«Хто, отже, буде соромитися Мене й Моїх слів перед цим родом перелюбним та грішним, того буде соромитися Син чоловічий, коли прийде у славі Отця свого зі святими ангелами» (Мк, 8, 38).
Події останніх півроку в Україні стали серйозними викликами не тільки для суспільства, але й визнавців Христової віри, зокрема – й УГКЦ. Наша Церква впродовж століть переслідувань, ліквідацій і мучеництва десятки, сотні, тисячі разів засвідчила героїчні зразки віри, які уможливили не тільки її виживання під пресом безбожного тоталітаризму, але й тріумфальний вихід з катакомб 25 років тому. Але, на жаль, з того часу спостерігаємо значний відхід від тої багатющої духовної спадщини УГКЦ, примноженої після акту Берестейського поєднання з Вселенською Церквою 1596 року, яка живила віру мільйонів греко-католиків, зокрема – у буремні часи підпілля. Пояснюється цей відхід пошуком т. зв. ідентичності, тобто поверненням до джерел візантійсько-київської обрядової традиції та одночасним очищенням УГКЦ від «латинських» впливів і запозичень. У зв’язку з цим щораз відчутніше і зриміше стає помітним значний дисонанс між планами і діями нової стратегії Церкви та духовними потребами мільйонів вірних, вихованих кількома поколіннями греко-католицьких священиків, які були для свого рідного народу і пастирями, і вчителями, і захисниками, а головне – носіями правдивої віри. Цей дисонанс ще більше окреслився з повстанням Майдану Гідності, і на жаль, прогресує й досі.
А тому нам усім у нашій Церкві треба негайно застановитися та спитати себе: куди йдемо? Що важливіше – очищення обряду чи збереження і примноження католицької віри у душах людей? І нарешті – чи потрібна в Україні ще одна «православна» Церква, суті і вигляду якої щораз більше набираємо, адже, згідно з офіційною статистикою, їх існує вже аж сім, а тому є велика загроза розчинитися у цьому каламутному «православному» морі, де різні УПЦ ніяк не можуть знайти порозуміння між собою навіть перед загрозою війни, й надалі взаємно себе поборюючи?
Події Майдану і теперішня війна переконливо засвідчують, що духовно-обрядова спадщина нашої Церкви-Мучениці справді безцінна. Адже Майдан втримався і подолав кримінальну диктатуру виключно завдяки благанням до Неба мільйонів сердець, які щоденно приступали до Св. Тайн на Службах Божих, молилися на молебнях до Найсв. Сердець Ісуса Христа і Матері Божої та на Хресних Дорогах, адорували по четвергах Святі Години у храмах перед Найсв. Євхаристією та під час Суплікацій, не випускали з рук удень і вночі св. Вервиці – могутньої зброї проти диявола і його слуг. То чи маємо відмовитися від усіх цих благодатних актів віри задля «очищення» обряду, і де ту чистоту шукати: в Стамбулі, в Москві чи в зрусифікованому Києві?!
…Коли під час Майдану його захисники молилися Хресну Дорогу, один із мудрагелів з «римським» дипломом дорікнув їм, що це «латинська» практика. Варто було б йому доповнити свої «знання», відвідати Єрусалим і пройти Дорогою Страстей нашого Господа від преторії Понтія Пилата і до Голготи, де у спільному поході за Хрестом ідуть в скорботі і православні, і католики, і протестанти, і навіть нехристияни. Тоді, мабуть, утямив би хоч на йоту ціну хресної жертви Спасителя, а не згіршував своїми «одкровеннями» віруючих людей…
…Знайомий священик з Львівщини кілька разів відвідував найгарячіші точки АТО: обходив з Найсв. Тайнами блокпости, адоруючи перед Євхаристійним Серцем Ісуса – Джерелом Миру. І зброя замовкала. Не зазнав ані найменшого ушкодження ані він сам, ані жоден з наших воїнів, хоч бої були жорстокі і тривалі. То чи сміємо, зважаючи лише на цей один вражаючий факт, називати поклоніння серцем перед Пресв. Євхаристією «латинською» практикою? А може, навпаки, — слід негайно зобов’язати всіх священиків нашої Церкви служити Суплікацію після кожної Літургії, поки вирує війна, гинуть люди, стогнуть поранені, плачуть сироти, вдови, матері та просити у Євхаристійного Ісуса захисту і миру?!..
Висновок напрошується один: нам нема чого соромитися нашої католицької віри і зрікатися рідної молитовно-обрядової спадщини. Бо вони – життєдайне джерело, опора і сенс духовного життя мільйонів віруючих людей. Навпаки: цю спадщину ми повинні всіляко оберігати і примножувати.
За кілька днів, 22 серпня, відзначатимемо 50-ті роковини відходу у вічність Блаженного Священномученика Симеона Лукача. Ось що він писав до нас, вже перебуваючи в дорозі Бога, осяяний даром мучеництва:
«Де нема віри, там нема совісти, а без совісти нема чеснот, Без віри люди стають хижими звірами, що готові кинутися кожної хвилі один на одного для грабежів та наживи. Дякуймо Богові за ласку прадивої віри і бережімо її як зіницю ока, бо вона побуджує нас до чесного життя і і заведе нас до вічного щастя, а невірство і всяка фальшива віра веде до вічної погибелі.
Дякуємо Тобі щиро, Ісусе, за світло католицької віри і просимо Тебе, щоби це світло ніколи не притемнилося в нашій душі, щоб ми ніколи не захиталися в католицькій вірі і витривали в ній до останного віддиху життя».
А геройський Апостол карагандинських концтаборів блаж. Свмч. Олексій Зарицький досі взиває до нас із Неба: «Дорогі мої, благаю вас: не зрадьте віри наших батьків!»
о. Ігор Пелехатий
http://novazorya.if.ua
