Для багатьох католиків церковні події останніх п’ятнадцяти років були немов грім з ясного неба.
Що ж могло спричинитися до такого вибуху гніву, протесту, відступництва, єресі та зненависті серед католицтва? Природний порядок речей неначе перевернувся: наслідки без причин, вибухи без вибухівки чи підривників.
В основі цих почуттів зазвичай лежить переконання, що до Другого Ватиканського Собору з католицизмом «все було добре», за винятком дрібних негараздів. Недоліки, якщо й були, то не досить вагомі, щоб спричинитися аж до таких лих і клопотів.
Це переконання, на мою думку, помилкове. До того ж, воно сприяє наростанню невдоволення та здивування.
Я вважаю, що зараз, оцінюючи стан справ до Собору, ми можемо чіткіше ніж будь-коли побачити два основні корені зла. Розуміння їх може розтлумачити, чому зараз поруч з намаганням реформувати Церкву таким звичним стало відступництво.
Перше з двох лих – це суттєвий занепад духовної наснаги віруючих (як серед духовенства, так і серед мирян, тобто усіх нас), який ховають за привабливою маскою релігійної практики. Гадаю, без цього сучасному бунтові просто не було б місця.
Друге з них – це поширення єресі або наближення до єресі ідей у колах вищого духовенства, і то ширших, ніж можна собі уявити.
Під вищим духовенством я маю на увазі не кардиналів та єпископів, а науковців, мислителів, викладачів католицьких університетів та вищих навчальних закладів, фактично, цвіт католицької інтелігенції. Саме про цей другий чинник і йтиметься далі.
Що відбувається у світі вищого духовенства протягом останнього сторіччя? Чому ця Єрусалимська твердиня так трагічно впала в прах у час тріумфу модернізму?
Передусім, декілька загальних зауваг щодо місця навчання та наукової роботи у житті Церкви.


Присвятити свій талант трактуванню віри, тлумаченню церковного вчення – це дуже благородно. Варто лише пригадати надзвичайні досягнення вірних католицьких вчених і богословів – і відчуваєш вдячність перед Богом за їхню обдарованість, яка уможливила створення їхніх праць, та перед цими людьми, за те, що належно використали свої таланти.
Хоча основне завдання католицьких науковців цього типу – це тлумачення та захист Одкровення й істин, що на нього спираються, однак не менш важливою є другорядна, проте дотична робота: дослідження нових ідей, які постійно висувають люди як у Церкві, так і поза її межами, щоб відділити істинне від помилкового; спостереження, як правдиві елементи узгоджуються з Одкровенням.
Ця частина роботи, мабуть, найскладніша. У сфері роздумувань та нагромадження фактів надзвичайно легко спіткнутися, збитися на хибний шлях, позаяк часто доводиться досліджувати нові території.
На мою думку, найнебезпечніша пастка – це схильність дослідників «закохуватися» у предмет своїх досліджень. У серці католика – дослідника буддизму буддизм та буддисти посідають чільне місце, те ж стосується й дослідників камінного віку. (Археолог сер Леонард Котрел (Leonard Cottrell), коментуючи цю слабкість, добродушно зауважив, що знав ассиріологів, яким древні ассирійці на барельєфах видавалися красенями). У цьому випадку «мій предмет» стає єдиним життєвим інтересом, а віра – лише нудним додатком. Наслідки особливо шкідливі, якщо дослідник є священиком. До того ж, існує спокуса намагатися зблизити «свій предмет» та віру якомога тісніше.
Окрім того, власне навчання або інтелектуальне життя можуть вийти на перші ролі, перетворившись на вищу альтернативу релігії. Тоді колега-науковець, навіть якщо він атеїст, видаватиметься духовно ближчим, ніж більшість віруючих.
Дивно, що католиків не вчать більше думати про «церковних науковців», що немає окремих контемплятивних орденів, які б молилися і покутували за них, адже робота їхня така необхідна, а вони посідають одне з провідних стосовно віри місць у Церкві. Вони на своєму спостережному пункті перебувають під постійним вогнем перестрілки. Вивчаючи нові книжки та наукові публікації, вони зазнають спокус, які більшість віруючих ніколи не переживала.
