Захід зібрав велику аудиторію: священнослужителі, чернецтво, семінаристи, парафіяни православних храмів прийшли послухати і обговорити цю тему, важливу для сучасного життя Православної Церкви.

Після молитви перед початком всякого доброго діла, випереджаючи виступ священика, ведучий Іван Волков нагадав слухачам, що минулого року в католицькій церкві широко святкувалася 50-та річниця відкриття Другого Ватиканського собору, а в 2015-му католики планують відзначити 50-річчя його завершення. І в справжній ювілейний проміжок по всьому світу проходять різні виставки, конференції та інші заходи, присвячені цій події.

ПЕРЕДІСТОРІЯ СОБОРУ

Перші камені в основу Другого Ватиканського собору були закладені майже за півтора століття до його проведення італійськими «вільними каменярами» - масонами. Підтверджують це витяги із секретних паперів керівників «Верхньої Венти» (вищої масонської групи) італійських карбонаріїв 1820-1846 років, опубліковані істориком Жаком Кретино-Жолі у книзі «Римська церква і революція»:

«Папа, яким би він не був, ніколи не прийде в таємні товариства; їм самим слід зробити перший крок до церкви, щоб підпорядкувати собі і її, і папу <...>. Ми не розраховуємо залучити пап до нашої справи, навернути їх до наших принципів, зробити їх проповідниками наших ідей <...>. Ми повинні просити, ми повинні шукати, ми повинні чекати, подібно євреям в очікуванні Месії, потрібного нам папу <...>. Це вірніше приведе нас до захоплення церкви, ніж памфлети наших французьких братів і навіть ніж золото Англії. Хочете знати чому? <...>. Ми будемо мати мізинець залученого в змову спадкоємця святого Петра, і цей мізинець коштуватиме в нашому хрестовому поході дорожче всіх Урбанів II і всіх святих Бернардів християнства <...>.

Щоб отримати папу відповідних якостей, нам потрібно підготувати для нього - для цього папи - покоління, гідне царства, про яке ми мріємо. Залиште в стороні старих і людей зрілого віку; зверніться до молоді і, наскільки це можливо, до дітей <...>. Серед них вам неважко буде створити собі репутацію добрих католиків і патріотів. Ця репутація відкриє молодим священикам і ченцям доступ до наших доктрин. За кілька років це молоде духовенство поступово візьме в свої руки всі функції церкви; воно буде керувати, управляти, судити, воно увійде в найближче оточення влади і буде призвано, щоб обрати нового понтифіка, який, подібно до більшості його сучасників, обов'язково буде тією чи іншою мірою прихильний <...>  загальнолюдським принципам, принципам, розповсюдження яких ми зараз починаємо <...>.

Якщо ви хочете здійснити в Італії революцію, шукайте папу, портрет якого ми представили вище. Якщо ви хочете встановити царство обраних на троні вавилонської блудниці, то нехай до вас приєднається духовенство, переконане, що йде під прапором апостольських ключів <...>, закиньте ваші мережі за прикладом Симона. Закиньте їх <...> у ризниці, семінарії і монастирі, і якщо ви наберетеся терпіння, то ми обіцяємо вам улов більш чудовий, ніж улов Симона <...>. Ви будете проповідувати революцію в тіарі й сутані, з хрестом і хоругвою в руках, і достатньо буде найменшого поштовху, щоб ця революція запалила вогонь у чотирьох краях світу ... »

Фактично цей текст можна назвати програмним для Другого Ватиканського собору, що став справжньою «церковною» революцією всередині Ватикану. Ще з середини XIX століття карбонарії почали виховувати папістську молодь у своїх принципах, і з часом з неї виросло покоління по обновленському налаштованого католицького духовенства. Спочатку ця група була маргінальною і не користувалася впливом, проте з приходом до влади папи Івана XXIII (1958-1963 рр..) ситуація змінилася докорінно. По суті це і був той папа, якого італійські карбонарії чекали, як свого месію. Він проголосив політику «аджорнаменто» («оновлення»), яка виразилася в корінному перегляді догматичного, канонічного і богослужбового ладу католицької «церкви», при збереженні найважливішого положення папізму - хибного догмату про першість римського папи над усіма Церквами.

Хід Собору. Розгляд іудейського питання.

