Нинішні часи сповнені парадоксів, бо за низкою декларованих «здобутків Прогресу» дуже часто криється ряд кризових моментів людського буття. Прикладом може слугувати поширення лібералізму, котрий сьогодні перетворився на панівну суспільно-політичну ідеологію. Етимологічно термін «лібералізм» безпосередньо пов’язаний із поняттям свободи; цю ж свободу лібералізм захищає і утверджує на рівні декларацій і гасел. Однак – тут, власне, ми і наштовхуємось на приклад парадоксальності – ідеологія лібералізму несе в собі цілий комплекс несвобод, різноманітних форм узалежнення людини, про що більш докладно ми зазначимо нижче. В чому ж полягає причина такого стану речей? Адже лібералізм, здавалось би, має бути вершиною, найкращим на сьогоднішній день здобутком у сфері людських прагнень свободи. Чому замість жаданої свободи людина отримує її ерзац, ідеологічно-декларативну симуляцію? Відповідаючи на поставлені питання, нам варто проаналізувати генетичну природу ідеології лібералізму, з’ясувати її витоки, її світоглядно-філософське коріння та ментально-психологічне підґрунтя.

Як і багато інших «-ізмів», лібералізм своїм корінням сягає епохи пізнього Середньовіччя (фактично, «смертного одра» цієї епохи) і генетично пов’язаний з явищем гуманізму. Звісно, не варто у працях перших гуманістів шукати комплекс основних ідеологем лібералізму, однак саме гуманістична революція (зміна теоцентричної світоглядної парадигми антропоцентричною) визначила подальшу динаміку Західної цивілізації – руйнування її традиційного, релігійного характеру. Логічним наслідком такої деструкції і постала ідеологія лібералізму як приклад секуляризованого антропоцентричного світогляду.

Ідеологія лібералізму зберігає у собі характерне для гуманізму прагнення емансипації людини, в першу чергу – емансипації від Бога, від власного Творця. Саме така емансипація протягом століть  для багатьох західних інтелектуалів була синонімом боротьби за свободу. В різні періоди історії ця емансипація набирала форм боротьби проти «догматизму», проти Церкви та релігії, проти норм моралі; в її арсеналі можна знайти і «Роздушіть гадину!» Вольтера, і заклики до сексуальної революції В. Райха та Ж. Батая, і долання «логоцентризму» та метафізики Ж. Дерріди. Лібералізм, будучи політичною ідеологією, підсумовує «здобутки» такої «емансипованої» філософської думки мислителів-гуманістів і своїм ідеалом проголошує «вільну людину», наділену цілим комплексом прав і свобод. Однак чи справді вільною є людина в умовах панування лібералізму? Відповідь на це питання ми зможемо знайти, коли поглянемо на деякі аспекти життя сучасного Заходу.

В моральній площині сутність лібералізму зводиться до етики прагматизму. Остання, заперечуючи трансцендентне джерело моралі, головним імперативом людських взаємин проголошує утилітарні інтереси. Благом в даній етичній системі виступає те, що приносить реальну користь одному і не шкодить іншим. При цьому гіперболізуються права окремого індивіда і мінімалізуються його обов’язки. Може здатися, що людина за таких умов дійсно стає вільною – вільною від Церкви та її догм і повчань, вільною від норм моралі, що не приносять, на перший погляд, жодної практичної користі, вільною обов’язків, котрі лише ускладнюють життя. Та чи так це насправді?

Розглянемо реалізацію ліберальних принципів у сфері сексуальності. Що криється за вивісками вільної любові та сексуальної свободи? Якщо християнство розглядає відносини чоловіка і жінки насамперед у сакральній площині, бачить їхнє коріння у царині метафізики, то лібералізм їх профанує, беручи до уваги в першу чергу фізіологічну сторону питання. «Вільні люди» мають право створювати більш чи менш тривалі гетеро- (чи гомо-) сексуальні союзи насамперед для «потреби» отримання задоволення. Такий тип сексуальної самореалізації максимально дистанційований від поняття обов’язку: зникає верифікація поведінки відносно релігійних норм, зникають гендерні ролі, взаємні обов’язки чоловіка і жінки (бо є лише «рівноправні сексуальні партнери»), зникає відповідальність за творення нового життя (адже існує широкий спектр контрацептивів та легалізовані аборти). Саме такий тип «свободи» реалізується в умовах лібералізму. Ця «свобода» містить у собі ряд несвобод.

Найперше відзначимо той факт, що людина стає рабом власного лібідо. Зрозуміло, що лібералізм опирається на гедоністичне ментальне підґрунтя, тож така залежність в умовах ліберального суспільства не вважається патологією, формою несвободи. Такий тип рабства найкраще помітний у релігійній площині – як рабська залежність від гріха. Для секуляризованої свідомості лібералізму це «свобода» – «свобода бути собою». Однак насправді така «свобода» – це свобода деградації, морального виродження, що неухильно передбачає відчуження людини від власної сутності.