«Яка чудова думка. Але як тоді з доктриною про благодать? Може помолитися перед тим як читати далі? Ні, у мене немає часу. Робота важливіша. Laborare est orare. Церква може помилятися. Цього ніхто ще не визначив. Як може дурнуватий єпископ зрозуміти такі складні ідеї?»
Головна небезпека полягає не в тому, що вони звернуть на хибних шлях – будь-хто може помилитися, - а в тому, що ступивши на нього, вони підуть далі, незважаючи на перестороги.

Католицьких науковців, як відомо, надійно захищає покора авторитетові церковного вчення та готовність віддати свої висновки йому під  суд. Вони в безпеці, якщо усвідомлюють, що незважаючи на свою мудрість та вченість, вони – не остання інстанція у релігійних справах і не завжди можуть вирішувати, як і допоки слід продовжувати дослідження, що стосуються моралі та віри.
Частина таїнства Церкви полягає  у тому, що Бог вирішує, як донести свої істини до людей. Саме це вивищує галилейських рибалок над грецькими філософами та їм подібними. Троє мудреців, які схилилися перед Божественною Мудрістю, виявили те, як дитина стала Первообразом. Папа або єпископ може бути вченим, але вченість нічого не додає до його авторитету. Адже його влада судити ідеї навіть найвидатніших мислителів походить єдино від того, що він є наслідником одного з малоосвічених трударів-апостолів Господа нашого (Св. Павло з його «вищою освітою» став апостолом лише пізніше, та й то після чималих принижень).
Неважко зрозуміти мету цього плану. Всі Божі задуми спрямовано на те, щоб ми себе не вивищували у власних очах, бо це єдиний спосіб потрапити до Царства Небесного. І саме люди, обдаровані інтелектом, якнайбільше потребують у цьому допомоги. (Над входом до кожного католицького університету можна було б викарбувати слова св.. Терези з Лізьє: «Богові не потрібне жодне людське знаряддя, а я – наменше».) Втім, розумникам такий лад, зазвичай, прийняти нелегко. Допоки є віра, вони з ним миряться. Та як тільки віра слабшає, він стає поперек горла. Тоді замість того, щоб слугувати Христові та Його Містичному Тілові, вони, самі цього не усвідомлюючи, стають на службу цьогосвітніх сил (як Оккам, коли втік з Авіньйону до двору Луї Баварського), або власних кар’єр.
На мою думку, найнеприємнішими рисами видатних богословів післясоборового періоду є їхнє буденне марнославство та егоїзм. Відсутність віри, звичайно, ще гірша, але не така огидна. Вони байдужі до розгубленості та ніяковості, які вони сіють у серцях простих людей; до численних випадків віровідступництва, спричинених їхньою діяльністю. Ніщо не турбує їх, допоки вони мають можливість писати, що забагнеться, працюючи на свою репутацію. Якби так поводилися лікарі, залишаючи позад себе трупи та калік, вони зажили б не слави, а ганьби.
Проте богослови-революціонери не приймають Божого плану для Церкви. Наступила доба експертів, а отже, світ вважає, що богослови мусять посісти в Церкві таке ж місце, як і науковці у світському суспільстві – тобто керівне. Це велика мрія, точніше омана богословів-революціонерів, а також низки науковців та секулярних мислителів. Справжні інтелектуали майже ніколи не керують – хіба іноді, під час лиха та безладдя. Сама природа їхнього обдарування це унеможливлює. Мислителі з вродженими здібностями провідника, як Кальвін або Ленін – це рідкість (дякувати Богу), і світ, зазвичай, полегшено зітхає, коли їх не стає.
Істини повинні залишитися недоторканими
До того ж, вчені-християни часто заплющують очі на той факт, що Одкровення різниться від інших видів знань. Як цілісну й певну істину Божу його треба залишити повністю недоторканим. Це не просто набута постійно поповнювана інформація, яку час від часу слід перевіряти на наявність помилок. (Тут не місце для обговорення розвитку доктрини та періодичного оновлення теології. Цими темами часто зловживають, однак це ніяк не впливає на те, що я сказав). Саме тому для католицьких богословів і вчених недоступна наукова свобода їхніх світських колег, як би вони її не прагнули.
