, що явно ображають Бога, під видом пошани, любові до ближнього. Насправді, ближнього - і приятеля і ворога - можна і треба виявляти правдою (без прізьвиськ, наклепу і принижень), коли справа торкається Бога і Його прав.
Найперше право Бога: щоб ми Його любили всім серцем і душею, усіми силами, думками і відповідно почитали, як наші попередники чинили; тоді і ближніх кривдити не будем. А все інше те, копошення з обрядністю, з екуменізмом і з формуванням нових стад - то від людей і нечистого: спасения нам не принесе. їх сила - в нашій слабості, у хмарі перемін, якими затуманюють, залякують і приневолюють нашу свідомість. А наша сила і відвага і перемога -у первісній віками християнській католицькій зброї: в ретельному дотриманні того всього, що чинили предки: в достойній святій Літургії, в належному дотриманні святих Тайн, у пошані до Сердець Ісуса і Марії, до Вервиці, до Адорації, до всіх католицьких практик, до нашого єдиного Христового Намісника на землі, Папи Римського Івана Павла II, до науки його попередників і Святих Отців Вселенської Церкви із Заходу і Сходу.

Слава Ісусу Христу!
о. Ярослав М.
Кінець цього видання

о. Боніфацій Гюнтер (Чину Кармелітів Босих) "Тільки сатана не хоче вклякати перед Богом і Божою Матір´ю. - Вроцлав-Івано-Франківськ, 2002 р.