Вже згадуваний нами В. Райх вважав, що сексуальне «визволення» – це шлях до побудови вільного, демократичного суспільства, адже подавлення сексуального бажання призводить до неврозів, котрі, в свою чергу, є передумовою існування авторитарних («фашистських» за Райхом) режимів. Практика лібералізму твердить зворотне. Витворений ліберально-гедоністичною культурою еротоман, будучи нездатним навести лад у сфері власних бажань, володіючи атрофованою силою волі, стає жертвою різноманітних маніпуляцій, спрямованих на збереження та успішне функціонування ліберальної, капіталістичної системи.

«Свобода» спрофанованої сексуальності є чи не найбільш яскравим прикладом характерної для лібералізму гіпертрофії тілесної модальності. Йозеф Рацінгер (Папа Бенедикт ХVI) в одному зі своїх нещодавніх виступів дуже слушно охарактеризував це явище як культуру «прославлення тіла, яка насправді баналізує сексуальність і намагається виключити її з контексту єдності між життям і культурою» [1].

Гіпертрофія тілесної модальності безпосередньо пов’язана із феноменом  споживацького суспільства (очевидно, між поняттями «ідеологія лібералізму» та «споживацьке суспільство» таке ж взаємовідношення, як і між поняттями «комунізм» та «радянське/совкове суспільство»). «Споживацький спосіб життя, – зазначає один католицький автор. – … виснажує людину психологічно, оскільки у гонитві за розвагами, екзотичними наїдками і напитками, електропобутом, найновішими комп’ютерами та машинами людина намагається заповнити духовну пустку, яку може заповнити лише справжня любов і ласка. Від психологічного виснаження походить і фізичне виснаження. Людські надмірні задоволення коштують дорого, і людина не шкодує ні свого часу, ні здоров’я, щоб якнайбільше заробити гроші, якими потім розплачуватиметься за тимчасове почуття насиченості… Така гонитва з психологічним і фізичним виснаженням робить її самотньою. У неї бракує часу насолодитися красою оточуючого світу, квітами, запахами дерев, читанням доброї книжки, а найважливіше бракує часу на спілкування з друзями, рідними і близькими. Людина потребує спілкування найбільше, а в споживацькому суспільстві цю потребу вміло і хитро використовують маркетологи і рекламотворці… Вони неначе обіцяють рай на землі, а насправді пропонують надцінений товар, який часом людині не  потрібний…» [2]. Таким чином, член побудованого на засадах лібералізму споживацького суспільства хоч і користується комплексом юридично гарантованих прав та свобод, а також моральною вседозволеністю, що її санкціонує етика прагматизму, все ж не є вільним. Лібералізм, ніби підсумовуючи результати емансипації людини, її ілюзорного «визволення», своїми «свободами» лише відкриває простір для духовного виродження і спустошення, відчуження людини від власної сутності, її узалежнення від власних слабостей, і, врешті-решт, призводить до того, що людина стає нездатною протистояти зовнішнім маніпуляціям.

Фактично, лібералізм обеззброює людину у її боротьбі за справжню свободу. Передусім, він переконує в тому, що свобода, загалом, вже здобута, за неї вже не потрібно боротися. Це теж одна із форм лібералістичного поневолення – поневолення брехнею. Щоправда, лібералізм все ж інколи санкціонує певний «простір боротьби»; при цьому він ставить хибні задачі, реалізація котрих, в кінцевому рахунку, лише посилює панування тотального лібералістичного занепаду. Прикладами такої хибної боротьби є боротьба за «гендерну рівність», права «секс-меншин», толерантність і т.д.

Тактикою лібералізму є подвійні стандарти. Перефразовуючи відомого філософа, можемо сказати, що для лібералізму є характерним принцип «Нерівна всім свобода». Лібералізм санкціонує свого роду «контрольований плюралізм», в котрому знаходять собі свободу вираження лиш ті ідеї, котрі виростають на ґрунті  лібералістичних «цінностей». Ідеї та носії ідей, що ґрунтуються на відмінній від лібералістичної системі вартощів, оголошуються поза законом як «екстремістські», «фундаменталістські», «фашистські» і т.п. Свободою проголошується ілюзія свободи, борці ж за справжню свободу проголошуються ворогами свободи.

Ігор Загребельний

---

Примітки
1. Бенедикт ХVI. Знак Вічної Любові // Католицький вісник. – №18 (519). – 2 жовтня 2011р. – С. 12
2. Кіндій О. Подолання споживацької ментальності // Пізнай правду. – №4 (91). – листопад-грудень 2009 року. – С. 8

* - Із тез, озвучених під час Всеукраїнської науково-практичної конференції «Реалії та ілюзії свободи: філософський аналіз сучасності» (Полтава, 21-22 жовтня 2011 року).