Окрім пихи та егоїзму на католицького науковця чигає ще одна спокуса – острах перед його колегами не-католиками, перед їхнім здивуванням, насмішками на вчених зустрічах чи університетських зібраннях.
«Ой, даруйте, отче, я й забув, що ви мусите запитати дозволу в Папи, перед тим як погодитись, що…»
Отець мав би відповісти, що тішиться, подаючи свої ідеї щодо віри та моралі на розгляд Папі, позаяк якщо Бог відкрив нам істину, то треба її захистити від розмаїтих людських поглядів, але натомість він скрушно ніяковіє. Навіщо йому зважати на Рим, який не розуміється на науці? Віра в академічних колах – це важкий тягар, немов причеп із лахміттям.
Сьогодні, щоб зберегти віру, вченим-католикам знадобиться незалежність від людської думки.
Одкровення різниться від інших видів знань і ще за деякими пунктами. У секулярних студіях переважно достатньо інтелекту та старанної праці. Звичайно, вади характеру та брак віри у свою справу мають певні наслідки. Фрейдові атеїзм та зверхність, наприклад, змусили його заплющити очі на речі очевидні для людей іншого складу. Утім, завдяки самим лише природним талантам та якостям можна досягти вражаючих результатів. Однак для вивчення і розуміння католицької теології, Святого Письма та історії Церкви необхідно мати ще дещо.


Щоб зрозуміти, слід, передусім, вірити. Невіруючі історики Церкви знають набагато більше про її теологію та про церковне життя, ніж пересічні католики, але глибше не розуміють нічогісінько із того, що знають. Те ж саме починає стосуватися вчених-католиків, яких охоплюють сумніви.
Втім, самої віри недостатньо, необхідне ще й доброчестя. Вчений-католик, який опускається до закостенілості, амбітності, цинізму чи егоїзму – а таке нерідко трапляється з науковцями, - розумітиме свій предмет лише поверхово. Якщо вчені та богослови починають припускати, що дослідження цілковито залежать від їхніх інтелектуальних здібностей, а не від Божої благодаті, їх засліплює пиха. Гадаю, саме через високу думку про себе як про науковця Долінджер покинув Церкву, а лорд Актон став дуже непевним її членом. Історія свідчить, що саме здібні та вчені, загалом, першими «попадались» на нові помилки. На початку ХХ ст. у відомій лондонській церкві знаменитий священик, який потім став відступником, проповідував єресь. Першим помітив це пересічний мирянин, а вчені отці, зачитані у свої книжки, зрозуміли це лише пізніше.
Ці зауваження про спокуси та природні труднощі, які заважають вченим-католикам, я висуваю, щоб висвітлити діяльність декого з них у певному контексті. Безумовно, більшість з цих зауваг очевидні, але маючи їх на гадці, легше зрозуміти великий бунт вчених і богословів ХХ ст. Причини цих лих – передусім, моральні та духовні, а вже потім інтелектуальні.


На католиків, як відомо, завжди впливали поза церковні ідеї, частина з яких вельми шкідливі. Якщо духовне здоров'я міцне, церковне тіло їх відкидає; при найменшому ослабленні мікроби та віруси проникають в організм; якщо ж здоров'я зовсім слабке, розквітає букет інфекцій.
Щось подібне трапилось у середині ХІХ ст.., а у ХХ ст.. досягло піку. Близько 1860 р. католицький вчений світ вперше відчув на собі суттєвий вплив модерної думки, про що йшлося в іншій моїй статті. Засліплені успіхами науки ХІХ ст.. (які справді були вражаючими) та технічними дивами, вони почали приймати низку спекулятивних думок та ідеологій як усталені істини і змінювати католицьку віру, підганяючи її під ці ідеї.
Первісний задум був апостольським: взяти в модернізму все прийнятне й показати, як воно узгоджується з католицькою вірою, щоб людина тої доби могла без перешкод бачити Христа у Католицькій Церкві, а вірні не опиралися тому, що від природи нешкідливе. Треба було відділити зерна модерністської думки від полови – похвальний намір. Така ідея лежить в основі усіх правдивих концепцій того, Папа Йоан назвав aggiornamento.