Відкриття Другого Ватиканського собору відбулося 11 жовтня 1962 року. У передсоборний період міжнародні єврейські організації виконали велику роботу з підготовки бажаних документів, проекти яких представив на соборі єзуїт кардинал Августино Беа (1881-1968). Пов'язаний з єврейськими організаціями по лінії «вільних каменярів», Беа влаштував зустріч лідерів міжнародного єврейства з папою, який погодився докласти всіх зусиль до того, щоб пропоновані іудеями реформи в католицизмі були прийняті собором. З цією метою папа призначив кардинала Беа керівником Секретаріату з християнської єдності, який займався підготовкою собору. Але папі Іоану XXIII не судилося побачити виконання своїх планів - він помер незабаром після відкриття собору. Проте його справу продовжив кардинал Джованні Батіста Монтіні, один з найбільш високопоставлених членів римської курії, при зведенні на папу, який взяв собі ім'я Павла VI (1963-1978 рр..). Цей папа дотримувався таких же модерністських поглядів, як і його попередник, і зумів довести задуману латинськими оновленцями справу до кінця.

На їх шляху виникали різні перешкоди. Так, ознайомившись з проектами реформ, запропонованими іудеями, держсекретар Ватикану кардинал Амлета Джованні Чіконьяні, не посвячений у плани реформаторів, прибрав їх питання з порядку собору як можливу причину загострення відносин з арабами. Але Беа і його однодумці незабаром повернули їх до порядку, доповнивши положеннями про мусульман і язичників.

Суть іудейського проекту полягала в тому, щоб Ватикан, який в особі папи Пія XII (1876-1958) зайняв непротивленську позицію щодо Гітлера і став тим самим, за версією іудеїв, винним у Голокості, спокутував свою провину перед ними. Іудеї вимагали визнати, що причиною геноциду нібито послужило християнське вчення, і тому воно повинно бути реформовано.

Текст Декларації про нехристиянські релігії у формулюванні основних положень якого вирішальну роль зіграли іудейські організації, повністю заперечував відповідальність іудеїв за смерть Господа нашого Ісуса Христа, відкидав вираз «народ-боговбивця», звинувачував католицьку «церкву» в антисемітизмі, ставив під питання достовірність святих Євангелій (особливо від апостолів Іоана та Матфея), дискредитував навчання як істинних Святих Отців Церкви Христової (напр., свт. Іоана Златоуста), так і великих традиційних католицьких богословів.

На соборі ці положення викликали гостру дискусію між консерваторами і оновленцями, і, хоча до єдиної думки прийти не вдалося, документ все ж був затверджений. Обновленці, безумовно, набагато краще підготувалися до собору: вони займали всі ключові пости в соборних комісіях; контрольований ними Інститут документації (ІДОС) готував обновленські матеріали для учасників засідань (у консерваторів такого органу не було); нарешті, формулювання були складені так, що за затвердженням відразу слідувало заперечення, і текст можна було тлумачити як завгодно.

Собор завершив свою роботу в грудні 1965 року. Всі нав'язані іудеями і лібералами революційні документи були прийняті, що викликало розкол в папістській церкві. Кардинал Марсель Лефевр відмовився підкорятися соборним рішенням. У 1970 році він заснував «Священиче братство святого Пія» і «семінарію» в Еконі (Швейцарія) для католицьких священиків-традиціоналістів, почавши відкриту боротьбу з Ватиканом за збереження колишніх устоїв. Після того як Лефевр висвятив у священики дванадцять своїх учнів, він був заборонений у служінні, але проігнорувавши указ він продовжив автономне існування.

Прийняті документи

Другий Ватиканський собор прийняв шістнадцять документів. Найбільш важливими з них стали Догматична конституція про Церкву, Пастирська конституція про Церкви в сучасному світі, Декрет про екуменізм, Декларації про релігійну свободу і про ставлення Церкви до нехристиянських релігій. В окремих документах були розглянуті питання меси, Біблії, прелатів, патерів, чернецтва, апостольства мирян, духовної освіти, виховання, східних католицьких «церков», місіонерства, засобів масової комунікації.

Собор фактично капітулював перед іудаїзмом, визнавши іудеїв «старшими братами, що зберегли Божественне обрання»; відкинув їх провину в боговбивстві і засвідчив «спасительність» талмудичного іудаїзму.

У документі, присвяченому цьому питанню, іудеї представляються як «народ, яким належить усиновлення, i слава, i заповiти, i законоположення, i богослужiння, i обiтницi; i вiд них Христос по плотi (пор.: Рим. 9, 4-5), улюбленцi Божi заради отцiв.  Бо дари i покликання Божi непорушнi. (пор.: Там же. 11, 28-29)».

