Заповідь любові до ближнього не має кордонів чи обмежень. Вона огортає всіх, навіть ворогів. У Євангелії Христос указує на джерело та приклад цієї любові – самого Бога.
Поведінка Бога, що особливо виявилася не лише в теорії, а й у самій особі Ісуса Христа, для християн є і прикладом, і джерелом любові.
І заповідь любові до Бога нерозривно пов’язана із заповіддю любові до ближнього, що у Євангелії від Луки поєднані в єдину заповідь.
Святий Лука епізод із двома Заповідями любові представляє інакше, ніж євангеліст Матей: тут не Ісус проголошує їх, а один учений у Писанні. Спочатку він запитує: «Учителю, що мені робити, щоб осягнути вічне життя?» (Лк. 10:25).
Ісус, своєю чергою, ставить йому запитання про знання Закону – і законовчитель цитує заповіді любові до Бога та ближнього. У цій другій частині він наводить уривок із П’ятикнижжя (Лев. 19:18). У Старому Завіті вжите тут слово «ближній» має досить чітке значення, як це видно з першої частини цитованого тексту:
«Не будеш мститися, і не будеш ненавидіти синів свого народу». Тобто ближній – це юдей. Тому й Заповідь любові стосується юдея або того, хто прийняв юдаїзм.
А якщо говорити про «далеких», то тут правила поведінки інші, і про любов до них Старий Завіт не говорить.
Той, кого я зроблю своїм ближнім
Ісус іде далі, і набагато далі. Через уста ученого в Писанні Христос нагадує заповідь, щоби потім пояснити значення слова «ближній» притчею про доброго самарянина.
У ній Ісус перевертає поняття: це не постійна група людей, об’єднаних спільним походженням, а той, кого я зроблю своїм ближнім. Поняття ближнього залежить не від інших чи від якихось зв’язків, а від мене.
Але навіть на цьому Господь не зупиняється. Крім любові до ближнього, Він говорить і про любов до ворогів. У Євангелії від Матея Ісус наводить Заповідь любові й далі цитує Старий Завіт:
«Люби свого ближнього і ненавидь свого ворога. А Я кажу вам: любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує, щоб бути синами Отця вашого, що на небі, що наказує сходити сонцю своєму над злими й над добрими і дощ посилає на праведних і на неправедних» (Мт 5:43‑48).
Любити – це непросто
Без прийняття, зрозуміння Божої любові та відповіді на неї любов до ближніх може перетворитися на зовнішні вияви філантропії, на почуття, на пориви благородності.
Це теж щось позитивне, але часткове, неглибоке.
А любити ближнього – по-християнськи – зовсім нелегко. У книжці «Полеты божьей коровки» російський католицький священик і монах-ассумпціоніст Едуард Шатов у дуже простих словах говорить про любов: «Любов – це повага до особистості в будь-якому її вияві.
Мова не про сентиментальну любов. Навіть коли Бог любить, Він не тріпотить від почуттів, Він дбає про благо». Далі, говорячи про любов та жертовність, пов’язану з любов’ю, о. Едуард дещо іронічно стверджує:
«Жертва можлива тільки тоді, коли є адекватний погляд на те, що відбувається… Але іноді жертва – це дати в морду». Звісно, ці слова сказані у вільній розмові й буквально сприймати їх не треба.
Але тут ідеться про всю серйозність правильного розуміння любові до ближнього. Вона – це не почуття, а відповідальність, дбання про благо іншого, що іноді вимагає від нас чіткості й вимогливості.
Якщо мій знайомий, рідний, ба навіть незнайома людина, робить щось неправильне, то не буде любов’ю промовчати, аби не зранити іншого чи не образити.
Якщо це важлива річ і я розумію гріховність конкретного вчинку, то повинен про це сказати, навіть якщо той інший не оцінить мого жесту, не зрозуміє мого наміру.
Христос говорив про виривання ока, якщо воно спокушує. Отож якщо ми до себе маємо бути вимогливими й радикальними, так само й любов до ближнього має обличчя вимогливості й радикальності.
Любов і ненависть
Така любов непроста, про що свідчить нам сам Ісус у притчі про доброго самарянина, а ще свідчить життя Христа, наше власне життя й сьогодення.
Нещодавно, зустрічаючи тіла загиблих в аварії нацгвардійців, я чув заклики до непрощення, до нелюбові… Коли дивишся кадри добивання поліцейського терористами в Парижі, у душі народжується зовсім не любов.
Коли читаєш про тисячі вбитих християн у Нігерії (за один день!), теж не зовсім позитивні, так би мовити, почуття зароджуються в серці. Як тут можна говорити про любов?
Христос не давав поблажливих винятків для Заповіді любові. Для нас теж не може бути таких винятків, для жодної людини – далекої чи близької. У цьому й полягає радикальність та вимогливість дбання про благо іншого.
У цьому непопулярність християнства, яке не закликає до кровної помсти й ненависті, навіть коли його розпинають.
Дбати про благо іншої людини, навіть якщо вона завдає болю, нелегко. Але ми робимо це, знаючи, що ненависть з’їдає нас самих, і що насильство викликає насильство в замкненому колі зла.
Так, іноді, щоби зупинити зло, аби воно не стало ще більшим, треба зупинити агресора. Хоч би як дивно це звучало, але треба зробити це без ненависті.
Знову ж таки мова не про емоції: вони – як пісок, на якому не поставиш будинку. Наші враження від почутих кривавих новин треба вирівнювати розумом, волею, вірою. Перша реакція має право бути негативною, але християни – це ті, хто належить Христу.
Коли ми дотримуємося Першої заповіді (що теж не говорить про емоції) про любов до Бога, то лише від Нього можна отримати дар любові до ближнього. Любов до нас привела Ісуса на Голгофу. Ми – Його учні й ідемо тією самою дорогою слідом за Ним. Любити ближнього на цьому шляху важко, але можливо… Як відповів Ісус у Євангелії: «Роби це й будеш жити».
http://www.misionar.info