Втім, вже в тому, як вони говорили про свою роботу, варто вбачати зерна майбутніх лих.
Церкву, казали, слід примирити з «модерними часами» або з «духом доби». Одним з перших таку вимогу висунув Джоберті (пом. у 1852). Та що ж таке «дух доби»? Наскільки з ним можна примиритися? Якщо його ідеї хибні, то чи можна переконати його від них відмовитися? Якщо ж він цього не забажає, то наскільки безпечна співпраця з ним? Саме над такими питаннями багато років розмірковував Жак Марітен, саме вони лежать в основі проектів документів Собору.
Проблема не така серйозна, якщо для доби характерні різні віяння, так би мовити, їх анархічна олігархія. Католики можуть прийняти хороші і зачинити двері перед поганими. У цьому сенсі Церква завжди мириться з модерним часом – адже всі чари модерні – тобто вона просто  терпить те, що не схвалює, але не може побороти. Найбільше, на що вона спроможна – це пом’якшити найсуттєвіші з цих впливів. На перешкоді цьому може стати той факт, що дехто з її дітей вдається до фальшивого  aggiornamento з часом, схожого на пристрасний любовний зв'язок, - прикладом може бути доба Відродження та феодальні часи, - наслідки якого може бути дуже важко усунути. (Духовенство ХХІ ст.. матиме багато клопотів із цим.)
Певною мірою дискусії з цього приводу пов’язані з відмінностями у смаках та пріоритетах: «Чого більше у сучасності – доброго чи поганого?» Проте вже у таких людях, як Джоберті, спостерігаємо схильність (а в наступних поколіннях вона стане ще очевиднішою) розглядати «модерні часи» або «дух доби» як єдине ціле добре за суттю явище, яке можна або прийняти, або відкинути у всій його цілісності. Такий підхід для католика надто спрощений. Модерність, якщо під цим словом розуміти широку низку ідей та сил Просвітництва XVIII ст.. та промислової революції, характеризують видатні технічні та матеріальні досягнення, розважливі і навіть благородні прагнення, але, вочевидь, і глибоку філософські та духовні хиби, найсуттєвіша з яких – небажання людини розглядати себе як найважливіше створіння.


Вважалося також за потрібне повязати віру та науку або віру і розум. В цьому також знаходимо зерна непорозуміння. Зрозуміло, про що йдеться. Природно встановлений факт, якщо це справді факт, фактом і залишається. Наша релігія не вимагає відкидати його. Та іноді значення окремого факту стає зрозумілим лише через певний час, тому наразі видається, що Божі Таїнства суперечать природним фактам і реальності. Що ми маємо на увазі, коли говоримо про поєднання віри з наукою та розумом? Чи прагнемо ми зробити Божі Таїнства «зрозумілими» для пересічних людей та науковців, без віри?
На мою думку, з цього приводу було б набагато менше непорозумінь, якби замість того, щоб говорити про віру та розум, католики оперували такими поняттями, як природні та надприродні знання. Тоді було б зрозуміліше, про що йдеться: про два джерела інформації, два види знань, друге з яких цінніше і дозволяє глибше проникнути у дійсність. В розмовах про віру та розум розум одразу ж здобуває перевагу, позаяк віру найчастіше повязують з непевними почуттями та бажаннями, а розум і наука – зрозумілі й точні, вони оперують виключно фактами. Отже, в обговоренні проблем гармонізації цих двох видів знань розум виходить на перші позиції, чи то представляючи природні знання, чи погляди невіруючих.
У XVIII ст. вчені-католики вдалися до спроб «раціоналізації» надприродного знання задля своїх «невіруючих» сучасників. А це означає, що ці знання почали їм самим видаватися «нераціональними», тобто «неймовірними». Під впливом їхніх вчень, чи точніше спокус, які ці вчення супроводжували, віра занепала. Голос секулярної науки, навіть у релігії, став авторитетнішим, ніж голос Церкви. А отже – в будь-якому конфлікті (справжньому або гаданому) Церква мала би поступатися та пристосовуватися. Замість того, щоб розділяти зерна та полову, вчені вподобавши собі цю полову, вдалися до контрабанди й одно, і друге перевезли до церковної комори.
