“А орати як зорем,
То вже чиє краще?
То не наше, а чуже,
То чуже, не наше.”
Чомусь саме ці примовки, талановитого, але водночас і дещо цинічного Степана Руданського, в останніх кілька років спливають в пам’яті, в часі наближення свят Пресвятої Євхаристії і Христового Серця та перед останньою неділею жовтня, перед празником Царя Христа.
Не наші свята! Не наші і крапка. Точніше, навіть не крапка, а знак оклику. Ну не наше так не наше, що тут поробиш? Ми не китайці, чия національна історія просунулась в глибину майже чотирьох тисячоліть і в певній мірі зберігається й по сьогодні на тому ж самому місці їхнього проживання. Ми й не євреї, чий відлік від Авраама й по сьогодні теж має тих самих майже чотири тисячі років і хоча за весь цей час, вони були десятки разів розкидані по цілому світі та все одно за будь-яку ціну намагаються зберігати свою культуру і релігію. Так, ради справедливості треба визнати, що в другій половині 20-го століття, деякі з наших одноплемінників спробували реінкарнувати чи точніше створити нову релігію на подобі тієї, що була на Русі до прийняття християнства, але насправді ця нова, так звана “Рунвіра” наскільки фолькльорно-казково-анекдотична, що говорити про будь-яку її історичність, взагалі не приходиться.
Та ми ні одні ні другі. І за нашу, трохи більш як тисячолітню історію, ми прийняли стільки різного від різних народів, що визначитись з нашим не нашим є досить складно. Але поза цим всім, час від часу появляються певні особи які завданням свого життя бачать щиру і гарячкову боротьбу за очищення української історії та української християнської віри. В принципі, за це їм честь і хвала, головне в таких випадках надто не забавитись і з водою не виплеснути дитину. Особливо це стосується релігійного життя. Тому, можливо, перед тим як стверджувати, що саме є наше і не наше у християнстві, треба насамперед спробувати зрозуміти, а що взагалі-то означає те слово - християнин? Усвідомити, а чого саме ми шукаємо як у Христовій Церкві, так і у власному християнстві. Милуємось писанковою обкладинкою чи все таки намагаємось відкрити і книгу та зануритись у її зміст?
Так, треба визнати, палітурка у нас гарна. Наше Різдво з його Свят Вечором, колядками, вертепами, Пасха з яскравими, багато прибраними кошиками, прикрашеними гуцульськими писанками, з гаївками, Медовий Спас, Яблучний Спас тощо, все це дійсно наше гарне і чудове, але насправді до християнства тільки поверхнево наближене. Це ніщо більше як гарна картинка на обкладинці. Але чи багато хто цікавиться, а що в самій книжці?
Дехто скаже це важливо знати, що в середині, але питання не лише в тому, що там написано, а й в тому хто те писав? За тисячу років було чимало не “наших письменників” які вписали у нашу традицію, щось своє - не наше. І ось празники Христового Серця, Євхаристії чи Христа Царя - вони гарні, яскраві, вони мають відношення як до голошення Доброї Новини, так і до особи Ісуса Христа, але вони не наші.
- Добре, але якщо не наші то чиї?
- Західні, а ми східні.
- А східні і західні це як? Де саме і як у Церкві проходить лінія поділу? Хіба “ж Христос поділився?” (1 Кор. 1, 13) Чи в ім’я Сходу чи Заходу ми христилися? Яке воно те наше, має бути не в східній чи західній, а саме у Христовій Церкві, якщо ми себе у ній відчуваємо? У тій Церкві про яку писав апостол Павло, що немає в ній ні юдея ні грека…
Християнство яке прийняла Русь була однаково і східне і західне. Одні свята, одні святі, схожі богослужіння. Відмінності були: територіальні, ментальні, національні, але була жива Церква і жива Віра. Завдяки Унії ми отримали шанс дихати на повні груди чи за словами Івана Павло ІІ - обома легенями і раптом через пів тисячоліття, з якогось дива перекриваємо собі одну бронху і кажемо я не можу набирати повітря у праву легеню бо моя основна робоча це лише ліва…
А може питання не тільки в тому, що ті чи інші святі чи свята наші не наші, а в тому, що ми самі ніяк не можемо розібратися в тому хто ми? Не можемо зрозуміти, що безперервне прагнення комусь щось доводити, виправдовуватися, абсолютно не робить нас ані більшими православними ані католиками.