«Собор пам'ятає про узи, що з'єднують духовно народ Нового Завіту з потомством Авраама <...>. Церква не може забути <...>, що вона бере соки від кореня тучної маслини, до якої були прищеплені гілки дикої маслини, тобто язичницькі народи (пор.: Там же, 17-24). Бо Церква вірує, що Христос, мир наш, примирив іудеїв і язичників на Хресті, і зробив з обох Собі одне (пор.: Еф. 2, 14-16)», - йшлося в документі.

Собор також визнав Аллаха ідентичним Богу Отцю і назвав його «Суддею», чим фактично засвідчив зречення католиків від Бога, оскільки Суддя в Християнстві - це Господь Ісус Христос, Якого магометани не визнають Богом, але Який сказав: Я дорога, і правда, і життя; ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене (Ін. 14, 6).

 Патріарх Варфоломій з папою Франциском I

Собор визнав спасительними і такими, що містять «насіння Віри»  всі язичницькі релігії, заявивши, що і в них діє благодать Святого Духа, чим вкотре звів непрощенну хулу на Духа Божого (див.: Лк. 12, 10).

У відношенні екуменізму Ватикан заявив про себе як про єдину істинну церкви, але визнав, що «ті, хто вірує в Христа і належним чином прийняв хрещення, перебувають у відомому спілкуванні з католицькою церквою, нехай навіть неповному, а повне спілкування можливе тільки з визнанням влади наступника Петра, тобто понтифіка Риму».

Відзначимо тут, що практично таку ж позицію займають багато «православних» екуменістів стосовно папістів та інших єретиків. Вони кажуть про невизначеність кордонів Церкви, у зв'язку з чим вважають її членами і всіх «хрещених» в єретичних лжехристиянських конфесіях.

Собор здійснив і ряд «богослужбових» реформ. Традиційну Тридентську месу латинською мовою замінили служінням на сучасних мовах. Нова меса стала відрізнятися і зовні: якщо раніше патер стояв обличчям до «вівтаря» і спиною до парафіян-католиків, ніби очолюючи громаду в її молитві, то тепер він повинен стояти обличчям до народу, а «вівтар» у колишньому розумінні взагалі скасований - замість нього часто використовується переносний столик. Змінено були тексти молитов і співів і дії патера.

«Сповідь» була відокремлена від «причастя», що призвело до фактичного її скасування. Пости скоротили до двох днів у році - у так звану Попільну середу (початок Великого посту) і Велику п'ятницю за католицьким, григоріанським календарем. Перед «причастям» тепер достатньо попостувати тільки одну годинку...

Додамо тут, що ці зміни аналогічні тим, які «православні» реформатори намагаються узаконити у нашій Церкві, і наївно було б очікувати, що результати їх можуть бути іншими.

Підсумки реформ

Нововведення, узаконені Другим Ватиканським собором, призвели католицьку церкву до катастрофічних наслідків. «Богослужбові» реформи, спрямовані на залучення людей до католицизму (саме з цією метою і були введені «більш зрозумілі» меси на сучасних національних мовах), остаточно десакралізували і без того безблагодатні служби католиків, позбавивши їх містичної складової, в результаті чого інтерес до них втратився абсолютно. Костели спорожніли, меси скоротилися до 15-20 хвилин. У багатьох країнах Європи занедбані культові будівлі були продані приватним власникам і використовуються в якості розважальних та інших закладів. У збережених костелах прибрали органи, замінивши їх гітарами, які вимагають менших матеріальних витрат. І тепер католицька служба сильно нагадує протестантську, а обидві вони все більше стають схожими на звичайні дискотеки. На Африканському континенті в меси допустили внесення елементів культури місцевих язичницьких племен, що практично прирівняло їх до шаманських ритуалів. Таким чином, відбулося скасування традиційного католицизму.

Нерідко й самі папісти критично оцінюють результати собору. Кардинал Йозеф Ратцінгер (що став згодом папою Бенедиктом XVI), який виконував на соборі обов'язки богословського консультанта, писав: «Принесені собором результати, як сьогодні можна про це судити, жорстоко обдурили очікування всіх. Папи і отці-делегати собору сподівалися досягти нової католицької єдності, однак замість неї почалися конфлікти, що переходять, кажучи словами самого Павла VI, від самокритики до саморуйнування <...>. Замість очікуваного прориву ми, навпаки, маємо справу з процесом поступового занепаду».