Такими були джерела модернізму, а інтелектуальне підпорядкування Церкви секулярній науці стало його наріжним каменем. Внаслідок цього процесу Одкровення відкинули як байку, яку люди вигадали для пояснення явищ перед тим, як навчилися мислити; а наука та модерна думка як єдине джерело знань влилися у релігію. На наших очах відбувається справжнісінька еволюція – перетворення одного виду істоти в інший. Після закінчення цієї трансформації виходить вже не християнин, а новостворена людина просвітництва.


Перша фаза модернізму тривала від 1875 до 1910 року, коли його зупинив св.. Пій Х. Потім він існував п’ятдесят років підпільно і знову відродився після смерті Пія ХІІ. На цьому етапі прибічники цієї течії були переважно високоосвіченими, на загальну масу віруючих вона мало впливала.
Постало інтелектуальне братство людей зі спільними інтересами, які читають однакові книжки, мають однакові думки і знаються між собою або особисто, або через листування.
Між 1888 та 1900 роками деякі з них збирались на низці «міжнародних наукових конгресів» католиків (за своєю суттю то були зустрічі істориків, дослідників Святого Письма та філософів), які організовував монсеньйор Д’Гульс – ректор Католицького інституту в Парижі – католицького вищого закладу, заснованого, щоб давати відсіч нападам на віру в ім'я науки. Найдіяльніший з його представників – барон фон Гугель – австрієць за походженням, який другу половину свого життя мешкав у Кембриджі, в Англії. Високоосвічений та начитаний чоловік, він присвятив себе тому, що сумнівними ідеями зводив докупи священиків та мирян. Він користувався великою шаною серед англійських католиків, більшість з яких нічого не знала про його модерні стичні вподобання, а ті, кому про це було відомо, применшували значущість цього факту. Нелегко визначити його віросповідну належність у різний час, але близько 1900 року це була явно не католицька віра. Отець Тирель також модерніст, вислухавши розмову фон Гугеля про релігію на одному з вечорів, так підсумував його погляди: «Ніщо не є справдешнім, однак загальна сума цих «ніщо» велична». Таку оцінку, на мою думку, підтверджують свідчення інших його сучасників. Попри це, він був підозріло благочестивим, на превелике здивування своїх послідовніших французьких друзів. Фон Гугель насолоджувався роллю духовного провідника розгублених душ, іноді переконуючи протестантів, що їм не варто переходити в католицизм. Більшість інших його порад були дуже слушними, позаяк він знався з великими майстрами духовного життя. Непорозуміння щодо нього, передусім, на мою думку, пов’язані з його химерною, непевною, так і кортить сказати – слизькою психологією. Як і решта модерністів тогочасся, він мав дивний письменницький хист, ґрунтований немов на роздвоєнні особистості – іноді він пише, як відданий, високодуховний монах або вдумлива черниця, а іноді – як редактор журналу для скептиків. Подібний хист мав і Тейяр де Шарден.
Звичайно, фон Гугель не створив модернізму, але його знання мов суспільний статус та фінансова незалежність дали йому, як нікому іншому, можливість сприяти розвиткові цього руху. Завдяки йому модернізм набув зв’язності, якої, можливо, інакше не досяг би і без якої б, мабуть, не знадобилися ті заходи, до яких мусів удатися св. Пій Х, щоб покласти йому край.


З-поміж модерністів, з якими листувався фон Гугель, менше десяти відіграли суттєву роль у вивченні руху.