Вшановуючи празник чи то Христа Царя чи то Пресвятої Євхаристії ми тим самим не віддаємо більшу шану Риму як Константинополю, хоча б якщо навіть так то, що в цьому було б поганого? Ми ж належимо до грона Католицьких Церков Східного обряду? Та й чим наприклад, вшанування третього віднайдення голови святого Івана Хрестителя чи перенесення мощей святого Миколая чи згаданий уже день братів Маковеїв і т.д і т.п…, чим ці події заслуговують на окреме почитання, а празник Євхаристії ні? Коли кажуть: в традиції Сходу не було видимого почитання Євхаристії бо Схід на таємницю споглядає серцем, а не очима тіла і т.д., то нагадують анекдот про Насредіна, який продавав яйця. Підходить до нього чоловік і каже: відгадай, що в мене в руці.
- Дай мені підказку.
- Я дам тобі кілька підказок: воно має форму яйця, розміри яйця. Виглядає як яйце, має смак і запах яйця. В середині воно жовте і біле. В сирому вигляді рідке, але коли його зварити, стає твердим. Окрім того, його знесла курка.
- Ага, вже знаю, - сказав Насредін. Це якесь печиво.
Ось так і у нас виходить. На Святій Літургії священик бере часточку хліба і на спомин слів Христових, який сказав: істинно, кажу вам, що цей хліб це моє тіло, що вас ламається, - освячує його і кладе в чашу. Всі присутні знають, що у чаші для Причастя чи в чаші дароносиці знаходиться Євхаристія - Ісус під видом хліба, але витягнути й показати його всім у східній Церкві священик не може бо всі коли глянуть то нічого крім хліба бачити не будуть. Але, що окрім освяченого хліба, точніше Тіла Христового під видом хліба, ми там ще можемо бачити? Приносимо хліб до храму, на проскомидії священик готує його до приношення на Літургії, освячує словами Христа, а ось узріти його простим мирянам не можна. Тільки вірою треба бачити не очима. Але ж Ісус сам сказав, що той хліб це Його тіло. “Це ж хліб, що з неба сходить, щоб той, хто їстиме його, не вмер. Я - хліб живий, що з неба зійшов. Коли хтось цей хліб їстиме, житиме повіки. І хліб, що його я дам, це - тіло моє за життя світу. Хто споживає тіло моє і кров мою п'є, той у мені перебуває, а я - в ньому. (Ів. 6, 50 - 51; 56)
Так, цілком можливо, що для народів Сходу таке трактування таємниці є нормальним і правильним, але ми який маємо до того стосунок? Тим, що прийняли обряд з Візантії? Але ж від цього ми не стали греками. Українці і територіально і ментально народ європейський, а не східний. Перепрошую за банальне порівняння, та який український хлопець одружиться з дівчиною, довірившись виключно чужому судженню чи судячи про неї тільки по її вигляду в паранджі? А для деяких народів Сходу цілком логічним і зрозумілим є навіть не бачити і не знати нареченої чи нареченого до весілля.
Що ж стосується празника Серця Христового, то говорячи, про його вшанування, ми часто забуваємо просту річ, що прославляємо не той тілесний орган, що був відповідальний в організмі Сина Чоловічого за його життєдіяльність, за перекачування крові в його тілі. Христове Серце в літургійному житті Церкви — це насамперед, видимий знак невидимої й безмежної Господньої любові. Чи як писав митрополит Андрей, що під словосполученням Ісусове Серце, розуміємо всю Христову науку, Його мудрість, Його чесноти, всю „знамениту синтезу та конкретний знак безконечних скарбів Христової душі й безконечної скарбниці безцінних дарів для нас".
То ж може, ще раз повторюся, проблема скритого відкидання і тихого замовчування не “наших свят”, “не нашого папи”, не в тому, що вони не наші, а в тому, що ми не можемо розібратися хто ми? В останні два десятиліття ми схожі на людей які вийшли зі старого місця проживання по причині того, що воно уже було нездатне до нормального життя і в якийсь момент, замість того щоби простувати дальше, зупинилися посеред шляху так щоби бачити й той дім який покинули й місце до якого йшли, і вперед не йдемо - боїмося і розуміємо, що назад дороги нема. Певно, що можна було б осісти й цьому місці, але замість того щоби розпочинати капітальні будівництва, провадити господарку, ми сидимо в палатках, землянках, ніби чекаємо нової команди будь-якої хвилини зібратися і крокувати в невідомість дальше.
Святе Письмо наводить історію Лота та його родини під час втечі з Содому: “як вивели їх поза місто, один (ангел) сказав: "Рятуй своє життя, не оглядайся позад себе й не зупиняйсь ніде в усій околиці! Тікай у гори, щоб ти не загинув." (...) Жінка ж Лота озирнулась позад себе - і стала соляним стовпом.” (Буття 19, 17;26)
Так, напевно, що нам не грозить участь Лотової жінки, але і перспектива осягнути своє призначення з кожним роком не стає менш примарною.
о.Василь Ткачук