Папа Павло VI охарактеризував постсоборну ситуацію всередині католицької «церкви» як «змішання і нетерпимість свідомості, релігійне збіднення, недостатність моральних бар'єрів проти наступу гедонізму». А одного разу він із сумом промовив: «У храм Бога через якусь щілину просочився сатанинський дух».

Уроки Другого Ватиканського собору для Православної Церкви

Другий Ватиканський собор зробив згубний вплив не тільки на католицьку церкву. Незважаючи на його плачевні підсумки та сум’яття з цього приводу в лавах латинських ієрархів, «православні» модерністи і екуменісти дивляться на нього як на зразок для реформування Православної Церкви (!).

У найближчому майбутньому вони мають намір провести свій Другий Ватиканський «вселенський» собор - так званий «Святий і великий Всеправославний Собор», підготовка до якого ведеться вже багато років. За сформульованим на сьогоднішній день порядком цього собору видно, що вони спробують зламати традиції і засади Православної Церкви. Собор планує ввести тричі відданий анафемі на Константинопольських Соборах XVI століття новий календарний стиль для всіх Помісних Православних Церков, узаконити єресь екуменізму, скоротити пости, знизити вимоги до чистоти сімейного життя для священнослужителів, а також надати Константинопольському Патріарху привілеї, подібні до влади папи римського.

Повертаючись до секретних паперів керівників «Верхньої Венти» італійських карбонаріїв, слід зазначити, що схему революції, проведеної в католицькій церкві, вороги Христові планують використовувати і для руйнування Православної Церкви. І за аналогією з тим революційним папою, якого вони чекали, тепер, ймовірно, вони покладають надії на революційного Константинопольського Патріарха в особі Варфоломія I (Архондоніса).

Втім, навіть якщо цей собор і відбудеться, православні християни не приймуть його рішень, які будуть суперечити догматам, канонам і Священному Переданню Церкви Христової. Обновленством можуть бути заражені тільки ті, хто зрадив Господу єретичні і розкольницькі спільноти, позбавлені благодаті Святого Духа. У Православній же Церкві «розбійницькі» собори бували і раніше. Але завжди їх учасники віддавалися анафемі, а Церква Христова буде існувати вічно, бо Господь сказав: Створю Церкву Мою, і сили адові не переможуть її (Мф. 16, 18).

***

По закінченні лекції ми попросили присутнього в залі ієромонаха Петра (Семенова) висловити свою думку про почуте.

Батюшка зазначив, що минула лекція особливо цінна тим, що інформація про Другий Ватиканському соборі розкидана по різних джерелах, серед яких переважають свідчення самих папістів і екуменістів, які, як правило, не відрізняються об'єктивністю. Православних джерел інформації з даної теми вкрай мало, і лише останнім часом стали з'являтися перші більш-менш повні православні дослідження на основі архівних матеріалів і зарубіжних джерел, які розкривають таємні механізми прийняття рішень на соборі (зокрема, тут можна назвати книгу кандидата історичних наук Ольги Миколаївни Четверикова «Зрада у Ватикані, або Змова пап проти християнства»). 

Отець Петро переконаний, що дана тема особливо актуальна у зв'язку з тим, що сьогодні Православна Церква з тривогою очікує свого «Ватиканського собору» - обновленської революції. І ми, за словами священика, повинні зробити все, щоб вона не відбулася.

Після лекції всі охочі отримали можливість поставити священику Михайлу Новікову свої питання. Один із слухачів поцікавився: «Чи не свідчить надзвичайна стійкість кардинала Марселя Лефевра у захисті своєї віри, що його зміцнювала благодать Святого Духа?»

Отець Михайло відповів, що принциповість Лефевра заслуговує поваги, як і стійкість будь-якої людини, яка готова постраждати за свої переконання. Однак це не є свідченням благодаті Святого Духа, якої в єретиків бути не може. Як пише святитель Василь Великий, «Ті, що відступили від Церкви вже не мали на собі благодаті Святого Духа. Бо збідніло надання благодаті, бо минулося законне спадкоємство. Бо перші, які відступили отримали посвячення від Отців, і, через покладання рук їх, мали дар духовний. Але відторгненням, зробившись мирянами, не мали влади ні хрестити, ні рукополагати, і не могли дати іншим благодаті Святого Духа, від якої самі відпали».

Лефевр - католицький аналог комуністичних героїв, що зазнали гоніння за свої переконання і не зрадили їм.

Дмитро ПОКРОВСЬКИЙ

pravoslavnews.com.ua