Мабуть, найзнаніший з них Люазі – дослідник писання, лектор Католицького інституту. В 1890-х роках він написав низку статей на захист Нового Завіту проти ідей німецького науковця Гарнака, але результат був радше протилежним. Ораторійський священик Лябертоньєр та мирянин Лерой були філософами. Ебер був головою «Еколь Фенелон» у Парижі, славнозвісного коледжу для хлопців, його зацікавлення були також, головно, філософськими, хоч, окрім того поширювались на історію та дослідження Біблії. Священик Утен був, так би мовити, само призначеним публіцистом руху, а ліберальний протестантський письменник Поль Сабатьєр – палким його прихильником. Таким був основний французький контингент модернізму. В Італії основними популяризаторами ідей цього руху були Міноккі, Бонаюті, Семарія, Фогаццаро. Перші три були священиками. Міноккі та Баонаюті редагували огляди. Барнабит Семарія, подібно до Люазі, вивчав Писання. Фогаццаро – успішний романіст – спромігся донести модерністичні ідеї до широкого читацького загалу. Найпалкішим прихильником руху в Англії був о. Тирель, ірландець за походженням і вихованням, навернений до католицизму. Друзі вважали його містичним мислителем, реформатором філософії релігії. Він, як і Люазі, мав у собі щось від enfant terrible (фр. – жахлива, зіпсована дитина) – потребу привертати увагу, епатувати, вражаючи доросліших і розважливіших товаришів.
Саме ці люди й наробили галасу, вони відкрито казали те, про що інші тільки думали; розвивали ідеї, про які решта тільки почали замислюватись. Як наслідок – їх відлучали від Церкви або ж вони покидали її добровільно, їхні книжки цензурували або ж узагалі забороняли писати. Втім, їх, як і фон Гугеля, не можна назвати причиною модернізму, радше вони були симптомами ширшого та глибшого розладу – верхівкою айсберга.
Нарешті, монсеньйор Міньо – французький архієпископ Альбійський – був обережним єпископальним покровителем цієї течії.
Грандер та видатніші постаті, такі, як Блондел, співчували модернізмові та відігравали у ньому певну роль, однак, утримувались від крайніх ідей. Інші, як-от Едмунд Бішоп – англійський дослідник Літургії, мирянин, навернений до католицизму, - виражали свої погляди лише в особистих листах. Абат Бремон, історик французької духовності (також позначений рисами enfant terrible), здебільшого, дотримувався лінії, дотичної до модернізму, уникаючи суттєвих клопотів. А французький дослідник монс. Дюшесне, образно кажучи, зручненько сидів собі у прихистку над прірвою модернізму, одних підштовхуючи до неї, інших застерігаючи.


Дюшесне – енігматик та інтелектуально мирський священик – спочатку працював у Католицькому інституті, а потім протягом останніх двадцяти років життя – у Французькій школі в Римі. Незважаючи на вченість та глибокі знання з ранньої історії Церкви, він, здається, мало розумів суть Церкви. До інституту папства він ставився вкрай презирливо і цинічно. Ебер казав, що Дюшесне розтлумачив йому «підстави» не вірити у Воскресіння. Пізніше Дюшесне це заперечував. Він розпорядився, щоб після його смерті його папери було спалено. Однак листи, які збереглися, дають підстави для тривоги.
В одному з листів до Ебера він просив того не залишати «Еколь Фенелон», хоч мав усі підстави вважати, що той втратив віру.
«Релігійний авторитет спирається на традицію та на найвідданіших, і до того ж найдурніших, своїх представників. Що ж можна вдіяти? Намагатися його реформувати? Ви цим доб’єтеся хіба того, що вас вікном викинуть…
Отже, навчаймо того, чого навчає Церква… Не треба заперечувати, що у всьому цьому багато символізму, який вимагає пояснення. Проте, нехай пояснення самі собі прокладають шлях.
Можливо, незважаючи на очевидність, стара еклезіастична будівля одного разу таки завалиться… якщо це трапиться, ніхто не звинуватить нас у підтримці цієї будівлі.»
Я зацитував цей лист з двох причин. По-перше, тому що у Дюшесне незаплямована слава великого католицького вченого, незважаючи на те, що декілька його книжок було внесено у список заборонених книг. По-друге, тому що його приклад унаочнює спокуси науковців, та те, що трапляється, коли стоси книжок заступають віру, надію та любов. І приклад цей вельми сумний і неприємний. За скількома ж стосами книг відбувалося це загнивання? Декілька сот Дюшесне було б досить, щоб запалити не одну революцію.
Група модерністів, про яких ішлося, мала широку аудиторію прихильників, які переймалися тими ж питаннями, а думки їхні плинули у тому ж напрямку.